Як би то зараз було добре знати, куди мене закинув Валенса, цей клятий четвертий Мойр. Майстер. Знає ж, зараза, що в мене з географією ніколи не ладилося, і посилає в якості свого штучного супутника, кролика-експериментатора, випробовувача нової диво-машини у всі відомі і неможливі місця планети. До речі, яка це планета? Земля? Якщо вірити смаковим рецепторам, то вона, рідна. Її важко сплутати, ну наприклад, зі шматком сиру чи тарілкою киселю. Хоча б тому, що у вищезгадані продукти я ще ніколи не загрузав по самі вуха. Ніколи такого надлишку продовольства не відчував. Це ж треба було так носом клумбу переорати. Клятий винахідник. Казав, безпечний експеримент, 100%-кова сатисфакція, купа насолоди… А чи знав Валенса, що агропромисловві роботи це найстрашніше, що може бути? Вигнати мене на грядку – це нажити ворога до кінця свого віку. От надеру вуха по поверненні.
(Задума спитала: “Коли це буде, Марку Калістратовичу?”)
Рівненько підстрижена трава колеться об щоки. Холодні та солоні черв’ячки між зубами туди-сюди пензлюють, в кожну дірочку залазять. Ну де ще зустрінеш таку концентрацію флори і фауни на квадратний метр сімдесят вісім сантиметрів, як не у паркових газонах? Ми ж з Лотманом постійно перед риболовлею там наживки шукаємо. Не таким, звичайно, первіснообщинним способом, але не це зараз головне.
Отже, я лежу животом на невідомому газоні невідомого міста і невідомо, що над головою твориться.
До речі, чому так тихо? Де поділася криклива реакція жіноцтва і дужі дружні чоловічі (можливо, міліцейські) руки, які підіймуть мене, перевернутого? Чому не чути стурбованого шушукання і тихого позойкування?
Чому так тихо?
А може це… невдалий експеримент… і я… як і бідолаха Еменхотеп… того… у вічне битіє?
– Пасматрітє, Іван Нікалаєвічь, што дєлаєт с чєлавєкам водка. Да єщьо на такую пагоду. Да єщьо… нада міліцию визвать.
– Міліция падаждьот. У нєйо і так дєл, хоть адбавляй. А сейчас, Міхаіл Алєксандравічь, может прахладімся? Вон будка віднєєтся, “Пиво и воды”.
– Харашо, но угощяю я…
“Неначе сонце засіяло,
неначе все на світі стало
моє: лани, гаї, сади.
І ми, жартуючи, погнали
чужі ягнята до води”
(асоціативна гра, – задума.)
Живі голоси, живі люди! Хай і москальські. І я, відповідно, також живий. Миттєвість тому вже хрест над головою у мене виднівся, а зараз… Так, треба здійматися, поки ще якась есхатологічна думка в мою бекешку не влізла, і я не вліз у витверезник. Ба, за п’яного мене сприйняли, трикляті. Це ж треба такого фарту. Може я відпочити приліг на лоні природи, втомлений індустріальною напругою міської наруги. О! А люди, які лежать на тапчанчиках перед морем, також трішки “градусовані”, чи як? Де логіка? Та й, більше того, ніяк моя здорова статура не підходить під архетип хронічного алкоголіка. Вони ж худі, набряклі й хворобливі. А з одного погляду на моє обличчя (яке зараз під шаром грунту – задума.) зрозумієш, що я віл-парубок. Ага, і ще одна відмаза…
(Вставай, о великий філософе, від глини спершу відмажся, – авт.)
Тьху! Х-ху! Свобода… А я ямку викопав нівроку таку. Можна й клумбочку зробити. Який я це вже раз падаю, нічого собі не калічачи? А як не хочеться звідкись чи кудись летіти і об щось, здебільшого тверде, товкти якийсь орган. Авторе, чи можеш ти творити мою історію менш руйнаційною для суспільства і більш м’якою для мене? Здогадуюся, ти з дитинства мріяв стати парашутистом і реалізуєш свої фантазії на мені. Але тоді почепи мені, будь-ласка, хоч якусь подобу полотняного купола за спину. На шовковий чи атласний не зазіхаю. Гаразд?
