...Я люблю Львів, коли падає дощ. Сірі велетні у стилі бароко та готики тягнуться до неба, ніби хочуть дістатися сивих хмар. Можливо, їм так не вистачає зливи і рясного дощу, який би змив з них темну сіріть. Але йому так пасує.
Як не кажи, а Львів весняної дощової пори – дуже красивий. Тоді так приємно пахнуть вулиці, які перед цим задихалися від важкості та попелу безупинних трамваїв та маршруток. А вітрини магазинів з різнобарвним начинням, ще більше привертають уваги. І це не тому що сонячного дня вони менш гарні, а тому що у них можна сховатися . Тоді так хочеться бути котом, я маю на увазі мить, коли падає дощ. Зайти в арку, залізти на чиєсь високе підвіконня і муркотіти разом з дощем, у ритмі цього венеціанського міста по-українськи.
Але я не кіт. Шкода. Хоча є можливість загорнутися у теплу ковдру, пити каву і дивитися на місто.
Усе своє свідоме життя, відколи я покохала Львів, а він мені, до речі, так і не відповів взаємністю, я мріла жити у його серці – центрі міста. Але живуть там лише обрані левом. Ті хто випадково сподобався йому легковажністю, як одна моя подруга, ті хто сховався від усіх за кам’яними мурами і звісно ті кого полюбив Львів. А кохає він тільки своїх рідних мешканців. А нам приїжджим тут нічого робити. Мабуть, таки варто бути котом….
Краплі рясного дощу падали на дахи дорогих автівок, спадали до низу з високих балконів, мочили голови сотні людей, які у мить такої краси мерщій тікали у маршрутки та квартири. Звичайна метушня під час дощу забирала у них хвилини прекрасного. Адже саме в дощ Львів відкривав своє справжнє Я.
Ми дивилися один однову у вічі і так хотілося сказати, що він такий красивий, що йому так пасує дощ. Але знову ж таки потрібно народитися котом, аби грізний дядько Лев зрозумів із мого муркотіння щире признання в коханні.
Чому ж так важко любити Львів, із його корками на дорогах, відсутністю води, запиленими вулицями, брудними старезними будинками, у підвалах яких живуть пацюки, з його неординарною історією, з його вибагливістю до оточення, особливо російськомовного....
Але він неодмінно залишиться у тисячах фотоальбомів фоном пам’ятки архітектури поруч із щирою усмішкою туристів, тисячею мемуарів написаних у високих квартирах, і мільйонами сторінок про це незвичайне місто. Воно завжди буде пахнути кавою у тісних кав’ярнях, у ньому будуть водночас ввічливі і грубі продавці, будуть пихаті міщани – перехожі і будемо ми... Люди які приїжджатимуть до Львова на три тижні, або на день, і які залишатимуть йому повітряні поцілунки з надією, що він чекатиме їх повернення. Мого ж він ніколи не чекає, та я неодмінно приходитиму у гості до його серця, з надією на те, що падатиме дощ, і коли усі тікатимуть, сховавшись під парасолями, він зупиниться і побачить мене....
