…текст, так би мовити, “в повітрі”, за межами чи без світу. Завдяки цьому стиранню зв’язку зі світом, кожний текст вільний вступати у зв’язок з усіма іншими текстами, які приходять, щоб зайняти місце багатогранної реальности, на яку посилаються у живому мовленні. Це відношення тексту до тексту, у межах стирання світу, про який ми говоримо, породжує квазісвіт текстів, або літературу. Поль Рікер
ТОРБУ В РУКУ І У ПУТЬ
От як би добре було зараз мати три кіло сала і п’ять літрів пива. Дурне бажання – який же імбецил так продукти псує. Але, чого хоче шлунок, того хоче й справжній чоловік. Тільки рідко бажання студента співпадають з можливостями стипендії. Її тільки на три пачки презервативів і вистарчає. Та й то неякісних…
От як би добре було зараз мати автомат з “теорії твору”. Ну і хто його, крім Михайла Бахтіна і, частково, Юрка Лотмана, зрозуміє оту естетично довершену семіосферу? Та й ті, бачу, сидять, очі протирають. Ніби від того їм стане зрозуміліше. Я вже давно випав з горизонту очікування лекції та з поля зору викладачки. От тільки вона з мого поля зору не випадає. Взагалі-то, радий я, що вчать нас молоді викладачі. Не те, що ми з ними на одній хвилі, а те, що, навіть коли нічого не “гу-гу”, тягнешся на пару. Дивишся, милуєшся, переймаєшся… Чому Всевишній створив жінок такими звабливими?
От як би добре зараз було мати жовтий кабріолет з відкидним верхом… Нехай і “Запорожець”, лиш би кабріолет. Сісти в нього, завести, повикаблучуватися. На те ж мої літа молодії. Можна ще було б і пиво в холодильничку заховати. В дорогих машинах є холодильники, в журналі читав. Туди ж, біля пива, сало положити. Воно ж смачніше, коли холодне. Бувалі розказували. Не зле було б Олену Андріївну з вітерцем прокатати… А що, ідея непогана. Спілкування з красивою жінкою – це завжди подія, а тут ще й автомат з “теорії твору”. Корисно і приємно. Лише мрії, мрії, а що далі…? Так і сиджу тут бовваном за старим розваленим столом, натираю мозолі на дупі (гм-гм – авт.). От як би…
Ні, не треба душу ятрити. Принаймні зараз. Пара ж закінчилася. Четверта, остання… А там, гляди, виросту, стану великим журналістом, куплю кабріолет, сало, пиво, запрошу Олену Андріївну… Ні, краще всю кафедру – і гайда… Гайда і… Куди “гайда”? Щось, задумо, ти мені повільно уявляєш емоційно-значеннєво-матеріальний аспект “гайди”.
– Слухай, Марку, я в своїй лабораторії таку штукенцію розробив! Не повіриш! Трохи електроніки та механіки, а ефект... В-р-р-жах!!! Відкриває вхід в інші реальності. Просто одягаєш на голову транспейджіальний інтегратор і гайда…
(Знову невизначена гайда – авт.)
– …то ти прийдеш? На собі перевіриш. Так пречудово! Якнайчудовіше!!! Весь гуртожиток на рогах стоїть!
– А-а-а… (хочу спитати про роги, бо при експериментах всяке можливе – задума)
– А все безпечно.
– І-і-і… (хочу спитати, чи можна не приходити? – задума)
– І не відмовляйся.
– О-о-о… (облиш мене, я зараз йду на пляж – задума)
– Отож, хоч просто зараз ідімо.
Нетребина був хлопцем імпульсивним і непереконливим. Себто, переконати його було чимось науково фантастичним. Нічого не залишалося, як залишити плавки в шафці і пошпіцерувати в його лабораторію. Єдиний з нас, філологів-журналістів, хто плекав страшну любов до природничих наук. Вихвалявся по закінченні п’яти курсів на фізичний факультет податися. Різновекторно розвинена особистість. Займається всім, чим може. Ще тобі якось і Нобелівським лауреатом стане…
(При останній думці я усміхнувся. Але задума говорила, що дарма…)
“Просто зараз ідімо” мене не влаштовувало. Ще прагнув кинути щось у шлунок, бо мрії про сало з пивом навіяли апетит. Тому подався, ковтаючи слину та шлункові соки, до студентської їдальні. Який же я екпериментатор, як в мене живіт гуде і душа ниє?