Так, варто відзначити першу дивовижу цього страшного травневого вечора. Чому страшного? Мурашки, кляті кусючі створіння, по спині бігають. Обабіч – розтривожений чиїмось падінням мурашник. Чому травневого? Тополиний пух білими мухами обліпив всі можливі і неможливі закапелки. Та й сонце для червня занизько, а для березня – зависоко. Не тільки біля будочки, до якої ще не встигли дійти два “непитущі” інтелігенти, але й на всій алеї, паралельній, зараз прочитаю, Малій Бронній вулиці, не виявилось жодної живої людини. В той час, коли сонце, розігрівши місто, в сухому тумані валилось кудись… кудись… кудись воно валилось, – ніхто не прийшов під липи, ніхто не сів на лавку, пустою була алея.
Як я серед тополь лип не помітив?
Проте я добре бачу двох своїх громадян-“коментаторів”. Перший з них, вдягнутий в літню сіреньку пару, був маленького зросту, вгодований, лисий, свого пристойного капелюха пиріжком ніс у руці, а на добре поголеному лиці його вміщалися надзвичайних розмірів окуляри в чорній роговій оправі. Інший – плечиста, рижувата, із “завихреннями” молода особа в заломленій на тім’я картатій кепці – був у ковбойці, жованих білих штанах і в чорних тапочках. Кляті москалі!
З одягу двох інтелігентів роблю висновок, що я втрапив не в своє культурне середовище. Себто, закинув мене Валенса не на початок ХХІ-го віку. Треба терміново переодягтися. Бо викликати підозри у місцевих жителів – не входить у мої плани. Та ще й з таким явно українським менталітетом. Я – вільний турист і поводитимусь, як і личить туристові. Насолоджуйся і не випендрюйся. Де ж би то заникати свої витерті джинси і натягти на себе щось “сучасніше”? Треба…
Ви ніколи не помічали, що Вищий Космічний Розум завжди за вами стежить? Якщо ви зробили добро, воно вам добром і обернеться. Якщо ви вгріли свого лоба об газон, то на побитий лоб з неба беззвучно спустяться маленький картузик та картатий піджачок. На жаль, не було штанів. Видно, я трохи нагрішив, перекусивши одного черв’яка та перебивши зо сотню мурах.
Одягтися мені було геть не складно і дуже швидко. Після того, як останній гудзик увійшов до природою відведеної дірки, я почав роздивлятися, звідки цей подарунок. І швидко зрозумів, що не з Неба. Хоча, може, з Його веління. Над моєю головою сушився одяг. Простирадла, килими, хустинки разом з блузками, майками, сорочками, спідничками виставили свої вогкуваті боки до сонця.
– Лавітє вора! Он украл маї вєщі!!! Караул!
Якось стало зрозуміло, що про кого йдеться. Та важко сказати, чому я, подаючи приклад тотального альтруїзму, не скинув із себе чуже шмаття і з гордими словами “я не злодій” повернув власниці, а рвонув куди подалі? Ще й як рвонув! Рухаючи ногами з великою амплітудою, я скоро нічого, окрім мух та соловейків, і не чув. Ніякого крику. Паніка – річ некерована. А ще, як переконати себе у трансцендентності її причини (себто, піджака з картузиком).
Некерованою річчю є й задума. Ось зараз вона схотіла почуватися у повній безпеці, тому чотирьом розпашілим кінцівкам довелося витягувати все тіло на найвищу липу. Хоч і виникало неприємне передчуття можливого падіння. Та душевний спокій – передусім. Тю, а звідси й захід сонця краще видно. Золотистим півколом воно ховається з горизонт, граючи проміннями у вікнах багатоповерхівок та на плесі невеликого озера. Таке матеріальне, що навіть не віриться у матеріальне походження світила. От лише протягти руку й доторкнутися, погладити, нагріти долоню… Казали ж візантійські алхіміки, що золото – застигле в землі проміння. Може воно так і є. Принаймні, зараз хочеться в це повірити… і віриться. Люблю такі моменти: забувається все, що люди звуть повсякденністю, побутовістю і банальністю. Відчуваєш, що відкрився канал з чимось величним і божественним. До того ж, гладячи на собі чудом отриманий піджак, щораз сильніше переконуєшся в існуванні невидимих езотеричних зв’язків. Забувається все погане… Viva la липа!!!
Поки мені так приязно споглядалось, під моєю липою сіло двоє людей. Старий досвідчений і набундючений Міхаіл Алєксадравічь щось повагом намагався розказати непосидющому рудому Івану Нікалаєвічю, який ще й про себе був високої думки і витримувати критику не міг. Ну й нехай, відпочивають люди, високу розмову провадитимуть. Мо’ й і я чогось цікавого почую.
