На десятий день перебування в санаторії мені стало нудно, а десь на тринадцятий день мені стало вже зовсім нудно. Кожен день – одне й те ж саме. Вранці підйом о пів на сьому. Поки туалет, те-се, вже за п’ятнадцять сьома. Поки до джерела дійдеш, вистоїш чергу, набереш тої води, а вода ж тече помалу-помалу, потім грієш її в металевому горнятку, п’єш, потім через п’ятнадцять хвилин мусиш випити кухоль “залізної” води, потім мусиш рівно за десять хвилин поснідати. А потім все у зворотному порядку. Плюс до того – прийняти процедури, ампліпульс, витяжку, масаж,- а там уже знову треба готуватися до обіду. Знову бігти по воду, займати чергу, тощо. А про запас воду набирати не можна – псується, курва!
Ну скільки нормальний чоловік може витримати таку каторгу? День? Два?? Я витримав аж десять днів. І це враховуючи те, що не вживав ані краплини алкоголю. Я не кажу там про горілку, коньяк чи щось подібне, навіть пива не можна. Не дозволено, розумієте? Лікарка сказала: крапля випитого алкоголю- і все лікування нанівець! От! То я вже терпів-терпів, терпів-терпів, інколи проходиш повз кіоск, де продають пиво – і аж злість бере: ну якого біса тут продають пиво, якщо його здихаючим пити не можна? Місцеві, щоправда, пиво купують, але так, досить неактивно. Та й скільки тут тих місцевих залишилося? Повиїжджали, хто в Італію, хто в Португалію, хто в Кот-д-Івуар.
Пробував задля розваги закадрити одну здихаючу, але ж воно тут як? Тільки, значить, вклав її на диван, тільки дійшло діло до найцікавішого, блін, а вона, курва, згадала, що їй треба воду пити! Ну, я було її вмовив, що п’ять хвилин нічого не вирішують, що давай уже виконаєм Божий Промисел, тобто те, заради чого нас створив Господь Бог, щоб ми, значить, плодились і множилися,- як задзвеніли усі її мобілки – подружки кличуть воду пити. І все- підтягнула спортивні штани і побігла. Дременула пити свою воду. Правду кажучи, і добре, що дременула. Бо від тої води кожні п'ять хвилин хочеться в туалет, я б ще, чого доброго, і не зміг виконати Божого Промислу, зганьбився б, як останній із могікан, і тоді б довелося вже точно кидати те лікування і тікати з цього санаторію додому.
Ну то, одним словом, робити тут було абсолютно нічого, крім того, що бігати по всьому селу, з однієї гори на іншу, відміряти мензурками ту чи іншу водичку і пити, пити, пити, а потім за деякий час –навпаки, навпаки, навпаки... То десь на тринадцятий день я вирішив поїхати на екскурсію в гори. Не в ці гори, до яких рукою подати було, а в справжні гори, в далекі гори, одним словом – у гості до гуцулів. Гуцули якраз мали проводжати отари на полонини, і нам сказали, що то є дуже захоплююче видовище. Ну, я цьому особливо віри не йняв – що може бути цікавого в тому, що вівці йдуть собі в гори? Он, коли наш Президент робить сходження на Говерлу, то за ним теж повно овець лізе на ту гору, і це вже неодноразово показувалося по телевізору, одним словом – що там може бути цікавого? Ну, але той дядько так захоплююче рекламував ті проводи, що там має бути і фестиваль бринзи, і щось задешево можна у тих дурних гуцулів купити, і вони там домашнє вино ледве не задарма віддають... що я вирішив поїхати.
Дорогою ми кілька разів прохали зупинити того екскурсійного автобуса, щоби з нас могла вийти лікувальна вода. Між зупинками я то куняв, то спостерігав за навколишніми краєвидами. Навколишні краєвиди були сірі, одноманітні і нецікаві. Ніде не було видно жодного гуцула чи гуцулки, жодного бандери чи бандерівки, лиш подекуди паслися поодинокі коні чи корови.
