Початок тут: http://gak.com.ua/creatives/1/18532
3
Заклякло я спостерігав, як до таксі повільно підходить незворушний «Титанік Мислі». Він зробив знак рукою водію — таксист відкрив двері. «Бос» витягнув з кишені запакований шприц з якоюсь рідиною, розірвав упаковку і не дезинфікуючи шкіру всадив голку мені в передпліччя. Укол був практично не чутним, але майже одразу в моїх очах все поплило.
— Так буде краще,— трохи здалеку почув я задоволений голос «Титаніка Мислі».
Все інше відбувалося, як у вісні. Я міг рухатися, але був наче сновида. Запам’яталися в якомусь тумані окремі фрагменти.
…Мене ведуть через літовище. Трап літака. Усміхнена ряба стюардеса з важкою щелепою, як у коняки. (Здається, я завжди мріяв політати літаком, — майнула лінива і неповоротка думка). Крісло в салоні. (Як в автобусі, — пробую здивуватися.) Шуля поряд. (Звідкіля він тут?) Чорне провалля. Мене нудить. «Титанік Мислі» лається й витирається серветкою, що йому протягує лошака-стюардеса, бо мене знудило на нього. Ще чорне провалля. Мене знову нудить, мені підсовують якогось паперового пакета. В роті гірко. Провалля. Ми виходимо з літака. Здається це Одеса. Щось там таке написано. Та не прочитати, бо мене знову нудить. Думки рвані. Якась машина. Їдемо. Велике місто. Таки здається Одеса…
Остаточно я прийшов до тями, коли вже стемніло і ми виїхали з міста. Ми з Шулею сиділи на задньому сидінні, а машину вів «Титанік мислі», більше в салоні нікого не було. І від цього було ще моторошніше. Від «Титаніка мислі» віяло чимось незворушно-механічним та безжальним. Ми мовчали. Машина їхала по вщерть забитому шосе. З нами до невідомої цілі прямувало безліч навантажених фур, автобусів, автобусиків та легковиків. Вони світилися сяючими ланцюжками фар, що намистом зміїлися по дорозі попереду й позаду, і не було їм кінця краю. Час від часу сигналили нетерплячі водії. «Титанік Мислі» намагався не втрачати швидкість, та все рівно постійно гальмував, когось обганяючи. Це, мабуть, його дратувало — він аж скрипів зубами, та час від часу нервово кидав поглядом на годинника. Таке враження, що він хронічно спізнюється. Нарешті, біля щита з написом «Рынок 7-й километр», наша машина, слідуючи за вервечкою інших, теж завернула. Ми під’їхали до чогось схожого на КПП. «Бос» заплатив. Шлагбаум піднявся.
Всередині цей «Рынок» більш скидався на літовище, тільки замість літаків там стояли нескінченними рядами автобуси та машини. Такої кількості людей, які снували між транспортом та бігли кудись з металевими візками, я не бачив навіть в Києві на параді в день Незалежності. Ми під’їхали до китайської забігайлівки з драконом та ієрогліфами на даху, що привітно світилася жовтим світлом, смерділа МакДональсом і приваблювала клієнтів російським шансоном. «Бос» набрав номера на мобілці. Майже через секунду із забігайлівки вибіг китаєць в білому зашморганому фартусі. Він по чудному, стуливши руки біля грудей декілька разів вклонився «Титаніку мислі», безперестанно називаючи його «магістра».
— Усьо здєлано, магістра… Усьо в луччєм відє… магістра… Пойдьома за мной магістра…
— Я почекаю тут,— відповів «бос».
— Хольосьо, магістра. Сейцас усьо прінесті в одін момент,— знову закланявся китаєць, підлабузницькі оскалюючись — а пока цяй, кофє?
— Спасибі, не треба — ліниво відповів «Титанік мислі» (чи вже «магістра»?),— Ми поспішаємо.
— Хольосьо, хольосьо…— затараторив китаєць і кланяючись зник.
Через хвилину він з’явився з пакунком в руках, злодійкувато озирнувся, начепив привітну посмішку і протягнув пакунок. «Бос» розгорнув його і витягнув паспорти. Чудні паспорти, не українські. «Титанік мислі» уважно передивився фотографії та печатки, задоволено посміхнувся і простягнув китайцеві пачку доларів. Де він ті гроші бере?
