Був вже кінець серпня, та спека стояла неймовірна. В повітрі не відчувалося жодного поруху вітерцю. Навіть курява, яку ми здійняли, висіла над землею лінивою сірою хмаркою і не квапилася осідати. Піт вкупі з пилюкою та волоссям, що спадало на очі, заважав бачити і я раз-за-разом дмухав собі під носа, щоб трохи розкуйовдити залиплого чуба.
Шуля мене обігравав. На якусь мить мені таки вдалося перехопити м’яча. Та Шуля знову примудрився майстерно вивернутися і відібрати його у мене. Я, на цей його маневр, з усієї сили улупив ногою. Від мого відчайдушного удару м’яч крутнувся і полетів. Зависоко полетів — і по траєкторії було видно, що цілить він прямо в шибку першого поверху. Я сіпнувся, щоб перехопити м’яча руками, та не встиг. Захекані ми зупинилися, очманіло спостерігаючи, як м’яч невідворотно, навіть, трохи ліниво наближається до вікна. Потім ми обидва скривилися від того, як луснула шибка і посипалося скло. М’яч щез в темній пащі чужої квартири. Ми перезирнулися. В Шуліних очах, як і в моїх, не було й натяку на намір іти визволяти шкіряного друга. Найкраще, що ми могли зараз зробити, це якнайшвидше дременути.
Та через секунду моє вухо хруснуло гучніше за скло — його з ентузіазмом взявся викручувати здоровезний дядько, який невідомо звідкіля взявся за нашими спинами.
— Відпустіть! Я не хотів!— крутнувся я вужем, пробуючи звільнитися від нього.
—Ах ти гаденя!— засичав здоровань, із задоволенням далі відкручуючи моє вухо.
В його обличчі було щось гоблінське — короткий, як обрубаний ніс та глибоко посаджені вузькі очі. У людини з такою подобою годі було благати прощення. Тому я знову розпачливо крутнувся і у відчаї хапонув його за руку зубами.
— Виродок! Щеня недобите!— несподівано високо верескнув гоблін, дихнувши мені в обличчя перегаром, і перехопив мене за шию другою рукою. Вчепився так, що головою було годі й ворухнути. Потім я знову почув його, схожий на скрегіт давно не змащених дверей, голос:
— Бос! Я його впіймав!
Тут я побачив другого. Він справді виглядав як бос, чи як проповідник-євангеліст, яких розвелося нині, як грибів після дощу: не зважаючи на спеку вони ходили наче клони — одягнуті в сірі костюми й білосніжні сорочки з обов’язковою краваткою. Цей «бос» був такої ж клонованої сіро-білої зовнішності, тільки ефектна червона краватка, що була занадто яскравою, як на проповідника, виказувала його начальницьку натуру.
— У нього більше, ніж сто!— задоволено рипів над моєю головою здоровань, —я міряв... отією вашою…
— Добре, зараз перевіримо,— незворушно відповів «бос». В руках у нього був прилад, схожий на лічильник Гейгера (я бачив такий по тєлєку в передачі про Чорнобиль). Він зацікавлено втупився в нього.
— Ого! Сто тридцять!— через деякий час задоволено присвиснув, підіймаючи голову.
— Вам видніше, ви ж у нас «Тітанік Мислі»…— оскалився гоблін.
— Титан…— мимохіть поправив у відповідь «бос», змірявши зневажливим поглядом здорованя.
— Ги-ги, один чорт,— гигикнув той,— главноє, шоб гроші заплатили…
— Заплачу…— задумливо процідив у відповідь «Тітанік Мислі».
Пальці здорованя на це, ще більш боляче здавили мою шию.
Я пробував думати. Це в мене виходило погано.
Які сто? Які сто тридцять? Який Тітанік? Який Титан?
З приводу Титаніка та тітана я ще мав якісь думки. Титанік — то здоровенний корабель, який довбонувся об айсберг, у фільмі про Ді Капріо, а титаном була така старовинна водонагрівачка, яка стяла у нашій з бабцею комунальній квартирі, і яку треба було топити дровами. Але яке відношення вони мали до цього боса-євангеліста? І яку радіацію вони на мені міряли? Я що вже, як Чорнобиль фоню?
Тим часом Шуля, на якого ніхто не звертав уваги, бачачи в якому я безвихідному стані, підбіг до мого гнобителя і зі всього маху заїхав носаком йому в зад.