Та повернімося до моєї теократичної теорії. Одначе Небо, час-від-часу сприяючи, має й свої погляди на облаштування смертного життя. Зокрема мого. І чи могла моя скромна задума провернути неочікуваний хід Вищого Космічного Розуму, коли ним навіть не пахло? Стара, але товста гілляка, яких було на липі до біди, не витерпіла лихої долі і тріснула. З нею тріснув і я. Спочатку об сусідню, далі об нижню, потім – в геометричній прогресії – спиною пронеслися інші сучки та відгалуження. Не вдавалося мені схопити на льоту першу ліпшу опору. І лиш за кілька сантиметрів до асфальту мізинці двох рук застрягли в дуплистій приземистій корі. Не вбився, це плюс. Але суттєво перелякав Міхаіла Алєксандравічя, це мінус. Цікаво, що б подумали ви, якби нізвідки, із розжареного повітря, з’явився прозорий, розчинений в сонячному промінні громадянин предивного вигляду? На маленькій голівці жокейський картузик, куций піджачок… Громадянин, розтягшись на стовбурі, виглядає на сажень ростом, зате дуже вузьким в плечах, неймовірно худим і з глумливою (від болю перекошеною) фізіономією.
Сусідові-співрозмовникові моя поява була по цимбалах – він розглядав написи на лавці. А сам переляканий ще більше зблід, витріщив очі і, як мені здалося, перелякано про себе подумав: “Цього бути не може”.
Та це, на жаль, було, і довгий, крізь якого видно, я, не торкаючись землі, коливався перед місцевим інтелігентом вліво і вправо. Одна містика навколо…
Треба якнайшвидше зникнути з-перед очей цих двох, поки все тихо. Бо дядько такий переляканий, що аж очі закрив. А там закричить. А там і міліція. А там і піджак крадений… Ох… Нехай думає, що це – галюцинація. Прикольнуся зі “старшого брата”.
Розслабивши мізинці, я миттю стрибнув на асфальт і заскочив за дерево, а там – під сусідню лавку. Здається, не помітили…
– Фу ти чьорт! – вигукнув огрядніший з них, – ти знаєш, Іван, у мєня сєйчяс єдва удар ат жари нє сдєлался! Даже што-то вроді галюцинациі била.
Дядько, мені було видно, спробував усміхнутися, та в очах його ще стрибала тривога, і руки тремтіли. Таки-так, не помітили.
А мені треба виносити себе звідси подалі, бо весь геніальний галюциногенний план розвіється. Лиш сприятливого моменту діждуся. А це не так легко. Треба мені було саме під цю лавку забігти. Вона ж просто перед очима двох, повністю поглинутих бесідою товаришів. Тьху!
Поки інтелектуальні потуги задуми залишалися потугами непомітно покинути попідлавковий простір, плоть вже нила. Лежати горілиць, скрутившись калачиком і краєм вуха чути відголоски високої бесіди. Навіть сонця видно не було, бо очі фокусувалися на рівні печериці, яка світила на мене своєю шапочкою з-під сусідньої тополі. О, вже й слинка покотилася. То це того я хотів від транспейджерального інтегратора?
І як раз в той час, коли Міхаіл Алєксандравічь розказував співрозмовнику про те, як в Артеку “ліпили” тестя під гуркіт пісні й гуслі, в алеї з’явилася людина.
На перший незручний погляд ця людина була невисокого зросту, зуби мала золоті і хромала на праву ногу. Далі, як добре придивився, все ще не підіймаючи голови, стало зрозуміло, що людина ця – зросту здоровенного, коронки мала платинові, хромала на праву ногу. Та доводиться визнати, що ні першого ні другого разу я дядька правильно не розгледів. Лиш як він підійшов до моєї лавки і на неї сів, я міг з певністю його описати.
Ні на яку ногу чолов’яга не хромав, і зросту був не маленького і не великого, а просто високого. Що стосується зубів, то з лівого боку у нього були платинові коронки, а з правого – золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, в закордонних, під колір костюму, туфлях. Сірого берета він зі смаком заламав на вухо, під пахвою ніс дрючок із чорним наконечником у вигляді голови пуделя. З вигляду – років сорок з лишком. Рот якийсь кривий. Гладко поголений. Брюнет. Праве око чорне, ліве, чомусь, зелене. Брови чорні, але одна вища за іншу. Словом – іноземець.
Перехожий всівся над моєю спиною, поклав свого дрючка обабіч так, що голова пуделя завмерла напроти мого носа. Фігурка виглядала як жива, особливо дрібні рівні зубки. Аж моторошно. Мене іноземець не помітив: я сидів, не ворушився, до того ж мій піджак зливався за кольором та стилем із лавкою.