Нарешті ми прибули в місце призначення. Нас попрохали вийти з автобуса, котрий відразу газонув і кудись подівся. Нас умить обступили місцеві жителі, пропонуючи нам придбати різні сувеніри: усілякі шкатулки, ложки, фальшиві гетьманські булави, тощо. Ну, я вам скажу,шо таке добро продається практично у кожному місті України, можливо, трохи й дорожче, ніж тут, але скажіть мені на Бога – ну навіщо мені дерев’яна виделка? Хто зараз користується дерев’яними виделками? Ну, дехто з наших відразу покупляли собі сувенірні магніти на холодильник з надписом “Карпати”. Я теж цього не розумію – хіба від цих магнітів холодильники краще морозять чи менше електроенергії споживають? Ото, лиш би гроші викинути. Я особисто нічого не став купляти, ввічливо посилав на три веселі літери особливо ортодоксально налаштованих продавців, вони, хоч і гуцули, але цю ідіому розуміли дуже добре, і незабаром мене вже не обступали зі своїми нікому не потрібними матрьошками та іншими сміттям.
Звідкілясь повернувся старший групи і повів нас на другий кінець села. Мені було незрозуміло, чому нас не довезли туди автобусом, але пізніше я допер, що, очевидно, водій автобуса щось має з продажу з тих наторгованих сувенірів. Він нас там висадив в надії, що ми скупимо оті примітивні дерев’яні намиста, хлопавки мух і чесалки спини, і продавці йому відстібнуть якусь копійчину на пляшчину. Ну, в принципі, село те було не абияке велике, то ми десь хвилин за тридцять дісталися протилежного його кінця, де вже зібралися всі місцеві гуцули, гуцулки і гуцуленята проводжати вівці на полонину. Овець було стільки – що я ще стільки живого в одному місці і не бачив. Хіба що ото як минулого року до нас у місто заїжджала Таня Ліберман- а я її принципово називаю лише Танею Ліберман- то оце тоді на нашій площі назбиралося стільки народу, як оце зараз тут назбиралося овець.
Ну і нарешті на якусь колоду, котра заміняла собою трибуну, зійшов найстаріший і найголовніший місцевий гуцул і зачав казати промову. Що, мовляв, ми проводжаємо в далеке плавання наш підводний човен.... тобто, що проводжаємо наші отари на далекі полонини, і щоб вони за півроку повернулися і принесли нам багато молока, сиру, масла і тому подібного продовольства. Я ще подумав – ну а куди вони дінуться? От настане зима, похолоднішає, у горах випадуть сніги, і куди ті вівці дінуться? Звісно, що спустяться донизу, на багаті села, де якраз закінчаться чергові вибори чи перевибори.І все буде гаразд, а як же інакше?
І тут затрембітали трембіти, народ весело зашумів, вівчарі загукали, вівці забекали, і вся та маса рушила в гори, затягуючи і нас разом зі собою.
-Зачекайте, - гукнув я, - а де ж шарова бринза, де вино рікою і тому подібне? Де стрибання через гуцульську ватру і масовий стриптиз?
Але мене ніхто не хотів чути, всі перебували на такому піднесенні, що на мої слова не звертали уваги. Тим більше, що то тут, то там дзвеніли трембіти, стукали бубни, різали вухо високі звуки скрипок. Все було схоже на якийсь бразильський карнавал, котрий я неодноразово бачив по телевізору. Народ услід за вівцями перся на гору і тягнув нас за собою. Врешті їхній веселий настрій якось передався нам, і ми також втратили усяке відчуття часу, повільно сунули вгору, пританцьовуючи під троїстих музик і співаючи якихось чудернацьких пісень з незрозумілими словами.