— Йой!— зойкнув гоблін, від несподіванки присів і на секунду ослабив руку на моїй шиї. Може б Шулін маневр і вдався, якби здоровань був один. Не встиг я й ворухнутися, як «Тітаннік Мислі» заїхав зі всього маху Шулі кулаком в обличчя. Від несподіванки я закляк, а мій друг колихнувся, але втримався на ногах.
— Цорт!— тільки цвіркнув кривавою слиною на гарячий асфальт.
— Може й цорт…— протягнув «Титанік Мислі», гидливо отряхуючи руку та ліниво віддав наказ здорованю:— Тягни і його до підвалу, згодиться.
Здоровань із задоволенням ухопив за шкірки ще й Шулю.
Краще б ти втік, Шуля… Та все ж таки, за підтримку спасибі, друзяко.
2
В підвалі «бос» витяг з кишені наручники і ласкаво звернувся до Шулі:
— Ану, давай руцю, малий!— та не дочекавшись ніякої реакції, сам ухопив Шуліну руку і клацнув на зап’ясті браслетом. Потім протягнув вільне кільце за іржаву трубу і без зайвих слів, схопивши мою руку, прикував і мене. Тепер нам з Шулею втекти можна було тільки відірвавши трубу від стіни.
Потім«бос» витяг з кишені пачку двадцятигривеників і простягнув гобліну.
— Щітать? — поблискуючи очима запитав той.
— Як хочеш,— презирливо знизав плечима «Тітанік Мислі».
Здоровань розірвав банківську упаковку, наслинив пальця і почав рахувати. «Тітаннік Мислі» тим часом дістав з кишені рацію і відрапортував:
— База, я перший. Знайдено сто тридцять. Почесний ескорт до будинку … на вулиці… Чекаю. Кінець зв’язку.
Чекати нам і «Тітаніку Мислі» довелося недовго. Хвилин через п’ятнадцять до підвалу спустилися два височенних бритоголових молодика в камуфляжних костюмах і нас з Шулею вивели на світло й повели до машини. Це був здоровенний новенький чорний джип. В мене аж дихання перехопило від такої розкоші. Прості люди на таких не їздять. Він був блискучим, мабуть броньованим і явно бандитським. Нас запхнули всередину. В середині було повно місця і воняло новою шкірою. Задні сидіння за розмірами скидалися на диван.
З якого це дива нас так возять? Та я не задавав питання, бо розумів, що ці «братки», що всілися з обох боків від нас, не дуже полюбляють занадто цікавих.
«Бос» вмостився поряд з водієм. «Тітаннік Мислі» був невдоволений і в’яло прирікався з кимсь по мобільнику. З його слів я зрозумів, що він кудись спізнюється і не може бути в двох місцях одночасно.
Ми довго їхали містом, і при других обставинах, я б отримав неабияке задоволення. Я взагалі люблю їздити, а тим більше на такій тачці… Та зараз в мене смоктало під ложечкою від передчуття не дуже приємних подій.
Шуля сидів біля мене теж принишклий, тільки час від часу шморгав вдареним носом.
Зовні ми з Шулею — як день і ніч. Він — чорнявий, я — білявий. Ще я трохи вищий за нього і худіший. Але в середині, мається на увазі внутрішній світ, ми з ним були, як брати близнюки. За свої неповні дванадцять років ми з ним встигли вплутатися не в одну халепу. Життя наше було повне пригод. «Така вже в них вдача, що поробиш, а так вони добрі хлопці…», частенько казала моя бабуся, виправдовуючи Шулю перед його батьками. Боже ж ти мій, вона ж не знає де я! Тож, наразі, виплутуватися доведеться самим…
Непомітно ми виїхали за місто — машина прямувала до аеропорту. Ми з Шулею перезирнулися. «Куди це вони нас?» — злякано питали його очі. «Не знаю», — не менш злякано кліпали мої.
Коли машина зупинилася на території літовища, ми нарешті мали змогу перекинутися словом. Наші охоронці вийшли покурити та поспілкуватися з «Титаніком мислі». Той був досить нервовим і щось їм втокмачував розмахуючи руками, час від часу вказуючи у наш бік.
В машині, з нами лишився водій. Він ліниво колупався зубочисткою в зубах, і по його вигляду було помітно, що до нас у нього немає ніякого діла.