І все б тут добре, лиш проблема залишалася… Я так хотів вирватися, що почав кусати губи. Пудель, здавалося, радий був мені у цьому допомогти. В нього таємниче загорілися зіниці – видно, вмонтували якийсь механізм.
І ось він прийшов, шанс непомітного відходу. Іноземець, на моє щастя, чув розмову світил місцевої інтелігенції краще, ніж я, тому, хвацько підібравши свого дрючка, рушив до сусідньої лавки.
– Ізвінітє мєня, пожалуйста, – заговорив прохожий з іноземним акцентом, але не перекручуючи слів, – что я, нє будучі знаком, позваляю сєбє… но предмет вашей учьонай бесєди настолько інтерєсєн, что…
Тут він ввічливо зняв берета, і друзям нічого не залишалось, як піднятися і поклонитися. В цей зоряний час, не розгинаючи хребта і більше нагадуючи рака, ніж родича Адамового, я поповз вниз алеєю. І чим далі я повз, тим більше я вивертикалювався. Треба було бігти, а на чотирьох це зробити важче, ніж на двох.
Не знаю, довго чи недовго я біг – це неважливо, – але алея закінчувалася. За кілька метрів розкинеться цивілізований світ. Попереду видніються трамвайні лінії, поодинокі люди минають турнікет і, чекаючи на транспорт, щось з’ясовують, пояснюють, викрикують, тлумачать, товчуть, розжовують, перекроюють, розповідають, оббріхують, вихвалюють, трощать, жартують, підсміюються, розплакуються, іронізують, розманіжуються, пліткують, пробивають жалісливу сльозу. Себто, займаються життєво важливими повсякденними справами.
Недалеко від турнікета одиноко стримів сміттєвий кошик, а з нього беземоційно звисали дві штанини. Від мого нового костюма. Це ж треба такий фарт мати! Крадькома (в своєму амплуа, одним словом), я вхопив одну штанину і поволік недодарований Небом трофей за дерево. Там, заховавшись від цікавого ока під зеленою кроною, скинув джинси і натягнув… натягнув… х-хик… натягнув шорти. Геть не мій розмір носить колишній власник цього костюма. Та що зробиш, мода, як і краса, вимагає жертв. Треба, прищуривши очі і сціпивши зуби тримати стиль.
Джинси свої напризволяще не кинув. Вони ще знадобляться в універ ходити. Викладач, як бачить замученого студента в протертих джинсах, з більшим натхненням ставить автомат. Не знаю, правда, що б він зробив, побачивши мене в картатих шортах і піджаку… Та не це зараз важливо. Сесія далеко, он тільки канікули закінчилися. Піджак, хоч він і куций, та з широкими кишенями. В одній, до речі… я знайшов пенсне. Старовинна така штучка для покращення зору. Одного скельця в ній немає. А друге – тріснуте. Цікаво, цікаво… Личить мені це, чи ні. Хоча, яка різниця, бите скло чи відсутнє: бачу я сумарно все одно краще… Так от, в порожню кишеню, акуратно змотавши, я втиснув джинси, від чого піджак трішки розійшовся по швах. Та мета виправдовує засоби!
З таким глибоким філософським переконанням я вийшов з-за дерева. Поволі над розпеченою бруківкою густішали сутінки. Трамвайна колія освічувалася далеким заревом, від чого веселково переливалася в моїх очах. Спочатку я думав, що так заходить сонце, щораз сильніше відсвічуючи в рейсах. Та сонце вже сіло і відповідь була набагато прозаїчнішою – їхав один з небагатьох вечірніх трамваїв. Люди живою масою стали товпитися на зупинці, розпихати одне одного, добігати. В результаті хтось відчував себе обпльованим, хтось ображеним, хтось екзальтованим, а щось – розбитим. Молодиця, несучись до заповітного вагону на грані можливого, не змогла вчасно зупинитись перед турнікетом і зачепила однією з двох сумок металеве кріплення. У повітрі зависнув тріскіт. Густа жовто-коричнева рідина покотила хвилі по бруківці.
– Люді добриє, да што ж такоє дєлаєтся!? Паслєній рупчік в бакалєє на падсолєшнайо масла викінула, а здєсь вот… Чєтвєрть літра… Нє сєбє, дєтям вєзла…
– Аннушка, Аннушка, астарожнєй бить нада. А то вот, падкінула работу дворнікам.