Так продовжувалося чи годину, чи дві, чи навіть три. Нарешті ми вийшли на якесь плато, де всі зупинилися. Знову відшукалася якась колода, на котру знову видерся той самий найстаріший гуцул і знову почав казати свою промову. Що ми, мовляв, відправляємо нашу субмарину у далеке плавання.... ну, тобто не субмарину, а отари овець. І що вони неодмінно повернуться, і принесуть їм багато молока, сиру і масла. Після чого музики знову ударили в свої шаманські бубни, трембіти затрембітали, а скрипки завжикали веселого танцю! Тут я і помітив, що де не взялися столи, на яких лежали товсті круги солоної бринзи, а поруч столів – бочки, звідки ту бринзу діставали, а також і бочки з вином. Народ підходив до столів, жадібно хапав ту бринзу і кухлі з вином, їли, пили і продовжували веселитися, і день здавався безкінечним!
Ми також дірвалися до тих столів, і я вирішив – скільки того життя! Скільки всього бачив по телевізору, а такого свята не бачив ніколи! Щоб стільки бриніло в повітрі такої якоїсь потужної енергії радості, такого веселого настрою, - ну наче насправді комунізм настав! І дійсно, така подібна ейфорія запам’яталася мені хіба що в дитячі роки, коли ми крокували у колоні демонстрантів з нагоди Першого Травня чи Жовтневої революції, і з гучномовців лунало “Слава! Слава” Слава!!!”
Свіже повітря, бринза і вино, а також незвичний музичний супровід, - очевидно, що ці фактори у сукупності так подіяли на публіку, що за деякий час я став помічати вже й зовсім дивні та не зовсім пристойні речі: гуцули та гуцулки стали розбиватися на пари, оголяти свої бренні тіла та падати у траву, де за мить, як то кажуть, починали віддаватися любовним утіхам. Слід сказати, що я й сам відчув це специфічне збудження, коли починаєш чітко усвідомлювати, що головний статевий орган чоловіка – це його мозок. Я озирнувся у пошуках підходящої для мене пари, але , крім кількох наших здихаючих, нікого не помітив. Здихаючі, очевидно, також мали на мене певні плани, бо відразу почали до мене привітно посміхатися і таке інше. Ці перспективи мене не дуже радували, тому я тихцем почав просуватися у протилежну сторону. До того ж я помітив, що отари з вівчарями на чолі знову пустилися йти в напрямку наступної гори. Очевидно, ті полонини були там. Я подумав, що було би досить цікаво дійти з ними до їхнього кінцевого місця розташування, там, кажуть, є колиби, де можна було б навіть і заночувати, якщо що.
Коли я вже майже вийшов за межі галявини і став наздоганяти найближчу отару, мене самого наздогнала якась гуцулка, на вигляд – ще зовсім школярка. Очі її палали тою самою жагою, котру я помітив у багатьох гуцулів на тій галявині. Вона схопила мене за рукав і так смикнула до себе, що я ледве не полетів сторчма на землю.
-Ти куди? – запитала вона у мене.- А як же я?
-Дівко, я тебе вперше бачу, - подумав я .- Відстань.
Але вона так на мене дивилася, таким поглядом, котрий і кликав до себе, і наказував, і обіцяв багато з того, про що найвеличніші поети людства так і не насмілились викласти на папері: для цього у лексиконі ще просто не придумані пристойні слова, що я навіть замислився, а чи не послати на три веселі букви усі ті вівці з вівчарами і вівчарками?
Які, нафіг, вівці? Які, нафіг, полонини? Який, нафіг, фестиваль бринзи?? Ось тут, поруч зі мною, на все-все готова юна, щонайменше на десять років молодша за мене, чарівна гуцулка, можливо навіть, що її звати Ксеня,- ну чого тобі ще треба? Падай у високу траву, ніхто не побачить, ніхто ніколи не дізнається, як і в що ти її кохав, ти тільки поглянь, які в неї тугі та пишні груди, а які пухкі губи, уяви собі, як ці пухкі, наче силіконові (але ж звідки у цій дірі та силікон?) губи огортають ту твою сокровенну частину тіла....