— Куди це вони нас? — зашепотів мені на вухо Шуля, притулившись спітнілою щокою до моєї скроні.
— Кудись, мабуть, будемо летіти…
— Куди? І шо за стотридцять?
— Не знаю,— відповів я, бо і справді не міг нічого второпати.
— Точно, продадуть на органи…— зробив припущення Шуля, обличчя в нього вкрилося свіжими краплинками поту, а очі стали круглими, як п’ять копійок. Він трагічно продовжив:—Або ще щось, страшніше…
Що, щось страшніше, він міг вигадати, я не знав, та й розвивати цю тему було ніколи.
— Треба драпати від них скоріше, вони ж не будуть нас зв’язаним вести через людне місце…— швидко затараторив я йому на вухо,— Наші знаки пам’ятаєш? Три пальці разом — приготуватися. Два — вперед. Два роз’єднаних — в різні боки. Зустрінемося біля камер схову.
— Угу! — кивнув головою Шуля. Як раз вчасно, бо бритоголові вже зробили знак водію, щоб той розблокував дверцята. Потім вони майже одночасно відкрили двері з обох боків і витягли нас назовні — мене з лівої сторони, а Шулю з правої. «Братки» міцно тримали нас за плечі біля себе. «Бос» обвів їх поглядом, від якого і нам стало не пособі й нагадав:
— Поки не повернуся, очей з них не зводити. Головою відповісте. Особливо за цього, — він вказав пальцем на мене, — за рудого!
Я терпіти не міг, коли мене називали рудим. Невже так важко відрізнити колір стиглої пшениці від червоного? Я сердито глипнув на «Титаніка Мислі», той у відповідь скривився чи то оскалився і хитнув головою, сідаючи в машину:
— Диви, як дивиться, зінське щеня…
Потім джип рвонув з місця миттєво набравши швидкість, і я не міг стриматися, щоб із захватом не провести його поглядом. Що не кажи, а крута тачка…
Як я і припускав, нас не зв’язали і не прикували. Та на кожного з нас було по бритоголовому молодику. Такі собі старші брати, які вивели своїх молодшеньких за руцю на прогулянку. Так це мало виглядати для оточуючих. Той, браток що тримав мене попередив нас:
— Без фокусів. Інакше… — він відгорнув полу піджака і показав пістолета. Ми з Шулею пригнічено кивнули.
В будівлі аеропорту і справді було людно. «Братки» потягнули нас до крісел в залі очікування. Вони посадили нас поруч, а самі всілися з обох боків міцно тримаючи мене і Шулю за руки. Так ми просиділи перші десять хвилин. Для втечі ситуація була майже безнадійною. Треба було терміново щось вигадувати. На вигадки, я не витрачав багато часу, тому зробив, що перше стрельнуло в голову. Благально подивившись на свого охоронця я попросив:
— Пити дуже хочеться, у вас не буде води? — для вірності облизнув справді засохлі губи.
Охоронець уважно подивився на мене і відвернув мармизу. Та я встиг вловити в його очах проблиск людяності. І продовжив атаку через хвилину, смикнувши вільною рукою його руку:
— Дуже пити хочеться. Будь ласочка, дайте нам води…
— І я хочу пити,— заскиглив з другого боку Шуля.
Мій охоронець роздратовано подивився на Шулю, але теж облизнув пересохлі губи. Шулін — тільки нервово зайорзав у кріслі.
— Пити хочемо…— затягнули ми вже хором.
— Ага! Пити, а потім в туалет… Потерпите!— роздратовано скривив губи Шулін бритоголовий.
— Саньок, може зганяєш? Я б теж чогось випив…— вступився за нас мій, і подивився на годинника:— Нам тут ще цілу годину паритись. Я їх потримаю, не втечуть.
Саньок оцінююче окинув нас поглядом і не помічаючи особливої загрози згодився:
— Ну ладно…— порився вільною рукою в кишені витягуючи гроші, — А тобі, Вітьок, чого?
— Дюшесу,— щербато посміхнувся Вітьок.
Я ледь не пирснув сміхом — такий дядьо, а любить солоденьку водичку!
Саньок піднявся з місця тягнучи за собою Шулю, всадовив його поряд з Вітьком, передаючи, як то кажуть «із рук в руки». Тепер Вітьок сидів, обвішаний нами з обох боків, як тітка клунками. Обидві його руки були зайняті, так що він, навіть, почухатися не міг.