– Да што ж за дєнь сєводня такой!? Чєтвєрть літра і кату пад хвост…
З такими криками молодиця втиснулася в трамвай. Ну і що, що олія розлита, – додому все одно повертатися треба.
Ет, клята Москаляндія, кляті й москалі…
А я йшов далі, не знаючи, чим зайнятся. Всередині, щоправда, все сильніше розгоралося непереборне бажання щось тут поламати чи з когось добре посміятися. Органічно я не витримую угро-фінів. Навіть не так угро-фінів, як конкретно москалів. Коли Валенса мене звідси витягне? Навіщо я взагалі давав згоду на цю мандрівку? Чи мені пригод в себе вдома невистачало? От зараз сяду на ось оцю лавку під таблицею “уліца Малая Бронная” і чекатиму, доки мене хтось із знайомих не забере.
Не знав і не гадав, що так швидко знайомих своїх зустріну. Тільки задума почала, кажучи глобально, осмислювати дійсність, а конкретно – з’ясовувати плани на цей вечір, алеєю пронеслися кроки. І все б нічого, якби ці кроки не заважали складному інтелектуальному процесові. Подивився – до трамвайної лінії біг засапаний Міхаіл Алєскадравічь, якщо не помиляюся. Саме його тестя в Артеку “ліпили”. Мені нічого не залишалося, як піднятися з лавки, затамувати подих для утримання штанів і своїх статевих органів у цілісності, скривитися в усмішці і попередити про розлиту олію. Хай він і москаль, але, як впаде, то і йому буде боляче. Мо’ й якась копійка перепаде за попередження.
– Турнікет шукаєте, громадянине? Прошу сюди! Йдіть прямо і вийдете, куди вам потрібно. З вас би за вказівку… на четверть літра… тільки впорайтеся… слизька рідина! – кривляючись від дискомфорту, я із зусиллями скинув свого жокейського картузика.
В мене виходила якась незрозуміла суміш слів. Бажання вчинити добру справу і заробити трохи грошей перетворювалося у “пшик”. Певно, то співрозмовник на мене якогось містичного страху нагнав. Певно маленький дикий націоналістичний (нацистський, – задума) чортик хотів поринути в пригоду. А добро нечисті не властиве. Та й штани у паховому відділі тиснули до позеленіння.
У Міхаіла Алєксадравічя був страшно стурбований вигляд, ніби він щойно вів розмову з… невідомо ким. Оглянувши мене з голови до п’ят, інтелігент зупинив погляд на брудних білих шкарпетках, котрі геть не прикривалися штанами-шортами. Скривившись від напливу негативних емоцій, він побіг далі. Хоч би яку копійчину на сувенір кинув… А то ще й образив мою українську гідність. Бачте, шкарпетки не подобаються! А спробував би він жити в гуртожитку і регулярно прати свою білизну. Хай біжить, щоб йому його дурну голову зірвало! Тьху!!!
Міхаіл Александравічь підбіг до турнікета і взявся за нього рукою. Повернувши його, він вже збирався ступити на рейси, як в обличчя йому бризнуло червоне і біле світло: запалився в скляному ящику напис “Бережися трамвая”.
Миттю і підлетів той трамвай, що повертав новопрокладеною лінією з Єрмолаєвського на Бронну. Повернувши і вийшовши на пряму, він раптово освітився ізсередини електрикою, завив і піддав.
Обережний засапаний інтелігент, хоч і стояв безпечно, вирішив повернутися за рогатку, переклав руку на турнікеті, зробив крок назад. І миттю рука його зісковзнула і зірвалась, нога нестримно, наче на льоду, поїхала бруківкою, що під кутом сходила до рейсів, іншу ногу підкинуло, і Міхаіла Алєксандравічя викинуло на рейси.
Намагаючись за що-небудь вчепитися, Міхаіл Алєксандравічь впав ниць, несильно вдарившись головою о каменюку, і встиг побачити у висоті, але справа чи зліва – він вже не зметикував, – позолочений місяць. Він встиг повернутися на бік, скаженим рухом миттю підтягши ноги до живота, і, повернувшись, побачив геть біле від жаху лице жінки-вагоновожатої, що неслося на нього з нестримною силою, і її червону пов’язку. Міхаіл Алєксандравічь не скрикнув, та навколо нього повними відчаю жіночими голосами завищала вся вулиця. Вожата рвонула електричні гальма, вагон сів носом у землю, після цього миттєво підстрибнув, і з гуркотом та дзвоном з віком полетіло скло. Тут в мозку в Міхаіла Алєксандравічя хтось з відчаєм крикнув – “Нєужелі?..” Ще раз, і востаннє, блиснув місяць, але вже розвалюючись на куски, а потім стало темно.