Потім ми ще їхали десь більше години, але на цій дорозі було значно менше машин. І чим далі ми від’їжджали від «Рынка» тим менше їх було, та й ті, поодинокі, здебільше рухалися нам назустріч. Потім дорога зробилася зовсім безлюдною. Навкруги темніли поля. Між двома озерцями, що поросли очеретом, знову замаячив опущений шлагбаум. На цей раз контрольно пропускного пункту зі знаком «STOP». Машина зупинилася. Через деякий час, я зрозумів, що це кордон. На тій стороні були надписи латиницею. Я прочитав — Mol-do-va. Молдавія?
До нас ліниво підійшов огрядний дядечко в формі. «Тітаннік мислі» оскалився йому, показуючи паспорта. Той по-чудному швидко запитав:
— Наркотикизброя є?
Неначе хтось йому признається… Та між тим у нас, мабуть, нічого підозрілого не було, хоча він світлом ліхтаря понишпорив машиною і недовірливо глипнув на мене з Шулею. У мені зародилася надія… Може він нас затримає? Та дарма, бо «Тітанік мислі» сунув «погранцю» якогось папірця під ніс, той задоволено мугикнув і сказав: «Проїжджайте!».
Молдавські прикордонники теж ні до чого не присікувалися і ми легко проїхали і там.
Куди ж ця падлюка нас везе?
Дорога була такою ж пустельною, як і раніше. Нескінченний темний степ розкинувся по обидва боки, білів лише шматок дороги попереду, під світлом фар. Машин вже не було ні попутних, ні зустрічних, Шуля заснув і мене теж потроху почало заколисувати. Я прихилився до теплого плеча друга і заплющив очі.
…Місцина була мені знайомою, майже рідною. Здається, я багато разів бачив ці камінці. З них, які вже заросли травою та деінде порозколювалися, було викладено коло. Половина кола заходила і занурювалася у темну воду. Я сидів в центрі на березі. Була ніч. З темного неба світили яскраві великі зорі. Мені здавалося, що я сиджу тут дуже давно, майже цілу вічність. Я чекав. І дивився, мов зачарований, у морську далечину. Ось, нарешті, між небом і водою з’явилося ледь помітне срібне світло. Воно ставало все більш яскравим і золотистим, а небо навкруги набувало чарівного бузкового відтінку. І там я побачив… На золотому човні до мене плила жінка. Вона стояла, а серп човника безшумно пересувався по воді. Її білі одежі тріпотіли від вітру. В неї було довге світле волосся, яке теж розвівалося і блищало, як золото. Жінка була ще далеко, та я бачив, як вона простягає до мене руки, немов, беззвучно кличе мене. Я хотів піднятися їй на зустріч. Та раптом здійнялися хвилі. Мене трусонуло…
Я прокинувся від того, що машина загальмувала і зупинилася. Я знову заплющив очі, щоб повернути сон. Перед очима ще мерехтіли зорі, та сон вже пішов від мене. Довелося повертатися у непривітну голу реальність. Вже розвиднилося, та було незрозуміло котра година — небо закривали хмари і накрапав дрібний дощик. Попереду сіріла будівля перепускного пункту. Здається, знову кордон. Всі написи були по-ненашому, і не по-англійському, хоча англійські букви я впізнавав. Це була якась Romania, над одній із «а» стояв якийсь чудний значок. Шуля теж відкрив очі і очманілим зі сну поглядом витріщився на мене. Мабуть, не розумів, як він тут опинився. Волосся в нього було розкуйовджене, а над верхньою губою красувався припухлий синець. Ми подивилися один на одного і синхронно пригладили волосся руками. З переднього сидіння повернувся «бос», кинув нам упаковку вологих серветок.
— Вмийтеся, — презирливо наказав, — і руки витріть — скоро будемо снідати.
Серветки смерділи дівчачими парфумами, та робити нічого, ми з Шулею почали протирати руки та обличчя.
Romania нас пропустила через кордон без проблем. Через деякий час ми під’їхали до заправки. Прямо до заправки притулилося якесь смердяче кафе швидкого обслуговування по типу Мак Дональса. Там «Бос», не виходячи з машини, купив нам по гамбургеру. Потім, дочекавшись, коли ми запхнемося їжею, вивів по черзі в туалет, кожен раз завбачливо замикаючи одного з нас в машині.