Коли Саньок зник з очей, я трохи поворухнув рукою:
— В мене рука затерпла, може відпустите? Я не втечу.
— Ну ти й наглий, малий,— вишкірився Вітьок.
— У вас он пістолет… Ви ж застрелите, якщо щось… Чи він у вас не справжній?
— Ну да…— тупувто всміхнувся «бритоголовий» — канєшно справжній.
Він трохи ослабив захват і я обережно витягнув руку з його долоні і розтер зап’ястя. Воно й справді затерпло. Потім я ясно всміхнувся Вітькові, включивши на «повну катушку» свою харизму. Мені бабуся завжди казала, що в мене навдивовижу чарівлива посмішка. З її вуст це звучало приблизно так: «Ти зі своєю харизмою і камінь розтопиш, якщо тобі треба». Камінь не камінь, а Вітька я розчулив. Він помітно розслабився. Навіть почухав лоба.
— Вас Віктором звати? — невинно запитав я.
— А ти метекливий, шкет,— зацікавлено подивився на мене «браток».
Мені потрібно було, щоб Вітьок дивився на мене, потрібно було піймати його увагу.
— А що у вас за пістолет? — продовжив я, безневинно кліпаючи очима. Разом з цим питанням я непомітно показав Шулі знак.
— Багато будеш знати, скоро постарієш...— по філософські відповів Вітьок, але було видно, що він ще більше розм’як.
Я дивився на нього і подумки я повторював: «Відпусти, відпусти Шуліну руку». Вітьок втупився мені в очі і знову тупувато залибився. Нарешті його рука, що тримала Шулю розімкнулася. Я дивився прямо в очі Вітьку і непомітно показав Шулі два складених разом пальця. В цю ж секунду Шуля висмикнув руку, ми миттєво підхопилися і побігли. Вітьок відчайдушно підкинувся слідом, але впіймав руками повітря.
— Твою мать!— здивовано лайнувся і припустив за нами.
А ми вже бігли з шаленою швидкістю, віртуозно оминаючи людей. Вітьок важко тупотів ззаду. Він потроху відставав. Ми вже думали, що відірвалися від переслідування, та тут перед нами виріс, як з-під землі Саньок, що тримав в руках мінералку та пляшку Дюшесу. Від несподіванки він зронив пляшки з водою, які важко гупнулися на підлогу і покотилися людям під ноги. І теж зі словами:
— Твою мать!— кинувся нам напереріз. На це ми з Шулею блискавично перезирнулися, а потім метнулися врізнобіч.
Захекані ми зустрілися, як і домовилися, біля камер схову. Тут стояла група дивних туристів, схожих на помість буддистів з фольклорним ансамблем, а їхні величезні наплічники були недбало навалені поряд. Туристи гуртувалися навколо хлопця, що бриньчав на гітарі і скидався на їх «Гуру». Хлопець був худим, високим, в подертих блакитних джинсах. А ще в нього було довге волосся, сплетене в косичку та сережка у вусі у вигляді пробитого серця, яка теліпалася в такт акордам. Поряд стояла невисока русява дівчина в народному вишитому костюмі й підігравала йому на сопілці.
Гітарист заспівав приємним тихим голосом:
Я знаю места,
Где в тени золотой
Бредут янычары посмертной тропо-о-ой …
Потім його погляд ковзнув за нами з Шулею, і він ледь посміхнувся кутиками рота, немовби даючи згоду сховатися за їхніми речами, потім прикрив очі й затягнув:
Где дом покорен,
Где солёный забор,
Где проповедь вишням читает прибо-о-ор.
Мені здалося, що ми можемо тут безпечно сховатися. Схоже, ці хлопці нас не здадуть. Ми всілися за їх поклажею і під награвання сопілочки стежили за нашими переслідувачами. Вітьок вже був майже поряд з нами і розгублено шарив поглядом по незворушним туристам. Русява дівчина з сопілкою посміхнулася Вітьку і в такт пісні заколисала головою. Гуру співав далі, відбиваючи ритм ногою:
Где роза в слезах,
А калган (1) — в серебре… (2)
Тим часом до компанії вже підгрібав Саньок. На його буряковому обличчі пролисинами виступили білі плями. Дурнуватий вигляд Вітька, та ще й з порожніми руками, явно не додав йому кращого настрою. Навіть з нашої схованки було видно, як Саньок нервово посіпує носом. Він зупинився біля туристів, пошарив околицями поглядом, та не знайшовши нічого підозрілого, зле витріщився на Вітька. Той на це тільки безпорадно знизав плечима.