...котра ой як хоче, вибачте на слові, сцяти. Найперше, що треба зробити перед тим, як або йти далі за отарою, або лягати з цією гуцулкою у високу траву, - це добре випорожнити сечовий міхур. Котрий тринадцять днів добросовісно мордували різними нафтусями з п’яти східницьких джерел. Відпочинок у Східниці – це свято для твого сечового міхура. Він радісно починає працювати, як у далекому дитинстві, виводить з організму чисту воду, без усіляких продуктів переробки пива, вина чи самогону, пепсі-коли, бьорну чи фанти-лимон. Щопівгодини, як мінімум,ти мусиш за будь-яку ціну його випорожнити, а інакше він може луснути, як воднева бомба! Після Східниці у тебе струмінь сечі стає знову потужним, як у дитинстві, і ти можеш спокійно змагатися на дальність зі своїми сусідами – виграш гарантовано!
...І я сказав їй- чуєш, ти, мала, іди пошукай собі якогось гуцула помоложе, я тобі що, крайній? І взагалі, відійди подалі, мені треба відлити. І я йшов подалі від неї, щоб десь собі стати і відлити, а вона йшла за мною і хапала мене за рукав, і благала, щоб я не йшов туди, бо як же вона тут без мене? Нарешті я плюнув на її присутність, став, розіпнув штани і зі смаком випорожнив свого сечового міхура, отримавши неабияке задоволення. Вона стояла поруч і тільки ображено шморгала своїм гарненьким носиком. І разом із сечею з мене вийшов і хміль, не повністю, частково, але цього було достатньо, щоб помітити, що не така вже вона й гарна, не така вже вона й молодша за мене, не такі вже у неї і пишні груди та пухкі губи. Дівка-як дівка. Не кінозірка, так, на четвірку-четвірку з мінусом потягне. Трахнути її можна було б, але навіщо ті проблеми? А раптом вона хвора, чи що? Зараз такі часи, що хіба вгадаєш? Може, вона десь в Туреччині в борделі працювала та якусь заразу підчепила?
Та й дівок таких і в Черкасах на кожному кроці трапляється досхочу, а от подивитися, як вівці на полонину йдуть – то не кожен день така нагода випадає. Повернуся на рідну Наддніпрянщину- буде що розповісти знайомим! Ті знайомі весь час то в Туніс, то в Емірати, то на якісь острови їздять, а як вівці на полонину йдуть – то і не знають. То я на Новий Рік обов’язково куплю у супермаркеті бринзи, зроблю там якийсь салат, і під цей салатик та під горілочку з перцем як розкажу їм про свої враження від овець на полонині – то вони зі своїми Еміратами будуть в сраці сидіти, он воно як!
-Не ходи за ними!- знову гукнула моя гуцулка.- Залишайся зі мною!
Я озирнувся – вона вже не йшла за мною, а залишилася непорушно стояти внизу, на краю стежки, а ми з вівцями стали підйматися все вище і вище, і ось її постать вже залишилася десь у тумані. Ще хвилину я чув її голос, а потім вже й голос перестав чути. Вівці м’яко ступали по траві, хтось із вівчарів час від часу дудів у трембіту. Та ще вітер посилився і став проймати мене ледь не до кісток. Звісно, ще було досить холодно, не літо ж, а як-не-як весна. Я вже майже не відчував власних ніг, переставляв їх швидше за інерцією, ніж від бажання дійти до тої омріяної полонини. Полонина вже повинна була би бути десь зовсім поруч – ну скільки до неї вже можна було йти? Підйом на Говерлу, найвищу точку українських Карпат триває якихось дві-три години, з перепочинками, ну а ми ж не на Говерлу йдемо, а вже й так півдня пройшло. Отже, полонина має бути вже десь ось-ось. Осьо-сьо, як кажуть у нас на Черкащині.
І раптом ми прийшли.Несподівано отак. Вище вже не було куди йти. Ми опинилися на вершині якоїсь гори – повсюди були розкидані величезні камінні брили, які поросли густими мохами та лишайниками. Трави тут майже не було – якась хіба низькоросла травичка, котру жадібні вівці тут же вискубли до кореня.Я виліз на одну брилу, вітер гудів у мене у вухах, а я бачив навколо лише одні вівці- білі, сірі, чорні.Весь верх, вся маківка гори була всіяна вівцями. Оце і є та чудовна полонина? Та тут і для однієї вівці корму немає, а їх тисячі!
