- Знову!!! – невдоволено гарчить керманич білого мікроавтобуса «Мерседес Бенц».
- І на довго? – питають хором декілька голосів.
- Та хто його зна? Вчора десять хвилин простояли. – втамувавши злість, філософськи промовляє водій маршрутки й дістає цигарку.
Стоїмо…Дивлюсь у вікно на машини, які з’юрмились на перехресті. Нам перекрив дорогу екскаватор. Він працює, високо підіймаючи свого ковша. Міняють труби.
- Ночі бачиш їм мало. – незадоволено каже похилого віку пасажир.
Здалеку посеред дороги до купи автомобілів суне потихеньку старезна баба з невеличким образком в руці. Іншу вона простягає до відкритих вікон та бурмоче щось собі під ніс, тицяючи паперовою іконкою в обличчя шоферів. Одні ігнорують її, інші дають гроші. Стара хутко ховає нажебране у внутрішню кишеню облізлого легкого пальта та просувається далі.
Цьогорічний серпень засушливий та спекотний. Неможливо витримувати навіть у шортах та майках. А ця баба – в терновій хустині, зав’язаній так, що затуляє майже пів обличчя, довгому сірому макінтоші, підперезаному картатим, зачовганим кашне. Вона сувора, густі брови насуплені, губи складені в тоненьку цівочку, з опущеними вниз краєчками. Жебрачка поволі наближається до нашого «Мерседесу». Мені кортить краще роздивитись її. Уже складаю історію життя цієї бідолашної. Що іще робити в неочікуваному полоні. Ось стара швидко промовляє молитву беззубим ротом біля сусіднього авто, власник якого намагається підняти скло. Баба пхає образок в салон, дрібно трусячи головою. Але відразу наривається на міцного кулака, що потрапляє їй прямо в груди.
- От же ж нелюд! – чую жіночий голос позаду себе. Значить, не одна я спостерігаю за жебрачкою. – Пороз’їдались. Жінок у груди б’ють. – вона говорить голосно, так, аби почув водій маршрутки.
Шофер метеляє головою, посміхається у вуса й тягне на себе ручку перемикання передач.
- Поїхали! – каже.
Салоном проноситься хорове зітхання. Дорогу вивільнили на деякий час, аби частина накопичених машин могла проїхати.
Мені не виходить з голови та баба цілісінький день. Зморщене обличчя, раз по раз виникає перед очима й закликає дізнатись більше про себе.
«А щоб тобі добро було!» - подумки лаюсь я. Не можу збагнути на який ляд мені та клята баба, що я про неї невідступно думаю. І вже через хвилину – «Пальці в неї такі грубі». «Тьфу, щоб тобі», а за мить – «Брови густющі, як у Брєжнєва».
…Коли я була маленькою, то обожнювала діда Гната, брата бабусі. У нього також були такі самі брови. Їх можна було накручувати на бігуді. Іноді, коли дід приходив до нас у гості, ми, малі, саме так вчиняли. Тоді всі, включаючи дорослих і саму бабцю, сестру діда Гната сміялись до нестями, падаючи на підлогу й хапаючись за животи…
Наступного дня, дорогою на роботу, мені понад усе хотілось втрапити в дорожній корок там, де ми стояли учора. Але дорогу було відремонтовано, маршрутка спинилась лише на хвилинку на світлофорі. Отож, роздивитись добре бабу-жебрачку не вдалось. А вона й сьогодні була на своєму посту. Йшла поспіхом між машинами, збирала гроші й образливі слова, трусила іконою перед лобовими шибками та час від часу плювала під колеса автомобілів.
- Дивна… – мені здалось, що я промовила це пошепки.
- Звичайна. – відказав мій сусід по маршрутці. Він подивився на мене й спокійно додав. – Кожен виживає, як може.
Я дотепер не думала про те, що баба ця чинить так, аби вижити.
- Спиніть! – раптово вигукнула, коли маршрутка уже від’їхала від перехрестя метрів на двісті. – Зупиніться, де можливо. – додала толерантніше.
Вискочивши з маршрутки, я подалась до місця дислокації старої. Мала на меті дати їй грошей.
