Вітер каже – «Ходімо гуляти, пити чай з медом, цілуватися під зорями , кохатися там де заборонено. Ходімо гойдатися на каруселях, говорити про те, чого не існує, чого не спіймаєш дотиком руки чи пензля. Ходімо у рваних кедах, у навушниках, одягнімося у стилі 60. Все буде так , як ти захочеш. Кава в ліжко, сни під музику, розлогі газети на м’якому хутрі поруч розпаленого багаття у каміні. Будуть зірки у дірявих вікнах нашого кохання..... але не буде того що маєш зараз.»...
Вітер каже ходімо гуляти , пити каву і чай, слухати музику з дитинства і збирати кленові листочки, він щодня запрошує мене туди звідки не повертаються, туди де ти раз у житті будеш самим собою, не одягаючи лживої маски і лахміття сучасної моди.
Минули дні , години спливали, судомило голову від думок про вітер. Він був і водночас не було, він нагадував про свою присутність тоді , коли ніколи часу думати про нього, а він приходив. Плакав на вікні дощами, жалібно завивав вовком під моїми сходами, мучився від дотиків руки , моєї руки до нього і казав, що не прощається.
Телефоном ми не спілкувалися, пили вранці чай і нам цієї розмови вистачало на весь день. А інколи він засинав у мене на плечі. Клав свою русяву голову янгола на мої груди і засинав під музику ретро з мого серця, музику минулого століття в якому я не була, але в якому так хотілося жити.
Одного разу я повернулася до дому раніше ніж звично. Розстелила ліжко, зробила горня кави, поставила його улюблену платівку, а він не прийшов. Чекати не стало сил. Заснула, а прокинувшись зрозуміла, що настало літо і вітер повернувся на роботу у гарячі пустелі. Там його чекали роздуми про вічне і монотонне життя піщинки у цілому світі. Натомість залишив жадане сонце. Воно було лагідним, пестило променями щастя, гладив мене своїми довгими і сильними пальцями, зваблював поглядом, цілував у чоло щоразу, коли виходила на вулицю, а коли темніло, сонце замикалося у собі. Мені подобалося бути з ним. Усі дивилися на нас як на закоханих, тішилися з наших розмов і заздрили. Усі хотіли мати поруч себе такого, як воно.... але він теж не був постійним. Він любить виблискувати перед усіма не заважаючи на мою скромність у тому, що я не можу йому сказати усього про що думаю.
А думала я все частіше про вітер, про те як він там, чи сам, чи згадує про нашу ранкову каву, чи вірить у своє повернення до дому, до мене з гарячої країни мрій і пристрастей...
Час ішов, літо спливало піщинками між пальців, розсипаючи їх слізьми під ногами. А я все згадувала слова мого буревісника про те, що, усе буде так , як ми цього захочемо, як захочуть янголи...
Білі янголи опустилися на крилах надій на мої плечі і тихо плакали. У їх очах текли бузкового кольору сльози, що краплинами намистин розсипалися на моїх руках. Вони були солонішими за води океану і гіркішими за ліки від кашлю. Янголи просили допомоги....
Тихий ранок. За вікном пішов сніг. Ледве падав і нагадував сиві пір’їнки білих янголів. Я стояла у цій морозяній пустелі з надією про те, що замість снігу і хуртовини повернеться вітер, що розправивши крила змів би цю хурделицю у бак для сміття, подарувавши білі підсніжники з – під талої води. Але тоді, ще восени янголи передали від нього прощального листа, написаного на кленовому листі. Саме тому, що тільки починав розпускатися того останнього ранку найсмачнішої кави у світі. Та листя жовкне від дотиків палючого сонця, лишає тріщини на його чолі своїми жагучими руками. Запитаєте, що вітер написав мені востаннє, майже нічого, він побажав мені 5 тисяч приємних ранків, ще більше смакових відчуттів від теплої кави, стільки ж листя та квітів під моїми ногами, і головне просив передати янголам особисто, аби вони оберігали моє чоло від поцілунків сонця від його пекучих обіймів.
Янголам було нічого робити поруч мене , я ж так виросла відтоді, як він пішов у пустелю.... Тай кава стала не смачною, взуття у якому гуляли тисло та муляло, а серце огорнулося морозяними візерунками.
Після 10 – ти років самотності, адже саме стільки він напророкував мені сонячних ранків, ми зустрілися у пустелі. На гарячих пісках він смажив собі яєчню, а поруч у казанку грілася смачна кава. Нам було не по 16 як раніше а по 26 і ми давно виросли зі штанців романтики. Так і сиділи на краю гарячих пісків. Нас чекав довгий шлях до раю. Ми не так швидко заслужили на нього, але якими б гарячими не були пустелі – вітер і я були удвох. .....
