Звісно, може бути що я з'їхав з глузду, а насправді все чудово: відбувається національне відродження і зміцнення української незалежності, люди вище задоволення примітивних потреб ставлять духовність і мораль та й просто жити стає безпечніше. Але, щойно розплющу очі і подивлюсь навколо, виникає гнітюче відчуття безнадії в поєднанні зі страхом. Страхом не стільки за себе, як за майбутнє дітей. Сам я якось може проживу ще трохи (звісно, якщо якийсь homo sovetikus не проламає мені голову або ще якось не припинить мою життєдіяльність, наприклад, за відмову дати закурити, чи за використання державної мови, чи ще за якусь 'провину'). А от дітей шкода... В таких умовах просто садистською видається програма високопосадовців з підвищення народжуваності. Неблагополучні батьки заробляють гроші на дітях, а потім ті нещасні діти швидше за все поповнять ряди таких же неблагополучних. Надто благополучні вже понавиховували озвірілих мажорчиків. Ті, що посередині, зазнають впливу і тих і інших.
Але це лише одна з численних проблем, які не просто не вирішуються, а поглиблюються зусиллями зденаціоналізованих, збайдужілих або й просто неосвічених 'верхів' і 'низів'.
От і може вийти, що в недалекому майбутньому нинішнє життя буде здаватись просто райським...