Та вівчарів це, здається, абсолютно не турбувало. Вони зайнялися якимись дивними речами: найперше накреслили на маківці гори велике коло. У центр кола поскидали свої крисані, на які зверху вмостився один вівчар, з виду найстарший, вийняв оту таку дримбу і став на ній щось вигравати, а решта ватаги обступили його, утворили коло, поклавши один одному руки на плечі, і стали танцювати отого свого гуцульського танцю аркан, котрий я кілька разів бачив по телевізору. Дримба награвала все швидше і швидше, аркан кружляв усе швидше і швидше, здавалося, що від цього танцю аж почало електризуватися повітря. Вівці навколо мене голосно і примхливо бекали, дримба дримботіла, ноги вівчарів ритмічно гупали об землю... і нічого не відбувалося. Нарешті найстарший вівчар щось гукнув, і аркан зупинився. Вони голосно почали перемовлятися, слів я не розбирав, бо тим більше я їхнім гуцульським діалектом не володію, проте з їхнього голосу та інтонацій я зрозумів, що виникла якась проблема, чи щось таке подібне.
Раптом вони всі, як один, повернулися у мій бік. Мене аж пересмикнуло всього. Знаєте, таке було відчуття, що на мене подивився сам Вій, котрому припідняли повіки. Отак-от – глип!- і у мене всередині все аж похололо. Відразу нагадав про себе і сечовий міхур. Мені конче необхідно стало кудись відійти і випорожнити його. Я би міг це виконати і тут, з цього каменя, але тоді довелося б це зробити на якусь вівцю, а це якось неестетично, до того ж можна за такі фокуси, напевне, отримати на горіхи від якогось вівчара.
До мене підійшов один з вівчарів і тихо, але твердо запитав:
-Ти хто?
-Турист, -відповів я.- Слава Йсу,-додав я також невідомо для чого. Просто я знав, що гуцули дуже набожні люди, і вітаються один з одним саме так- слава Йсу.
Вівчар повернувся до своїх товаришів і щось їм вигукнув по свому, по-гуцульськи. Ті ж натомість щось знову йому сказали.
-Звідки ти тут узявся?- запитав мене знову вівчар.
-Як звідки? Йшов за вами всю дорогу... і от... я тут.
-А як ти пройшов Третій поворот?
-Який ще “третій поворот”? Я йшов весь час прямо, за вами...
-Ясно...
Гуцул вийняв з кишені звичайну білу крейду і став обводити мене колом.
-Сиди в цьому колі, і не виходь за нього. Зрозумів?
-Мені би в туалет, - попросив я.
-Потім. Нема часу. Сонце вже сідає. Потім.
Я залишився сидіти, а гуцул знову приєднався до ватаги. Знову заграла дримба, знову закружляв у шаленому ритмі аркан...знову почало електризуватися повітря.... і раптом...
Я не вірив власним очам: з середини кола, утвореного танцюючими вівчарями, з центру аркана раптом вдарив у небо зелений промінь. Ну от, знаєте, як ото промінь лазера, тільки зелений і досить широкий. Промінь покружляв-покружляв, наче вишукуючи щось у небі, і раптом зупинився. І там, де він заходив у небо, раптом намалювалася ще одна гора, котрої кілька секунд назад ще не було... її просто не могло бути фізично, там був лише вітер і якісь поодинокі птахи собі літали, а тут раптом виникла така напівпрозора гора, на котрій росла зелена, густа, соковита, напівпрозора трава.
Зелений промінь розширився і утворив досить широкий міст. Вівчарі розірвали аркан і стали заганяти овець на той міст. Та, здавалося, що овець особливо і заганяти на нього не треба було- вони, як навчені собаки, самі стали забігати на міст і за якусь мить зникати у тій напівпрозорій траві.
Ось за ними побіг один вівчар, ось другий... знову кількасот овець – і знову кілька вівчарів.
Так продовжувалося може десять хвилин, може двадцять, а може і кілька годин. Я знову втратив відчуття часу,перебував у такому напівсні, що, здавалося, ніби я геть зовсім помер, і лиш сечовий міхур нагадував мені, що я ще живий.