«Щодень ходити поміж машин, нюхати гази, вислуховувати лайку» - жаліла стару та прагла хоча б чим їй допомогти. По дорозі намацала в гаманці мілкі гроші. Подумавши трохи, витягла десятку й затисла усе разом в спітнілій долоні. Зупинилась на тротуарі й почала чекати, коли світлофор дозволить машинам почати рух. Адже тоді бабця зійде з дороги, в очікуванні наступного сигналу. І ось вона попрямувала до мене. Я посміхнулась, ще здалеку простягнула руку з грішми їй назустріч. Моє здивування не мало меж, коли стара, уздрівши мої гроші, кинулась від мене на інший бік дороги, кидаючись мало не під колеса машин. Автівки нервово сигналили їй. Поки сяяло червоне світло, ми стояли, дивлячись одна на одну, на різних боках дороги. У якусь мить стара підняла образок, перехрестила мене ним, погрозливо помахала пальцем та вказала рукою на маршрутку, яка саме спинилась біля мене. Я підкорилась, сіла в машину й поїхала на роботу.
«Я це так не залишу» - вирішила.
У вихідний ноги самі занесли мене на перехрестя, де чатувала набожна бабуся. Я не наважилась підходити близько до неї, аби знову не сполохати. Сіла за пластмасовий столик вуличної пивнички й почала спостерігати. Сьогодні машин було небагато, тому стара й не затрималась довго на дорозі. Вона за півгодини почовгала в безлюдний провулок. Я – за нею. Цією дорогою раніше я частенько ходила до діда Гната.
«Знову згадала про нього» - думала, йдучи за старою слідом, як нишпорка. Сьогодні у мене вільний день. Чому б не провести його трохи дивно. Принаймні, буде що згадати. «Згадати, згадати… про що я думала?.. А! Про діда Гната. Вже років п’ять, як не бачила його. Бабця померла - він перестав приходити… Скільки йому? На сім молодший за бабусю. Значить… Сімдесят сім…» - розмірковувала, дивлячись у спину старій, яка здавалась уже не такою згорбленою. Навіть перестала накульгувати. «От, бісова дочка. – думала я, посміхаючись. – Таки прибріхувала, що надто немічна. Диви, як чимчикує.»
Чим далі йшла стара, тим більше на мене накочували спогади про діда Гната. Адже ось тут недалечко він жив. «Ой, що це я… Живе, а не жив… Потрібно до нього зайти, коли вже я тут. Зараз після червоного будинку повертаємо праворуч.»
Жебрачка, дійшовши до старого цегляного двоповерхового будинку звертає… Праворуч. «Далі вниз, аж до річки» - говорю собі. Баба йде вниз до річки. «Невже дідова сусідка ? - думаю здивовано. – А мо’ наречена?»
Остання думка викликає у мене нестримний сміх. Він доноситься до баби, яка знаходиться попереду мене на відстані десяти кроків. Жебрачка тим часом, підтюпцем чкурнула вниз, до будиночка, який я надто добре знала.
«Точно – дідова пасія.» – резюмувала й глибоко зітхнувши, пішла слідом.
Мала намір відкрити старому очі. Зараз скажу йому, чим ця жінка займається. «Та вона йому запудрила мізки. На хату рота роззявила. – я була налаштована серйозно, підходячи до хвіртки. - А якщо дід хворіє? Лежить уже давно. Адже не молодий уже. А ми про нього забули.» - раптом мені стало холодно. «Чому ми всі про нього забули?» - дати відповідь на це запитання я не встигла. «Будемо вважати, що зараз згадали. Краще пізно ніж ніколи».
- Діду Гнате, привіт! Це я – Галька. Агов! – крикнула весело, зайшовши в доволі затишну, прибрану, охайну оселю. Всередині пахло щойноспеченим хлібом.
«Хазяйновита баба!» - зробила висновок.
У діда Гната ніколи не було офіційної дружини, а відтак і дітей. Можливо десь вони й були, але дід про то не відав. Коли був молодший, завжди мав біля себе якусь бабу. А так, щоб одружуватись – то ні. Казав нам, малим (мені й братові) – ви моя сім’я. Дуже любив сестру свою – нашу бабцю, яка втратила чоловіка ще в молодому віці і вже не виходила заміж. Опікувався нею. А коли її не стало, зник з нашого життя, розчинився в просторі, забувся.