Втекти від нього було нереально. В його присутності на нас з Шулею нападало оціпеніння, ми навіть розмовляти не наважувалися.
Так мовчки і поїхали. Спочатку була дорога з доволі щільним рухом, а потім наше авто звернуло на іншу — майже безлюдну. Тут, серед нескінченних ланів, тільки де-інколи при дорозі траплялися невеличкі села. Та й то все рідше та рідше. Транспорту не було зовсім, якщо не зважати на поодинокі тракторці, та брички запряжені конями. Дорога підіймалася вище і місцевість робилася все більш дикою. Далі почалися гори. Я ніколи не бачив гір, Шуля, мабуть, теж і ми приклеїлися до вікон. Пагорби спочатку виринали з туману зеленими неясними контурами, потім розпогодилося, і гори за вікном стали чіткими, мов вирізаними з паперу зеленими велетами на тлі блакитного неба. Невдовзі дорога пішла ще вище, в мене заклало вуха — ми повільно повзли вгору гірським серпантином. Повзли в невідомість.
4
Ми звернули із серпантину і поїхали зовсім по бездоріжжю. Ґрунтова дорога то з’являлася, то пропадала, від суцільних каменюк машину трохи підкидувало. Їхали довго, місцями джип небезпечно кренився і ми з Шулею затуляли очі, щоб не бачити провалля, повз які ми котили. І раптом, після одного з поворотів перед нами постала стара сіра будівля, що непомітно примостилася серед гір. Я ніколи не бачив своїми очами середньовічних укріплень, та, мабуть, вони мали б виглядати саме так. Це, звичайно, не був замок в прямому розумінні, ну там башточки різні, донджони. Нічого такого не було, але високі темні старі кам’яні стіни, їх похмурість і велич дуже нагадували старовинний бастіон з історичного кіно. Як я потім зрозумів, старезним все це виглядало тільки на перший погляд, бо насправді там все було начинено купою сучасної електроніки. Коли ми зупинилися біля воріт, я помітив, як стрепенулось камера слідкування над воротами, реагуючи на нашу присутність. Потім зі стіни вилізла ще якась штуковина і направила червоний промінчик на машину. На цей її маневр «Тітанік мислі» опустив скло, і витягнув руку назовні. Він склав пальці, знаєте, як ото показують «фак», тільки долонею наверх. Промінчик, як живий, зразу знайшов його середній палець трохи пробігся по ньому і задовольнившись зник. Після чого «штуковина» теж щезла в стіні. А важкі ворота почали повільно роз’їжджатися.
Коли ми ступили на сіру бруківку подвір’я, вже вечоріло. Небо затягнули суцільні хмари, а вітер неначе сказився. Ми з Шулею, одягнуті зовсім по літньому швидко вкрилися сиротами за той час, коли «Тітанік мислі» мовчки протягнув нас через схоже на площу подвір’я.
На тлі сірого грозового неба, де хмари сунулися напрочуд швидко, темна будівля виглядала навіть дещо привітною, бо світилася вікнами з теплим електричним світлом.
Двері до головного корпусу охороняли два молодика у військовій формі невідомої армії. Вони мовчки віддали честь «Тітаніку мислі» та відкрили двері. Там до нас по коридору вже стрімко сунула огрядна, схожа на бронетранспортер, тітка-«солдафонша» в сірій уніформі. В неї була квадратна мармиза з подвійним підборіддям та чималенький торс з непропорційно тонкими, наче позиченими у когось руками й ногами. Вона теж мовчки витягнулася перед «Тітаніком мислі», як при команді «струнко». «Бос» навіть не удостоїв її привітанням, тільки наказав, вказуючи на нас:
— Стандартна процедура санації, присвоїти ідентифікаційний номер. Відвести повечеряти.
У відповідь Солдафонша запобігливо закивала головою і міцно схопила наші руки, перехопивши естафету у «Тітанніка мислі». Вона потягнула нас далі. Роз’яснювати, що відбувається, ніхто не збирався. Ми з Шулею приречено пленталися за нею довгими коридорами. Пейзаж навколо був занудливим — погляд не чіплявся навіть за чисельні двері, бо вони кольором мало чим відрізнялися від блідих білих стін. Написів на дверях не було. Тільки номери, які мені геть ні про що не говорили. Я поглянув на вперто підібгані тонкі губи Солдафонші й замислився: чи розмовляє вона по-нашому? Не довго думаючи я смикнув її і ввічливо, як тільки вмів, запитав:
— Скажіть, будь ласка, а куди ви нас ведете?