Лабораторія Валенси, як ми його поза очі називали, містилася на третьому поверсі нашого гуртожитку. Спочатку, щоправда, вона була на п’ятому поверсі. Але, після невдалого експерименту з надання котові Еменхотепу надсвітлового прискорення, в будинку на один поверх поменшало. Як і у фауні на одного кота. Та це дослідника не спинило. Через місяць жертвою ядерної фізики став поверх четвертий. І якби не “ясна” голова Валенси, його давно б з універу погнали в шию. А так, на черзі третій поверх.
Так ось, лабораторія майбутнього світила біс його зна якої науки дислокувалася в 313-тій кімнаті. Хоча, навіть не знаючи, де саме мешкає Нетребина, знайти цю кімнату просто. Обгорілі двері осипалися клаптями прожареної, колись білої фарби. Навколо входу чорним ореолом розпливалися у всі боки замислуваті візерунки на вапні. А незлічима кількість різнокольорових дротиків, дротів, кабелів, провідників, шлангів, рурок (які в сумбурному порядку стриміли із всіх можливих шпарин) виглядала гротескно-екзотично на чорному фоні дверей та стін. Здавалося, що то не дротики, а судини якогось страшного монстра, в яких стукотить тільки Валенсі відома субстанція.
Цікаво, що б сказала про цей зоровий ефект Олена Андріївна?
Пальці плавно натиснули клямку. І, якби не високовольтний розряд, то ноги легко переступили б порога, приємні слова привітання залунали б у кімнаті, хронічний нежить відпустив би носа. А так, очі з неймовірно широким інтересом розглядали люстру в коридорі, і волосся повільно ворушило увібраним зарядом пилинки на підлозі. Яка різка зміна іміджу під впливом високотехнологічних хтознавідкогоохоронних систем. І вже вкотрий раз…
– О, прийшов Марко! Х-хе, радий бачити. Тільки ти якийсь не в гуморі…
– Бувають моменти у житті…
Такий стан в мене колись був. Незрозуміло невизначений. Коли всі органи орієнтації працюють як вертикально закріплений компас. От, тільки пригадаю, дай авторе пам’яті. (Не дам, – авт.)
– То ти встаєш, чи й далі на порозі лежатимеш?
От тобі й черствість науковців. Розтрощили кота, два поверхи, і кращому другові, який тимчасово в афункціональному стані (до якого самі спричинилися)(до стану, – задума), руки не подадуть.
– Вже йду, чекайте…
Лабораторія Валенси (не знаю, може повторюся – важко зараз згадати) містилася в 313-й кімнаті. А, якщо бути точнішим та негігієнічним, то в туалеті цього апартаменту. Саме там товклася зараз невизначена зором множина з труднощами ідентифікованих людей. Бахтін, Лотман, Тофлер (постійно забуваю, як звуть того американця) – всі в блаженному трепеті схилилися над унітазом і щось із цікавістю споглядали в кружальці води. До унітазу були підведені дві рурки. Прозорі. Мабуть скляні. Одна, більша, з оранжевою рідиною, інша, відповідно менша, з помаранчевою. Це не враховуючи 67-ми синіх, 41-го червоного, 134-х білих та 28-ми зелених дротиків. На відповідальному аксесуарі стояла каструля. “Потягли із жіночого відділу, – підказала задума, – в хлопців нічого крім тарілок та ложок немає, – тут же аргументувала”. Каструля з’єднувалася з бачком унітаза двома рурками. Вони були такими ж прозорими і з таким же вмістом, як і дві попередні. Тільки вужчі, тонші і коротші. (Стоп, авторе. А чим в даному випадку відрізняється поняття “вужчий” і “тонший”?) Гм-гм… Я сильно вдарився… Це вже був не унітаз, а монстеральний апарат з претензіями на біфункціональність. От!