Трамвай накрив дядька, і під решітку алеї викинуло на брукований схил круглий темний предмет. Скотившись із того схилу, він застрибав бруківкою Бронної.
Це була відрізана голова Міхаіла Алєксандравічя.
Одним москалем менше... Га-га...
II
Ох, що творилося потім… Публіка чітко розгранилася на дві частини: перша панікувала і ставила питання: “Що робиться і що робити!?”, друга – залишалася майже незворушною з виразом обличчя “Ти диви, як вийшло…”. Жінки, позривавши свої хустки, зав’язали очі дітям. В кого дітей не було, то ті просто за стадними інстинктами, майже рефлекторно, постягували із себе верхній головний убір.
Запахло міліцією…
Я як безпосередній свідок події вирішив непомітно зникнути з місця пригоди. Бо бути допитуваним аж ніяк не входило в мої плани, та й в плани Валенси. Чого доброго, залишать ще до кінця слідства, “пришиють” ненавмисне вбивство і… Хтозна, на скільки це затягнеться. Потім одного чудового дня приїду додому, а продукти з мого холодильника з’їдені, стипендії немає, курсові всі розхапані! Не хочу такого повороту подій. Тому, як справжній українець, застосую на практиці народу мудрість: “Моя хата скраю, я нічого не знаю”. А народ – то такий пласт культури, інформаційний канал між поколіннями, чітко налагоджена система, неохопима сила, яка зараз найкраще допоможе мені вийти зі скрути.
Непомітно, оминаючи світла ліхтарів я почимчикував вглибину алеї. Що це за мандрівка така? В невідомому мені місті я не бачив нічого, окрім цього клятого парка зі ставочками. Авторе, дай мені трохи погуляти вулицями. Не цікаво ж так…
(Не дам… – авт.)
Хоча, якщо ще раз подумати, то на людних місцях мене схряцає міліція, і тоді… перспективи вже намальовані. А тут – весняна прохолода, свіже повітря, комарики гудуть. Коли ще буде така хороша нагода побути на природі і на самоті.
– А ви ніколи на самоті не залишитеся…
До мене, крізь стіну електричного світла, що матеріалізувалося у солодкавих випарах звернувся чийсь голос. Обличчя, як і постать залишилися очима моїми непомічені. Як я не дивився. Таке враження, що зі мною розмову веде порожня темрява.
– В темряві часом видно набагато краще, ніж при денному світлі.
То ось воно що: під самісінькою липою, майже розчинившись у стовбурі сидів іноземець. Той самий, під лавкою якого я мав приємність перебувати кілька хвилин тому.
– Ви думаєте, я вас тоді не помітив?
– Коли, “тоді”?
– Як ви мали приємність перебувати під лавкою?
Чи він телепат і читає мої думки, чи то я шизофренік і говорю вголос? Та ні, то певне зі мною зле. Бо цей іноземець ще й українською заговорив. От протру очі – і видиво-марево стане на своє місце… Мабуть раптово побачена смерть на мене так подіяла, щоб небіжчику добре було.
– Не протирайте очі, нічого від цього не зміниться. Смерть – річ буденна. Ви її щойно перед собою бачили. А небіжчику зараз, – іноземець глянув на небо, прошептав щось на кшталт “Раз, два… на дворі трава, Меркурій в панамці, шість – Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне… вісім – ворота в тумані…” і сказав: – а небіжчику зараз доведеться стояти в черзі. Хоча, в принципі, ви у ній також колись стоятимете…
(Гм, який мудрий і передбачливий дядько, – авт.)
– В якій це такій черзі?
– В черзі за східноєвропрейським бланком, Марку Калістратовичу.
– Ви знаєте, як мене звуть?
В мене затіпалося ліве вухо. Воно завжди тіпається, коли права півкуля чує щось надособливе. Не може лиш сказати, що мені від цієї надособливості перепаде.
– Марку Калістратовичу, ви – як не українець. Та ще й у десятому коліні. Та ще й з таким родоводом.
Він говорить бурду. До того ж “конкретну”. Він, крім бурди, як так думаю, більше нічого і не скаже. Мабуть трохи передчасно з Кульпаркова вийшов.
– Як пам’ятаєте, в 1663 році кошовий Сірко, Урус-шайтан, як його тоді звали, із сотнею козаків на Перекоп пішов. Пошарпав пів-Криму. З того часу завоював велику пошану на Січі: всі його боялися незвичайно; що, бувало, задумає, те і зробить, а як хто хотів би його не слухати, того зразу убили б.