Та вона на це ані пари з вуст, навіть не ворухнулася в мій бік, тільки засопіла, мовчки продовжуючи тягнути нас вперед. Люди тут були явно неговіркими…
Рота вона все ж розкрила, коли ми нарешті прийшли. Солдафонша не стукаючи відчинила двері й заштовхнула нас поперед себе у кімнату, чимось схожу на суперсучасний медичний кабінет.
— Кх-кх — спочатку зробила вигляд, що закашлялась і несхвально зиркнула на худорлявого молодика в білому халаті. Він сидів за столом, зручно відкинувшись у чорному шкіряному кріслі перед величезним комп’ютерним монітором. Типовий «ботанік»-програміст: розтріпане волосся, окуляри на носі, у руках журнал з коміксами, а у вухах — навушники. Біля нього на столі лежало недогризене яблуко.
— Санація та ідентифікаційний номер,— гаркнула Солдафонша на цілком зрозумілій мові й осудливо вирячилася на недогризок.
Хлопець підвів очі від журналу, і витягнув навушника з вуха:
— Ви щось хотіли, Антоніно Єгорівно?
— Молодший співробітник Тарапата! Магістр наказав провести санацію та присвоїти ідентифікаційний номер, — у повторному, більш розлогому рапорті Антоніна зробила акцент на словах «молодший співробітник» і «магістр».
— Так, так,— неуважно закивав головою очкарик і нахилився, викидаючи недогризок в урну під столом.
— Гм, — презирливо гмикнула Солдафонша.
— А з якого дива нам так пізно підігнали цих обранців долі? — нарешті підняв на Антоніну ясні очі програмер з чудним прізвиськом Тарапата і почухав носа під окулярами, від чого ті підстрибнули догори.
— Вам не належить обговорювати ці питання…— відрізала Антоніна.
— Угу,— розсіяно глянув повз неї, Тарапата, поправив окуляри, зітхнув та кивнув нам, вказуючи на стільці попід стінкою:
— Що ж, сідайте там, обранці.
Ми мовчки синхронно сіли. А очкарик, тим часом розслаблено відкинувся на кріслі, витягнувши довгі ноги.
—Гм,— знову осудливо гмикнула Антоніна.
Тарапата поглянув на неї поверх круглих окулярів й іронічно кинув:
— Дякую, Антоніно Єгорівно! Можете вже мене покинути. І не забудьте доповісти куди треба…
На це Солдафонша, тільки ще раз невдоволено гмикнула та з грацією броньованого танку щезла за дверима.
Очкарик повільно підвівся, ліниво підійшов до стінки, що геть була в якихось кнопочках, з хвилину набирав щось, чухаючи потилицю, потім закінчивши, звернувся до мене:
— Вставай, щасливчику!— і клацнувши, на останню, червону, від якої в стінці роз’їхалися дверцята, відкриваючи приміщення, чимось схоже на простору душову кабінку, вказав туди рукою:—Прошу!
Я підвівся і недовірливо подивився на нього, він у відповідь вишкірився:
— Заходь, заходь… Не бійся! Це — стандартна процедура санації. Щось по типу душу. Одежу, викинеш ось туди, — вказав на щілину в кабінці, — нову отримаєш, натиснувши сюди.
Там, куди він показував, дійсно була кнопка з намальованим костюмом.
На вигляд, Тарапата був досить юним, смішно кривив кирпатого, вкритого ластовинням носа і зовсім не скидався на лиходія. До того ж, мерці самі не вдягаються, ще одним залізним аргументом заспокоїв себе я, і мужньо зробив крок у душову. Поки я мився на стінці душу, як на моніторі, загорялися та щезали якісь цифри. Хвилин, через п’ять, вода вимкнулася і мене обдало теплим повітрям. Коли я став вже зовсім сухим — натиснув на вказану кнопку. З отвору вивалився запакований в пластик пакунок з сірою уніформою. Я розірвав пакет і швидко вдягнувся. Саме вчасно, бо через мить двері автоматично відчинилися.