Нарешті останні вівці заскочили на місток, а за ним і останні вівчарі, включно із тим, який грав на дримбі. Вони ще не заховалися у тій високій примарній траві, а зелений промінь став бліднути, розчинятися у повітрі, а разом із ним розчинялося і те оціпеніння, в якому я перебував. В якийсь момент я аж підстрибнув на місці, випростався,як та пружина, встав на каменюці у повний зріст, бігом розстібнув штани і почав опорожняти свій організм від зайвої вологи, ставши схожим у цю мить на популярний у Брюсселі фонтан “Пісяющий мальчік”.
Кілька крапель сечі впали на білу лінію, котрою окреслив мене той вівчар. Крейда аж зашипіла, розчиняючись і виділяючи вуглекислий газ.
“О! Виявляється, моя сеча має кислу реакцію”,- подумав я.
Міраж різко розчинився у небі, і недалеко від мене з неба впали просто на каміння дві нещасні вівці, одна біла, друга-чорна. Від удару череп білої овечки розколовся на кілька частин, і звідтіля ліниво витікала сіра речовина вперемішку з кров’ю.
Решта овець разом із вівчарями зникли, розчинилися у небі.
Сонце вже ось-ось мало сідати за найближчі гори. А в долині вже давно був вечір. Стало ще холодніше, я пожалкував, що не взяв із собою побільше теплих речей.
Звідкілясь ізнизу почулися голоси. Застрибали промені від ліхтарів. То йшли члени пошуково-рятувальної групи, прочісуючи місцевість та шукаючи мене.
Вони знайшли мене замерзлим, сидячи на камені. Кілька годин поспіль троє чи четверо чоловік розтирали моє тіло чистим медицинським спиртом. Думали, що я вже закляк навіки. Це й не дивно – просидіти стільки часу на кам’яній брилі, інший, не такий міцний чоловік, міг би взагалі врізати дуба! Кажуть, я просидів на ній два дні і дві ночі. Дивуються, як це так можна непорушно просидіти?
-Які два дні і дві ночі? - обурююсь я.- Всього лише кілька годин.Поки всі вівці не перейшли повітряним мостом у Надкарпаття. Тому що існує Прикарпаття, існує Закарпаття, а ще також існує Надкарпаття. Там – широкі, неходжені полонини, з високою, густою та соковитою травою. Туди, по зеленому променю переходять отари овець, щоб восени спуститися вниз і принести своїм господарям багато молока, сиру та масла.
-Тю, - заперечують мені,- яке ще “Надкарпаття”? Ніякого “Надкарпаття” не існує, бо якби воно було, то його б обов’язково показали по телевізору. Ти хіба бачив коли-небудь по телевізору оте своє Надкарпаття? То ти просто нафтусі своєї перепив, хіба це бачено- два тижні бігати від одного джерела до другого, а від другого – до п’ятого і пити ту нафтусю літрами, і ні крапельки пива? Її дія на організм людини ще до кінця не вивчена, але вже саме те, що вона смердить тухлими яйцями, дає якщо не всі, то деякі підстави підозрювати, що вона може негативно впливати на психіку певного індивідуума.
-Але ж ви чули, що неподалік від мене знайшли трупи двох овечок, однієї чорної, а іншої –білої, з розколотим черепом? То вони впали з неба, не встигнувши розчинитися у Надкарпатті.
- Шановний,-усміхаються мені санітари, турботливо поправляючи на мені рукави гамівної сорочки, - овечки не могли впасти з неба, бо вони не літають. То вони просто невдало перестрибували з каменюки на каменюку, і ви мусите з цим фактом погодитися.
І я не знаю, що їм, тупим, заперечити. Я от раніше думав, що то гуцули тупі, але тепер бачу, що зовсім і ні. Бо коли гуцули грають на трембіті, то вони тримають її під кутом сорок п’ять градусів до горизонту. Якраз, коли трембіту тримати під таким кутом, її звуки найкраще і найшвидше досягають до Надкарпаття.
