Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2465
Творів: 44251
Рецензій: 86410

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза хроніки міста вічної осені

про червень і річкові хмари

© Ніка Новікова, 10-10-2009
тоді я і подумала: чому б мені не закохатись у мого меланхолійного друга?
він приходить до мене вранці, приводить із собою велосипед,
я ще сонна, хитаючись, збираюсь і ми їдемо.
їдемо теплим асфальтом, колючою ґрунтовкою, вузенькими стежками.
у місті я ховаю перелякані очі за скельцями рожевих окулярів,
нервово гальмуючи на кожному світлофорі.  згодом звикаю, згадую, заспокоююсь, їду...
мій меланхолійний друг часто буває сумним.
мій меланхолійний друг часом любить зі мною сперечатись.
мій меланхолійний друг ставиться до життя просто.
мого меланхолійного друга майже не існує.

сьогодні у нього поганий настрій.
він вже кілька днів нікого не хоче бачити. вимикає телефон.
не вітає дівчину, у яку був закоханий кілька років, із днем народження.
я сварю його. кажу: людям потрібно знати, що про них пам*ятають.
він каже: я пам*ятаю. і цього досить.
я кажу: цього досить для тебе.
він мовчить. згодом каже, що людей багато. і з ними важко.
каже, що нікого не хоче бачити і ні з ким не хоче говорити.
я сиджу на сходах гуртожитку і перебираю нитки.
стає холодно. дістаю з рюкзака светр. притискаюсь щокою.
він нагадує мені ночі біля вогнища.

ми майже увесь час мовчимо. лише інколи він показує мені напрям руху.
зараз для нього це важливо. відчувати, що він знає напрям.
зараз для нього важливо підказати його комусь іще.
і він мене вчить. розповідає як гальмувати, як перемикати швидкості,
вчить їздити по піску і під гору.
я не їздила кілька років. і напевно мені б ще довго не довелось.
ми їдемо до Монастиря. а звідти кудись іще. до річки, поміж дерева, їздити стежками…
я вже звиклась, тому їду швидко, заплющуючи очі і відпускаючи руки.
я люблю їздити швидко, тому в дитинстві мені не дозволяли багато їздити.
...я вибирала крутий схил і спускалася з нього раз за разом, раз за разом...
тому мені не дозволяли багато їздити. ні.
а зараз я не питаю дозволу. я давно вже не питаю дозволу,
бо, здається, вже сама знаю, що можна, а що можна.
можна все.
і я їду, ковтаючи тепле повітря, що треться гладенькою шерстю об мої щоки.
думаю, я могла б ніколи не зупинятись.
і мій меланхолійний друг вдячний мені за це.

жарко. по спині - уздовж хребта - стікають струмочки поту. волосся гаряче. лоскоче губи.
у вухах стукає пульс дороги і мого тіла. хочеться розплавитись, розчинитись у цій спеці...
ми доїжджаємо повороту до води. мій меланхолійний друг знайшов зручне місце.
складаємо велосипеди, речі, одяг,
купаємось.
на тому березі, поставивши дерев*яні стільці, біля самої води сидять двоє людей,
і, широко розводячи руками, розповідають щось одне одному.
я не чую жодного слова, напевно тому вони здаються мені рибами, що сидять у своєму болотці,
на своїй риб*ячій  кухні, перед своїм риб*ячім телевізором,
і сперечаються своєю риб*ячою мовою,  передачу про який океан дивитимуться сьогодні...
вода прохолодна.
окрім нас ніхто більше не купається.

я сідаю на дно, затамовую дихання, занурююсь у воду по очі.
коли дивитись так на відображення у воді, здається, що небо зовсім близько.
ти відчуваєш його шкірою: прохолодне, густе, блакитне.
я ловлю губами білі хмари.
мій меланхолійний друг перепливає вузьку річку аж до того берега.
я п*ю небо.

на березі стає холодно. шкіру вкривають мурашки.
я викручую волосся, проводжу долонями по руках і ногах, струшуючи воду.
ми стоїмо у затінку і дивимось на річку.
мій меланхолійний друг дістає із рюкзака фіолетову футболку і віддає мені.
так краще.
вода з волосся швидко дістається шкіри, стікає спиною, плечами, дістається грудей і живота.
я не можу поворухнутись, аби прибрати мокрі пасма. я дивлюсь на воду.

ми ідемо вгору по Шоломці. ноги втомлюються. починають нити м*язи.
мій меланхолійний друг дивиться перед себе і посміхається.
махаємо на прощання одне одному,
я залишаюсь,
він їде геть.

***
тоді я думаю, який гарний день.
а ще думаю, чому б мені не закохатись у мого меланхолійного друга?
але за хвилину думка зникає, розчиняється у сотні інших.
і я не сумую за ним.
я не думаю про нього.
ні тоді, ні потім.
мій меланхолійний друг добрий.
мій меланхолійний друг часто буває сумним.
мій меланхолійний друг часом любить зі мною сперечатись.
мій меланхолійний друг ставиться до життя просто.
мого меланхолійного друга майже не існує...

а я і сама можу обрати напрям, куди мені їхати,
і  річку знайти можу таку, у якій буде плавати небо.
але обирати кого кохатиму,
буду не я... точно не я.
і слава Богу :)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Як це - не я?

© Yulia, 11-10-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.51611399650574 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …
Огляд роману «Тіні наших побачень» Івана Байдака
Українського читача ХХІ століття непросто здивувати: книжку можна знайти на будь-який смак. Та літературної …