- Діду! Я до вас. – проказала уже тихіше, заглядаючи в одну з трьох кімнат.
Там було порожньо. За мить з сусідніх дверей вийшов дід Гнат. Він зовсім не змінився за ті роки, що ми не бачились. Білозубо посміхнувся до мене вставною щелепою, обняв сильними руками, аж крякнув. Я тихо заплакала.
- Вибачте, що так давно не приходила. – сказала. Він, як в дитинстві втішив, вийняв цукерочку, подав мені. Я запхала льодяничка в рот, не зводячи погляду з кишені. Звідти стирчав куточок паперової іконки.
- Діду, ви не соромтесь її. Вона добра. Я її бачила. Бачите, як вона тут усе прибрала… Сама хліб пече? – я вирішила не розповідати дідові чим займається його кохана.
- Хто вона? – старий був направду здивований.
- От, ви вмієте грати, як артист, їй-бо. – я засміялась, потягнулась до кишені й витягла образок. – Ніби й не знаєте, про кого кажу. А хто до вас щойно забіг? От, кавалєр. – я була задоволена, що доля привела мене в цей дім. – Виходьте! – гукнула в бік кімнати, звідки щойно вийшов дід. – Будемо знайомитись.
Я запитально подивилась на старого й побачила, що дід Гнат дрібно-дрібно труситься усім тілом, стискаючи губи. Шкіра навколо очей вкрилась безліччю маленьких зморщечок.
- Ви чого смієтесь? – запитала й рвонула до кімнати. Там було порожньо. На стільці лише акуратно було складено реквізит – тернову хустку, сірого макінтоша й картатого шарфа.
- А таки я артист. – сміявся дід, хапаючись за груди. – Я думав, ти мене ще тоді впізнала. Як я тобі рукою вказав їхати.
«То це був він?! Мій дід Гнат?! Ота стара, згорблена жебрачка – дід Гнат?!» - усе це я промовляла подумки.
- Навіщо? – нарешті запитала вголос.
Дід висповідався, що пенсія занадто мала, аби прожити на неї не як жебрак, а так, аби люди від тебе не відвертались на вулицях.
- Якщо дід мого віку вийде поміж люди з немитою головою, знаєш, як це огидно? – питав, дивлячись у вічі. – Мені шампуню пахнючого треба більше, ніж вам, молодим. А на пенсію хіба розженешся?
Дідова пристрасть до гарних речей, одеколонів та краваток не пройшла, виходить, з роками.
- Але ж, навіщо перевдягатись? – не розуміла я.
- По-перше, до жінок більше жалю, а відтак і дають охочіше. – дід розповідав усе докладно, з науковим підґрунтям, як на лекції, що їх він зазвичай читав, ще коли не був на пенсії. – Жінка – то мати, кожен, дивлячись на жінку згадує неньку, в нього прокидаються інстинкти, пробиває на сльозу… а тут уже справа техніки. – дід посміхнувся, а я згадала, як його штовхали в груди. – По-друге, це добре маскування. Не дай боже сусіди побачать чим я займаюсь, сором. А так, бачиш, навіть родичі не впізнають. – він виглядав дуже задоволеним собою.
- Не треба більше цього робити. – попросила я, обнімаючи діда.
- Та вже як тепер, коли усе розкрито. – мовив із жалем у голосі. – Тепер уже щось новеньке придумувати треба.
- Нічого не треба придумувати. – схопилась на ноги. Подумала й випалила. - Візьмете мене на квартиру? Вдома мама, тато, в Сергія своя сім’я, малий два роки тому народився…Затісно. - я боялась, що дід відмовить, але він зареготав, як стаєнний кінь та поспіхом почав накривати на стіл.
- Але щоб більше ви цим…промислом…не займались. – строго додала я, відсьорбуючи запашного дідового борщу.
- Та щоб я здох! – сказав та перехрестився на паперового образка, який стояв на столі, підпертий сільничкою. Тоді подумав трохи й додав мрійливо. – Але ж цікаво було там, на дорозі…
