Життя моє проминуло і швидко і повільно водночас. Наче якась стара кінострічка. Та ця остання зустріч змінила все в одну мить...
Я пам’ятаю себе молодою студенткою першокурсницею із милою посмішкою і широко відкритими очима ще повними сподівань й захмарних мрій, лише з часом, крізь призму життєвих розчарувань вони потемніють, тоді мої очі були кольору безкрайого неба в погожий літній день.
Як кожен старанний студент я вчилась віддаючи кожну хвилину свого життя лише навчанню, поринала у нові науки і знання, освоюючи нові дисципліни. Життя моє протікало в університетських аудиторіях, залах, кафедрах, бібліотеках, лабораторіях і коридорах, я зовсім не звертала уваги на вечірки й розваги для мене існували лише науки які я повинна була освоїти.
Не знаю чому, але той вечір я пам’ятаю так ніби то було вчора, того вечора я вперше побачила його. То була пізня осінь, сонце рано сідало за горизонт, але його тепло ще довго пронизувало ніч. Дерева були ще зовсім зеленими й не поспішали прощатися з листям. Я поверталася з університетської бібліотеки, де як зазвичай досиджувала до закриття, аж доки мене не просили піти.
Він стояв самотньою постаттю в тіні дерев, під одиноким ліхтарем та неторканий його світлом. Спочатку я навіть не звернула на нього уваги. Потім кинула швидкий погляд і ще пам’ятаю подумала, що він когось чекає. Він був одягнений в чорний одяг і наче зливався з тінями дерев, це створювало ефект загадкової таємничості, можливо саме тому я його запам’ятала. А може тому що відтоді я стала бачити його мало не щовечора, коли засиджувалась в бібліотеці до закриття, на тому ж місці огорнутим тінями, інколи він стояв трохи далі в алеї, але завжди там. Спочатку мені було цікаво кого він чекає, а подумавши що в гуртожитку близько двох сотень дівчат, цікавість швидко минула.
Так минула осінь, за нею зима, потім весна, ці мимовільні зустрічі стати традицією і мені стало звичним бачити його темну постать в тіні дерев. А потім прийшло літо і після сесії я повернулася додому. Літо минуло як звичайно в сімейних клопотах.
Першого ж навчального дня я навмисне затрималась допізна і знову він був на тому ж місці де й завжди. Це настільки було звичним мені, що ні трішечки не було дивним.
Так минули всі п’ять років мого університетського навчання, мовчазні стрічання пізно ввечері з незнайомцем, з яким я познайомилась лише тепер, через десятки років. Інколи ми проводжали один одного довгим поглядом і тоді мені ні разу не спало на думку заговорити до нього.
А тепер він стояв над моїм передсмертним ложем таємничий і печальний як тоді, ні крапельки не змінившись, так наче час пройшов повз нього чи він прийшов із тих далеких днів.
Лише перед смертю я дізналась те про що не задумувалась усе життя, лише тепер його печальний голос розповів, що він безсмертний, він вампір, що покохав смертну дівчину. Цією дівчиною була я. Мене він чекав кожного вечора у тій алеї. Усе моє життя він був поруч, але так більше й не стрівшись мені. Він знав, що час і вік візьмуть своє від минулої юної дівчини не лишиться і тіні, а він не зміниться ні трохи і далі нестиме тягар вічності. Він ніколи б не зміг передати мені цей тягар. І він провів мене через усе моє життя, лиш передчуваючи прихід смерті він прийшов розповісти свою таємницю... і попрощатися.
Я не доживу до світанку, я передчуваю це, хоч зараз мені хотілося б спинити час та надто пізно, це вже нічого не змінить. Смерть прийде по мене і зі мною забере його кохання, я стану безсмертною пам’яттю увінчаною надмогильною плитою. Шкодувати про щось уже не варто. Та яким було б моє життя якби я знала цю правду тоді...
Життя – це фреска складена із сотень різних за формою і кольором скелець і розбившись вона розлетиться на сотні нових уламків, ще більше втративши свою первозданну будову; роками ми намагаємось скласти її, відтворити малюнок назначений нам долею, а в результаті не маємо того, до чого прагнемо, кожен новий крок, вчинок чи вибір змінює вже складену раніше композицію і лише перед обличчям смерті, поглянувши з висоти смиренності перед неминучістю, розуміємо, що повинні були б чи могли б скласти, що могли б мати, але порізалися об кути, лише втратили... і лише смерть усе прощає нам і лише в пам’яті тих хто нас любив ми вічні і безсмертні...
