Отак якось починаємо опис внутрішньоцерковних подій, внутрішньоклерикальних стосунків, атмосфери. Кому воно потрібно? Може комусь і потрібно. Кому? Найбільше нам. Ми ж, бачите, люди, незважаючи на те, що й належимо до клерикальних кіл. І все, чого так хочеться людині, хочеться й нам. Тобто ми маємо свою рожеву чи блакитну мрію. Нам так хочеться Неба. Щось ми вміємо, щось знаємо, на чомусь розуміємося так, як інші люди не розуміються, ба навіть вони безпорадні. Але у внутрішньоклерикальних стосунках ми часто лишаємося зовсім безпорадними. За звичай, цього ніхто не виносить на люди, щоб не вносити спокусу у людські серця. Наші часто думають, що виграють тим, що ніхто про це не буде знати, але люди все одно про це дізнаються, тільки дізнаються вони у самому найгіршому варіанті з можливих. А ніхто не знає про темні кутки келій краще за нас, але ж ми не втрачаємо своєї віри попри все, що відбувається на наших очах або й з нами самими. Отже, у нас є шанс навчити людей сприймати події, що з нами відбуваються, правильно, ми можемо навчити людей нашої віри незважаючи ні на що. А ще оте, що ніхто не знає, бо ми про це мовчимо, нас чавить все дужче і дужче. Господь говорив нам: «Ви сіль землі.» А потім сказав: «Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб на двір була висипана та потоптана людьми.» Господь нічого не говорив задля того, щоб просто побалакати. І раз він говорив про те, що сіль землі, коли ізвітріє, то стане ні на що непридатною, значить колись це має відбутися.
Однак уся сіль не ізвітріє. Несолона їжа несмачна, і якщо хтось виявляє у пачці солі замість справжньої солі якийсь непотріб, придатний тільки для наповнення сміттєвого баку, то від того ця людина не перестане потребувати солі. Коли вона натрапить і після цього неприємного випадку на сіль, то обов’язково нею скористається.
Отже, всі події й особи у цьому художньому творі є вигаданими. Будь-яка схожість є випадковою. Автор також має стосунок до описаного не більший, як автор мандрів Гулівера до Ліліпутії.