Перше, що я побачив — це бліде від хвилювання обличчя Шулі. Він сидів, склавши руки на грудях і, мабуть, поки мене чекав не дихав, бо коли нарешті узрів мене живим і неушкодженим — з полегшенням шумно видихнув повітря і навіть ледь порожевів.
— Вставай, тепер ти, — підштовхнув Шулю до дверцят душу очкарик. Потім повернувся до мене, вказуючи на стільця поряд зі столом:
— А ти сідай тут, обранець долі!
Далі Тарапата й собі всівся і заходився клацати щось на «клаві», по тому глянув на монітор, потім ще раз придивився, наблизившись до екрану впритул та піднявши догори окуляри. Потім відкинувся на кріслі потер собі підборіддя та здивовано протягнув:
— Ого-о! Сто тридцять…
Після цього він з інтересом вилупився на мене, як на екзотичну істоту й задумливо почухав свою і без того вже розкуйовджену маківку:
— Так, так… цікаво. Ану давай ще проведемо аналіз крові…
Очкарик простягнув руку і витягнув зі скляної шафки над столом пляшечку спирту і йоду а також вату й пластир, потім видобув з панелі під монітором щупальце, вставив туди голочку, та скомандував:
— Давай руку.
Я був не в захваті від цієї процедури, але приречено протягнув долоню. Тарапата вправно і майже нечутно проштрикнув мені безіменного пальця, дуже швидко видобув краплину крові, кинув мені проспиртовану ватку, клацнув мишкою та уставився у монітор.
—Нічого собі!— знову витягнув мармизу,— Та ще й із золотим співвідношенням… 61% на 39% ! То тепер до тебе треба на «Ви» звертатися…
Він зміряв мене поглядом і радісно гмикнув. Потім знову ткнувся поглядом в комп’ютер і запитав:
— Рік народження?
— Вісімдесят сьомий,— спантеличено відповів я.
Він швиденько щось набрав на клавіатурі, і знову звернувся до мене:
— Ну що ж, давай ще раз руку, будемо номера давати.
Я знову довірливо простягнув руку, він взяв мого мізинця і несподівано боляче проштрикнув пальця чимось схожим на шприц.
— Ой!— від несподіванки зойкнув я, та смикнув рукою.
— Спокійно, спокійно…— міцно притримуючи мою руку протягнув Тарапата, замазав йодом ранку та заклеїв пластиром. І безтурботно продовжив:— Нічого, трохи поболить. Три дні не мочити!
— Що це? Що ви мені туди засунули? Мікрочіп?— запитав я, отримавши свою руку назад. Палець палав вогнем. Глибоко під шкірою виднілося щось, схоже на просяне зернятко.
— Яка розвинена нині молодь…— оскалився він,— В деякому сенсі, це твоя перепустка… Запам’ятай, розумнику — тепер твій номер 1-130-87. Амінь! Ласкаво просимо до Крижаної Безпеки!
— Чого? — не зрозумів я.
Тарапата відкинувся на кріслі, та відповів.
— Ну… до нашого Ордену.
Шуля отримав номер 93-70-87. Тепер ми з ним були як брати-близнюки — із заклеєними пластиром мізинцями і в однакових сірих костюмах. Відрізнити нас можна було хіба що по кольору волосся та за нашивкою з номером, яку нам обом приклеїв молодший співробітник Тарапата до верхньої кишені зліва, на рівні грудей.
Після ідентифікації, нами знову взялася опікуватися Солдафонша Антоніна. Вона мовчки відвела нас до їдальні. Там якраз розпочалася вечеря. На перший погляд все виглядало приблизно так, як і в нашій шкільній столовій. Запах їжі, принаймні, не відрізнявся. Тільки приміщення тут було трохи більшим та діти були одягнуті в однакову сіру уніформу.
Антоніна нас відпустила і ми швидко змішалися з сірою масою дітлахів, таким чином позбавившись від її невсипущого ока. Шуля навіть повеселішав.
— Вроді ще не вмираємо,— підморгнув він мені, коли біля роздаточного столу нам наклали в тарілки рисової каші з м’ясом.
Ми з ним взяли ще по салату та компоту. Сіли за столик, де були вільні місця.
