- Що ти бачиш якщо тобі закрити очі? – Запитала я сидячи на старенькій скрипучій гойдалці, яку повільно розгойдував осінній вітер. Він любив проводити час зі мною, а особливо йому подобалась ось ця гойдалка під розбитим ліхтарем.
- А що я можу побачити? Звісно нічого! – Ти сидів навпроти мене нервово палячи цигарку за цигаркою. Ти був окутаний димом з ароматом Ванілі.
- Дивно…
- Що тут дивного? Нічого не видно. Темрява. Це ти зараз дивна! Ти що вже пила сьогодні щось?
- Та ні, дивно те що навіть із зав’язаними очима я бачу Світ, але чомусь не бачу Тебе в ньому… - гойдалка покірно зупинилась. Тепер я могла підійти до Тебе.
- Про що це ти? Не впізнаю тебе. Мелеш якісь дурниці! Нам вже час йти. – Ти підвівся і вкотре глянув на Схід.
- Куди?..
- До світанку.
- Ще є трохи часу… - у нас ще залишалось п’ятнадцять крапель нічного дощу. П’ятнадцять….це інколи так багато.
- Ні, часу обмаль! – для Тебе було мало.
- А тепер Ти щось бачиш?.. – я затулила долонями Тобі очі…
- Та відчепись ж ти від мене!!! Сказав Тобі що нічого НЕ бачу! Збожеволіла чи що?!. Нам треба йти!
- Відкрий мені очі! – ці слова нарешті злетіли з моїх вуст.
- … - мовчав…просто говорив очима яких я не бачила.
- Я хочу побачити Тебе. Я нарешті хочу побачити Твої очі…Якого вони кольору?..Я чую лише голос.
- Ми знайомі багато років. Ти знаєш мене…Для чого це?.. Ти навмисно? Нам треба поспішати… - Твій голос був ванільним…легким та тихим, як у мого друга, вітру.
- Відкрий мені очі. Інакше я нікуди не піду. Залишусь тут…навіщо мені Світанок, якщо я його не побачу?!. – я хотіла…хотіла бачити Тебе.
- Я не можу. Твої очі відкриті. Немає жодних пов’язок. Ти просто сліпа… Ти бачиш лише те, що ти хочеш бачити.
- Чому ж я не бачу Тебе?
- Не хочеш. А що ти взагалі бачиш? – ти знову сів на землю вкриту пожовклим листям…і вкотре закурив.
- Темряву. Там місто Часу. Його там ніхто не знайде, бо його ховає морок. Країна Днів…будинки хвилин під номерами секунд. Там цілий Світ!
Тим часом з-за обрію повільно сходило Сонце. Освітлюючи холодним промінням наші сплячі душі.
- Ну от, ми запізнились. Сонце зійшло без нас… Затули долонями мені очі. Я хочу жити у будинку під номером чотири у Твоєму Світі… - ти саме допалив останню цигарку.
- Гаразд… - мої руки лагідно обняли Тебе - Що ти бачиш?..
- Я бачу Світ... але не бачу в ньому.. ТЕБЕ…
