Знову йшов дощ… Здавалося він йшов вже тисячу днів, з дня у день, з року в рік, не спиняючись ні на хвилину…
Маленьке містечко рятувалося від нестримних потоків небесних сліз лише тим, що тулилося до пагорба, що різко спадав вниз там де закінчувалась міська бруківка. Нестримна дощова вода лилася з неба, спадала з верхівки старого пагорба, омивала вулиці і з тікали в долину, щоб там далі впасти в темні води ріки, що вже давно покинула свої береги, а з нею стати морем.
Сумною постаттю в імлі стояв на вершині пагорба старовинний маєток. Ніхто не пам’ятав та й можливо не знав хто збудував його. В же більше ста років його поріг не переступала людська нога. І лише напис над важкою поржавілою, обплетеною плющем та дикими трояндами брамою промовляє його ім’я – ROSEN MAIDEN…
Жителі містечка переказують його давню історію як стару легенду: як колись давно приїхав у їх краї молодий лорд, він був з далеку, ніхто не знав звідки, він купив землю на самісінькій вершині пагорба і почав будувати маєток. Будівля з ще небаченою ні ким раніше архітектурою була споруджена на диво швидко. Тоді він привіз сюди свою молоду дружину. Переказують що ніби маєток був подарунком їй. І можливо тому що вона обожнювала троянди так нарекли садибу чи можливо через те що там скрізь були висадженні кущі троянд вона отримала своє ім’я, цього напевне не знає ніхто. Ще говорять, що знатна родина переїхала сюди, бо молода господиня була тяжко хворою якоюсь рідкісною недугою, вона потребувала тихого, спокійного життя на природі, подалі від великих міст, що потопали в власному бруді і нечистотах. І ніхто не пам’ятає коли саме і чому жителі покинули маєток. Одні кажуть, що молода леді занедужала ще сильніше й померла, відтоді її чоловік втратив розум й від горя пішов за нею у могилу. Інші, що молодий лорд загинув на полюванні і його бідолашна хвора дружина оплакувала його поки знесилила настільки, що померла. Ще інші переказують, що нещастя оселилось в їх маєтку, гинули слуги й родичі поки не померли й самі господарі...Але всі розповіді були схожі радше на містичні казки ніж на історію реальної сім’ї, час зтер факти і деталі, а людська уява домалювала на їх місці фантастичні образи, ROSEN MAIDEN став для них привидом минулого, що в своєму мовчанні і сірі скорботі береже свою історію, свою таємницю…
Сірі краплі билися в старі потемнілі шибки бального залу в якому тепер кружляло лише сухе опале листя, яке підносили пориви вітру, наче примарні пари танцювали по ньому під музику дощу. Мільйони краплинок вистукували свою сумну мелодію, розбиваючись об скло, зтікаючи по камінню стін й зливаючись з піснею вітру, який вільно гуляв довгими закинутими коридорами, зриваючи мертве листя з посохлих гірлянд трояндових гілок. Навіть після смерті це місце було прекрасним, тамуючи свій сум в темному мороці, воно оберігало свої власні спогади.
Ледь помітною постаттю, із задумливим поглядом біля однієї з колон бального залу, проти вікна стояв юнак. Він слухав дощ. Свою улюблену музику. З вигляду йому було не більше шістнадцяти років. Це був Доріан Крафт, син лорда Крафта, який збудував цей маєток, єдиний і останній спадкоємець ROSEN MAIDEN, який помер сторіччя тому, принаймні так всі вважали. Ніхто не знав правди проте, що сталось в цих стінах багато багато років тому. Єдиним свідком тих подій був він…
Час усе змінює, стирає деталі і змушує забувати, та він не здатен забути, пам'ять його прокляття…
ROSEN MAIDEN тоді був прекрасним квітучим садом з троянд, тепер він став цвинтарем з троянд. Кожна зів’яла троянда похована тут, наче, у склепі. Вітер співає їм поховальний марш, дощ оплакує їх.
Померлі, потемнілі й спопелілі метелики знайшли свій вічний спокій у вітражах шибок. Їх мертві крила і тіла намалювали нові вітражі…
Труна увінчана їх смутком…
Час, наче, спинився у цих стінах. Зів’ялі пелюстки прекрасних квітів навічно лишаться такими, мертві метелики назавжди лишаться у вітражах, старовинні портрети все такими ж сумними очима дивляться зі стін, обличчя Доріана вже не торкнеться час і вічний сум витатиме у темних коридорах старовинного маєтку.
Кажуть, що самотність – це тягар, а вічність – це прокляття вампіра… Можливо… Та вічність це все, що він має. Він втратив всіх кого любив. Вони померли так давно, але він пам’ятає їх, у спогадах вони живі, вони все ще з ним… І цілу вічність буде так…
Старий маєток став хранителем його спогадів, старий привид минулого, він і сам став привидом… Він привид, але все ще живий…