Там, окрім нас, сиділо ще четверо. Двоє непримітних хлопців з боку, а напроти мене, поряд із Шулею — худий чорнявий хлоп з довгим, як у чаплі носом, і вертлява дівчина з двома білявими кісками та великими передніми зубами (Миша мишею). Дівчина одразу ж зацікавлено прошмигнула сірими оченятами по нашим обличчям. Це була слушна нагода «розвідати» обставини.
— Слухай,— нахилився я до Миші,— скажи, що тут у вас таке? Де ми опинилася?
— Ви новенькі?— посміхнулася вона і від цього стала ще більш схожою на мишу.
— Угу,— кивнув я.
— Вам пощастило…— почала улесливо Миша і придивившись до моєї нашивки, витріщилася на неї здивовано округливши очі: — Це що в тебе? Сто тридцять?
— Сто тридцять,— байдуже кивнув головою.
Очі у Миші стали ще кругліші:
— Ого! Я такого ще не бачила, здається такий показник тільки у верхо…— затараторила вона із захватом і тут довгоносик, якого я подумки охрестив Чаплею, штовхнув її під лікоть. Миша замовкла і тільки закліпала очиськами.
— Що, ого? — я поставив руку з виделкою на стіл і подивився їй прямо в очі, бо мене їхні «ого!», вже порядком дістали:— Ти мені поясниш, що тут відбувається?
Миша тільки-но відкрила рота, та Чапля знову штовхнув її і вона швидко опустила погляд до тарілки та заходилася їсти.
— Як правило, ні в кого з нас і до ста недотягує,— з повагою протягнув один з «непримітних». Чапля на це презирливо зиркнув на нього. Я обвів поглядом їхні нашивки. І справді, у непримітних друга цифра номеру була 65 та 70, у Миші — 95 і тільки у чаплі — 100.
— Що це взагалі означає? Що не дотягує?— як же ж вони мені набридли зі своїми ребусами…
— Ну Мана. Сила така,— знову підняла очі Миша.
— Це що, як в комп’ютерній грі? — з інтересом запитав Шуля.
— Ги… — синхронно оскалилися «непримітні».
— А життів лишніх вам тут не дають?— розвиваючи тему докинув я, і презирливо всміхнувся.
— Як воно насправді зветься ми не знаємо, але Мана, цілком адекватне слово… — зробила розумне лице Миша і підібгала губи.
— Яке, яке слово? — перепитав Шуля.
— Адекватне, відповідне, значить,— скривилася вона на Шулю, як на малу дитину,— Тут міряють потенційну енергію, здібності. Можна сказати — здатність до магії… Вам дуже пощастило, що ви сюди потрапили. Тут вас навчать, що з цими здібностями робити.
Авжеж, пощастило… Все життя про це мріяв. Щоб мене завезли до чорта на кулички і щось міряли та тицяли в пальці.
— То що, це школа? — закотив очі Шуля, запиваючи кашу компотом.
Чапля, встаючи, мовби ненароком задів Шулю плечем, Шуля поперхнувся. А вдоволений Чапля з висоти свого зросту кинув:
— Ви тут не розпатякуйте, а їжте хутчіш, бо після сирени підете шикуватися. А хто не встиг, той запізнився…
І справді, коли ревонула оглушлива сирена, усі підірвалися зі своїх місць. Потроху вимальовувалися декілька шеренг. Миша, яка знову опинилася поряд, показала рукою на Шуліну нашивку і пояснила начальницьким тоном :
— Остання цифра — рік народження, друга — потенціал, перша — ваш порядковий номер. Групи формуються за принципом: рік та потенціал. По-перше треба знайти свій рік, це зі мною,— і вона потягнула нас вперед. Опинившись в потрібному місці, продовжила:
— А потім групу за потенціалом. Їх всього дві: ті в яких від 60 до 80 і ті в кого від 80 і вище. Нам сюди,— Миша схопила мене за руку і пристроїлась зі мною в правій шерензі. Шулі вказала на ліву:
— А тобі туди!
Виходить нам з Шулею до різних груп? Мене зовсім не гріло, що в моїй групі опинився і цей неприємний довгоносий хлопець, наш сусіда за столом — Чапля. Та й Миша мене дратувала своєю нахабною манерою верховодити. Що я з ними забув без Шулі?