– А до чого тут я?
– Ви, шановний пане Безрідний, повинні пишатися такими предками, які в загоні Сірка турків потовкли! Того часу, до речі, стосується і з’ява вашого прізвища. Як пан Ничипір, основоположник роду, бився із десятьма яничарами, йому ятаганом рубонули в пах. Звідси й прізвисько – Безрідний.
Серед суцільного нерозбавленого інформаційного кулешу, який булькав у моїй голові, мало було зрозуміло. Треба відновити логіку. Марко Калістратович – це я, і це вже добре. Небіжчик Міхаіл Алєксандравічь – перед затуманеними воротами чекає на східноєвропейські бланки… в лікарні, мабуть, з бумагами проблеми, чи що? Чи в морг “не того”… Всезнаючий іноземець… на те він і іноземець, щоб все знати. Про Меркурії там всякі, Венери… Багато, видно, світом нудив. Кошовий Сірко, цей щоправда, на Січі працював. Урус-шайтан, такий собі український чорт. Тільки давно і довго тому. А от звідки мій співрозмовник знає про мої родинні зв’язки? Та ще й коли я про це нічого не гу-гу. Ото да, цікаво…
– А звідки…
– Я просто дуже цікавлюся історією. Професор. Та й, крім того, ми із кошовим були своєрідними родичами. Кровними. Звідси й Урус-шайтан, диявольська душа, – і під ніс, але так, щоб я чув, іноземець додав: – чи душа, продана дияволу…
Та я не почув. Може й не хотів. Бо як зустрічаються в чужій далекій землі два українця, то нічого не хочеться і не чується. В мене побратим – професор!!! А це ж блат з теорії твору!
– Братику мій рідний, кровиночко ти моя гаряча!!!
– Чмок!!!
Бр-р-р, аж мороз поза шкірою…
Аж блискавки в очах…
Але ж тисне між ногами… у-у-у, боляче… на фіга я так різко цілуватися поліз…
Щоб краще роздивитися новоявленого побратима, я потягся за розбитим пенсне в кишеню. Вірніше, пенсне було обманним маневром. Бо радість радістю, а короткі штани – не тітка. Натерли мою гідність до блиску і мозолів. Треба терміново поправити, поки зовнішні органи не стали внутрішніми. Колупаючись в кишені, розгладжуючи всі складки в паховому відділі, я був геть наче нерадим кровній зустрічі.
Та, все одно, болить…
Зараз би встати…
– То що ви там говорили про похід, шановний пане…
– …Воландюк…
– …так-так, пане Воланд-у-у-к…
(Маркові Калістратовичу дуже боляче, – авт.)
Та послухати вкрай цікаву розповідь про сиву історичну давнину і глибокі сімейні коріння мені так і не довелося. Приперся в нашу інтелігентну, інтелектуальну, майже езотеричну компанію невіглас, атеїст і гульвіса Іван Нікалаєвічь. Колись – такий нічого, вихований громадянин, а зараз – неконтрольована фурія. Москаль!!! Більше того, він нагло почав ображати єдину мені рідну людину в цьому Богом забутому місті, назви якого я й досі не знаю.
– Сазнавайтєсь, кто ви такой? – глухо спитав Іван.
Іноземець насупився, глянув так, наче вперше бачить цього дядька, і відповів неприязно:
– Нє панімай… русскій гаваріть…
Ще б пак, не всі ж українці прагнуть російською розмовляти. Та ще й з діаспори. Та ще й родичі Сіркові. Та за такий прояв патріотизму панові Во… Во… синьо-жовту статую на Майдані Незалежності ставити треба.
– Вони не розуміють! – втрутився я з лавки, хоч мене ніхто й не просив пояснювати слова іноземця. Але заради побратима…
– Нє прітваряйтєсь! – грізно сказав Іван, – ви толька што прєкрасна гаварілі па-русскі. Ви нє нємєц і нє прафєсар! Ви – убійца і шпіон! Дакумєнти! – крикнув з люттю Іван.
Загадковий професор гидливо скривив і без того кривий, справжній козацький рот і знизав широкими плечима.
– Громадянине! – знову я втрутився в розмову, – чому це ви турбуєте інтуриста? За це відповідати будете! – А підозрілий росіянинові професор прийняв гордого виразу обличчя, повернувся і пішов від Івана геть.