– Дивись! – сказав Валенса і ткнув пальцем у кружальце з водою. А там і справді щось діялося. Принаймні, на поверхні, як на екрані, відбивалися кадри якогось поки невпізнаного мною фільму. Як це Нетребина зміг туди ще й телевізор всунути? Ясна, пишна була ніч над степом. Не німе було небо, і місяць і зорі: глянути на місяць, на його плями, чи на зорі, то й серце, і думка розжевріє, як од Божого Слова. І цим залитим нічною маною, широким, степом на конях скакали двоє вершників. Перший держав перед собою дівчину на сідлі, як дитину. Без ознак життя лежала вродлива українка. Чому українка? А за бровами пізнав. Сидить, голубонька, схиливши голову, а рукою держиться за плече запорожцю. Вершники зникли за “об’єктивом”. На мить запанувала тиша. Було чутно, навіть, як скрегочуть цикади та коники. Солов’ї перед світом саме розщебетались. Та не судилося довго тривати цьому блаженству – у степу знову затупотіло. Скакав парубійко, але з таким виразом обличчя, наче… наче… тільки-но йому не вдалося стати чоловіком. Тьху! Страшний був із себе, одним словом. Хоч і красивий, коли б не шкірився. А шаблею як махав! Мов запрошував добрих приятелів у гості. Та раптом видиво зникло, вода забулькотіла оранжевими та помаранчевими субстанціями. Коли ж каламуть розсмокталася, то постала інша картина. За вщерть набитим столом розважалися голодрабці. Інакше їх не назвеш. Порвані штани, латані свитини. А в руках сивуха й огірочок. І деякі з них так хлиснули того дивного напою, що де упали – там заснули. Ну геть, як ми після передачі продуктів з дому. Їли там взагалі різнії потрави, і все з полив’яних мисок. Неповторно апетитно виглядала свиняча голова до хріну, індик з підлевою, куліш і каша, лемішка, зубці, путря, кваша, і з маком медовий шулик. Була там і музика: бандура бриньчала горлиці, сопілка зуба затинала, а дудка грала по балках. Себто, ще одне підтвердження аксіоми, що наш брат уміє гуляти. На чільному місці сидів певно якийсь отаман, князь чи хто він там. Чорний вус, з-під вуса – люлька, парубок моторний. Тільки що одяг на ньому був, наче не на нього пошитий. А хто це в нього на плечі, як та кішечка, лежить? Кого молодець до себе пригорта? Знатна якась молодиця. А щаслива, що аж вуха пашать. Чи багато треба для людського щастя… І над всіма гуляками транспарант: “Віта троянців Карфаген”… Знову видиво зникло… Куди! Стій, я сказав!!!
(Як сказав Марко Калістратович, так він і зробив – залишився стояти з опущеною головою над унітазом, – авт.)
– Ні, люди, так не годиться! Давайте ми когось відішлемо в ті світи на розвідку… – з цієї репліки все почалося. Переповідати подальші події моя задума вважає недоречним. Скажу лише, що каструля (чи, як її звав Нетребина, транспейджеральний інтегратор) була з-під борщу. Мені навіть вдалося злинути трохи бурячків, як її на голову натягували. Смачний же борщ дівчата готують…
– Вмикаю! – урочисто промовив Валенса і посудина почала наповнюватися оранжевими і помаранчевими субстанціями. Поволі, але вперто, вони підіймалися до рота, далі до носа. Ну нема вже чим дихати!
– Втягуй в себе!
Втягнув. Нічого так. (Але борщ дівчата все одно смачніший зварили, – задума). Спочатку мало не втопився, а потім легені призвичаїлися, і газообмін відновився. Чим же цей клятий любитель науки нашпигував рідини? Та не це було цікавим. Коли з правого ока зникла помаранчева пелена, а з лівого – оранжева, я побачив…