— Пусти! — я відліпився від Мишиної долоні й ув’язався за Шулею.
— Тобі туди не можна! — засичала навздогін Миша, та я не зважав.
Але на це зважив худий, як жердина, вихователь у військовій формі. Він перехопив мене рукою зі словами:
— А ти куди, новенький? Тобі сюди.— Затиснув, мов кліщами, моє плече і знову засунув на старе місце до Миші.
Так нас з Шулею розділили. Потім мене з групою повели по кам’яних сходах на другий поверх, а його залишили внизу.
Вихователь супроводжував нас до кімнат гуртожитку. Там дівчата пішли в один бік, а хлопці в другий.
— Бай! Бай! — помахала мені рукою Миша.
Жердина нагадав всім:
— Відбій о десятій. Підйом у шостій!
Потім підізвав Чаплю і показуючи на мене рукою наказав:
— Сірий, покажи новенькому його місце.
Він так і назвав його — Сірий! Я ледь не поперхнувся — це ж треба мати таке оригінальне «поганялово». Сірий серед сірих. Сіріше не буває…
Тим часом, вихователь пішов і всі потроху почали розходитися по своїм місцям. Спальня була величезною, як спортзал і в ній одночасно жило (чи спало?) десь чоловік тридцять. Рівними рядочками стояли металеві двоярусні ліжка. Стіни були білими і голими. Панелі пофарбовані блакитною масляною фарбою. Причому, того огидного відтінку, що самим своїм існуванням, навіює нудьгу та тугу. Попід самою стелею притулилися, як сироти, закриті решіткою горизонтальні продовгуваті віконця.
Решітки, тужливі стіни та залізні панцерні ліжка наче шепотіли мені зі всіх боків: «Ну ти й попався, лох!». Мені захотілося додому до бабусі. Від раптового приступу відчаю, навіть, зашкребло у горлі.
Із задуми мене повернув до реальності Чапля. Він, поки я, відкривши рота розглядався, непомітно підійшов до мене і боляче підштовхнув:
— Не тормози, Рудий!
Я озирнувся. Сірий зверхньо шкірився. Він почав мене дратувати, цей пихатий довгоносик. І до того ж я терпіти не міг, коли мене називали рудим. Я закусив губу і пішов вперед. Чапля підвів мене до вільного ліжка і знову брутально штовхнув:
— Отуди, нагору! Номер 33. Це буде твоє місце, Рудий!
Ну ти й падлюка, Сірий… Я повернувся до нього обличчям і дохідливо пояснив:
— Я — не Рудий!
— Тепер будеш…— він нахабно подивився мені в очі і презирливо цвіркнув слиною в мій бік.
— Це ти так вирішив? — втупився і я в нього.
— Я! — єхидно усміхнувся Сірий,— ти що тормоз, не розумієш? Може тобі це причепили випадково?
Він вказав на мою нашивку і продовжив нариватися:
— Може ти такий же нєдодєлок, як і твій друг?
Це було вже занадто. Мене трусонуло, як електричним розрядом і я відчув, як злість підіймається перед очима червоним маревом. За маревом біліло пихате лице Сірого, який ліниво, як в на уповільненій плівці ворушив своїми бридкими губами:
— Ти нє-до-дє-лок, як тві-й …
Він не встиг договорити. Кров застукотіла у мене в голові, щось в мені коротнуло і я майже автоматично зі всього маху врізав кулаком йому в сонячне сплетіння. Від несподіванки Чаплю скрутило а я, не гаючи часу, поцілив йому носаком ще й під колінну чашечку.
— Ой, бля…— скрутився ще більше Сірий і не втримавшись на ногах гупнувся на підлогу.
Біля нас почали збиратися хлопці. Я відступив і притулився до залізних билець ліжка. Спина так-сяк захищена. Якщо вони кинуться на мене всі — буде мені повний звиздець. Їх вже зібралася ціла зграя.
На підлозі тихо підвивав Сірий. Я обвів поглядом кодлу. Вони мовчали. Ніхто з них не наважився дивитися мені в очі. Я ще тримав стиснуті кулаки, та вже зрозумів, що ані один з них зараз не ризикне кидатися на мене.
Здається, я відвоював собі територію.