Я відчув, що Іван губиться. Засапуючись, він звернувся вже до мене:
– Ей, гражданін, памагітє задєржать прєступніка! Ви абязани ета сдєлать.
Йшло до того, що злочинець – мій новий родич. Я надзвичайно оживився, вскочив і… зарепетував. Не тільки від фарсу своїх думок (як це, українець, нащадок славного кошового, та ще й з діаспори і поза законом. Нонсенс, – доведено задумою), а більше від того, що так легко стало в штанях… Аж світ полюбішав…
– Хто злочинець? Де він? Іноземний злочинець? – от клятий москаль! Як тільки українець – то бандера і вбивця. Не діждете! Здавалося, що мої очиці радісно заграли, – чи цей? Якщо він злочинець, то першим обов’язком варто кричати: “Караул!”. Бо він втече. А ну, давайте разом! Разом! – і тут я розкрив рота.
Розгублений Іван послухався мене-штукаря і крикнув “караул!”, та я його підманув, нічого не крикнув. Оце воно і є, українське щастя.
Одинокий хрипкий крик Івана не спричинився до хороших результатів. Дві якихось дівчини шарахнулись від нього в сторону, і я почув слово “п’яний”.
– А, так ти с нім заадно? – набираючись гніву, прокричав Іван, – ти што же ета, глумішся нада мной? Пусті!
Іван кинувся вправо, і я – також вправо! Іван – вліво, і я туди ж. Отака я мерзота!
– Ти нарочьна пад нагамі путаєшся? – звіріючи, закричав Іван, – я тєбя самаво прєдам в рукі міліциі!
Іван спробував схопити мене за рукав, але дав маху й нічогісінько не спіймав. Я дуже швидко бігаю, тому наче крізь землю провалився. Рекорд університету, як-не-як. Знала б про це Олена Андріївна…
– А вона знатиме, як прочитає, – сказав мені професор вже біля виходу в Патріарший провулок.
Іван в цей час голосно ахнув. Ну, куди ж йому грішному до мого спринту…
Роздивившись нашу компанію, я побачив поповнення. Третім серед нас був кіт, який з’явився невідомо звідки. Величезний, як кабан, чорний, як сажа чи грак, і з кавалерійськими вусами. Дивним було ще й те, що кіт ішов на задніх лапах.
– Він тренований. Із самої Африки. Зветься Бегемотом. Дуже розумна тварина. А москалів не любить – жах!
– Мабуть тому, що розумна…
– Марку Калістратовичу. А тепер про серйозне. Ви мені дуже симпатизуєте як співрозмовник, але Валєра просив мене довго вас не затримувати. Тому прошу віддати мені свій новий тісний одяг, який, я вас запевняю, є кому носити, пенсне та інші знайдені тут речі. Азазелло, також ваш земляк, до речі, сидить зараз голяка в квартирі своєї коханки, бо ви неочікувано поцупили його парадно-вихідний костюм…
– Але ж…
– Ви зараз без зайвих слів сідаєте в автобус, що йде на Арбатський майдан, і стрибаєте
в іншу реальність.
Я хотів ще щось кинути на прощання, якусь філософсько-меланхолійну промову, та підійшов автобус. Отак завжди, у найвідповідальніші моменти. Ти що, авторе, так спішиш життя мені вкоротити, що не дозволяєш з людьми попрощатися? З побратимом?
В автобус я заскочив на ходу, щоб більше ніхто, крім мене, не опинився в салоні. Одяг похапцем із себе скинув, витяг з кишені джинси, а пакунок з парадно-вихідним костюмом Азазелло в повітрі своїми зубами схопив Бегемот. Треба ж таке, це я, виявляється, роздяг людину. Це я… О, ні… Змінив хід історії цієї реальності… Яке я мав право… Але ж і гордість яка!
Люди з вулиці почали сміятися. Тю! Я ж їду один на весь салон в чому мати народила. Більше того: як треба – жоден ліхтар в автобусі не горить, а як прагнеться темряви – то всі. Безкоштовний стриптиз, от що це таке.
Та поки я вдягав штани, в лівосторонніх вікнах салону стало оранжево, а в правосторонніх – помаранчево. Увімкнувся транспейджеральний інтегратор. Як пелена цих двох кольорів розвіялася, машина (яка, до речі, була без водія) на повній швидкості почала валити дерева.
З кожним ударом в обшивку автобус все більше починав нагадувати акордеон.
Як формою, так і звуками.
Як автобус, так і моє тіло.
Аж поки машина не шугонула о кількасотлітнього дуба.