На Шулю напала гикавка, він сповз вниз і закрив рота обома руками. Я теж зсунувся нижче. Серце калатало, як навіжене. Через деякий час, я знову обережно висунув голову. Саньок, все ще буряковий та спітнілий, розмовляв з кимсь по рації, а Вітьок з цікавістю розглядав русоголову красуню. Договоривши Саньок смикнув замріяного Вітька, вони повернули і попрямували назад.
— Все, вони пішли…— прошепотів я.
— Ну, що будемо робити?— тихо запитав Шуля, знову гикнув і витер розчепіреною рукою вологого лоба.
Я глибоко зітхнув:
— Мабуть, доведеться знову розділитися і добиратися додому по одному…
— Що? — Шуля проковтнув слину, а його й так чорні очі, ще більш потемніли з переляку.
— Слухай, Шуля,— я задумливо почухав потилицю,— мені здається, що вони полюють тільки на мене…
Шуля вирячився на мене і ще раз гучно гикнув і прошепотів:
— Ага! А на кой ти їм здався?
— Не уявляю… — я знизав плечима, — Але план такий: я спробую вибратися першим, ти поки сиди, може ти їм і непотрібен…
Шуля заперечливо захитав головою:
— Краще разом…
— Ні… Я піду один.
Шуля безпорадно подивився на мене:
— А як ти звідси поїдеш? Біля автобусів геть все видно…
— Може на таксі?— припустив я.
— За що?— запитав Шуля.
Я вигріб з кишені жалюгідну купку монет. Струснув ними і запхнув знову в кишеню:
— Скажу, що дома розрахуюся… попрошу.
Шуля недовірливо скривився.
— Ну не знаю… Буду діяти за обставинами…— відмахнувся я від нього.
Ми трохи помовчали. Туристи вже завели іншу пісню. Групка тихо підспівувала гітаристу. Хтось з них витягнув ще й бубна. Від цієї пісні хоч віяло надією:
Кто любит, тот любим,
Кто светел, тот и свят;
Пускай ведёт звезда тебя, дорогой в дивный сад…(3)
— Ну, що Шуля,— я стулив кулака і ми стукнулися зверху й знизу кулаком об кулак — на щастя,— я пішов!
— Давай!— відповів Шуля, все ще тримаючи стиснутого кулака.
Я піднявся. І вийшов із схованки. Гуру хитро примружив на мене очі, а русоголова панянка з сопілкою чарівно всміхнулася.
Спочатку я не бачив «братків». Я йшов спокійно, аби не привертати уваги. Коли я їх засік, то зрозумів, що мені доведеться пройти поруч з ними. Вони стояли біля виходу і поки не дивилися в мій бік. Я обережно, майже навшпиньках, попрямував до дверей і хотів тільки одного: щоб вони не оберталися. І я майже встиг. Але через хвилину хребтом відчув на собі погляд, інстинктивно прискорив ходу і почув:
— Он він! Хапай його!
Тоді я побіг, не оглядаючись. Вилетів через розсувні двері, дуже доречно збивши з ніг огрядну тітоньку, яка утворила зі своїми речами потрібну мені «кучу малу». «Братки» на хвилину затрималися.
А коли я вискочив на площу — зрозумів, що тікати мені нікуди. На парковку завертав знайомий мені чорний джип. Я гарячково сіпнувся, та назад бігти не було сенсу — там чатували на мене «братки», а попереду — вже відчинялися двері джипу. Мозок напружено шукав вихід. І тут я побачив зовсім недалеко темно-червоне таксі і кинувся до нього.
Я залетів до салону, квапливо закрив дверцята і благально повернувся до водія:
— Дядечку! Будь ласка, відвезіть мене до міста. Тільки швидше!
Таксист повернув до мене меланхолічне бліде обличчя:
— Відвезти? Тебе?
Потім він моторошно посміхнувся і заблокував двері. І тут до мене дійшло — на цей раз, я таки вляпався.
Примітки:
(1) — калган (від татарського kalgan) — голова.
(2) — текст із пісні «Ангел дощу», група «Акваріум»
(3) — текст із пісні «Город Золотой», група «Акваріум»
