Вона уторопала, що ця окаянна тінь розоряє її, спричинює різку рану, мимовільне страховище, хиряве коливання контурів тілесної аури. Вона ні на мент не забула усю ваготу надлишкового продовження власної глини, тіла й душі в розмір ангельських крил. Коли зупинилась на лівому березі Тиси, відчула рівномірне коливання побічного гніта. Треба було позбавитись марної вияви особи, підтвердження власного буття і водявих продовжень ще й контурів крижаного плоду. Треба було зректися власного погляду, в якім таїлися усі остачі земних зморшків, ущелини сторонніх доль і хитання самотніх силуетів. Над урвищем часу, що розпливавсь в полярний курс, добачався пісок лиманів пропащого кохання. Там пінилось і моє ім'я. При наймі так хотілося вірити. Мій подмух, і погляд, і зарік рішучого вирину в іншу даль. Слід серця у збуренім маренні її тіні заглиблював утрачений приплив нашої обопільної пам'яті.
Її тінь турбувала течією тендітних тривог і трепетом тьмяного тису. Тінь ця танула ще тогорічним листям в синіх сльозах моїх серпентин. У відчаї вона відчувала як роса опадає холодними хвилями на піскове волосся і в серце солоних століть; штурляє розпуку аж до вирішального видиху. Нібито її хирих химерних хризантем, як символ відпливу у вічність, оволоділи крихітні краплини які з наближенням росяного листя ломлять і майорять тим що ще залишилось на пелюстках чужого окоренку. Наче нічна птиця ця жінка вдивлялась у очі чужої води. Жінка у білому – херувим ліквідності якого уплели зеленим зіллям нічного неба. Жінка – знак статичної вічності. Вона і вода, і вістря в'ялого вітру повивало те тіло що потаївши стійку тінь, завагалось тремтіти в тенетах тендітної тиші. Вона вірила у вічність. Вірила у вітрила які жевріли в моїм заржавілім оці осінньою обгорткою одвічного ореолу. Жінка в білих тенетах тіні… Між нами сніжило серпанковою віддалю.
-Ні! сказав я на пероні прощання. Ми більше з тобою ніколи не зустрінемось! Чужинцями залишимось для своїх доль і марних шукань вторинних порівнянь. Залишимось різними в цій течії дитячих дощів. Це ж байка для долі. Сторонні обриси крил простували у вицвілу вись. А вона стояла й удивлялась у синь іншої сльози. З її обеліском тіні запінився сніговий лиман. Вона вірила в келих своєї клепсидри. Пісок її жовтої тіні засмагав у зарубах черепашки, що вернула золотавому й сапфірному берегові лишнього листа:
“Збагнула ти: тис тривожить цю тишу. Я тебе не залишу на березі півночі. Повернусь у іншім житті. Зустріну тебе там, де Тиса тече у відчужене небо. Обійму я тебе всіма крижаними крилами кришталю. Пригорну до пісковитого тіла, до тіні, що тліє у зарубах зливи. Я тебе не залишу! Птах цей не янгол. Це я там, де Тиса цілує сині руки Дунаю. Зрозуміла ти: тільки віра, глибока віра у вічність, вдатна повернути течію лазурового часу.”
Вона втямила, що ця клята тінь руйнує її, викликає шпарке страждання, спонтанне страхіття, кволе коливання контурів тілесної аури. Тямила нескінчені ночі, проведені за дощовою косинкою крил оздоблених відбитком одиноких очей. Тоді вона прагнула поганяти час. Утримувала всяку піщинку минулої миті в росах ріки, які ткала в кольє крижаного кохання. Але тінь тріпотала, нила невиносним поривом до чужого тіла. Ніччю тінь надівала кам'яну сорочку кори хижого тису. І тоді лиманами лазаретної долі засніжили вістряні промені місяця, що вінчав наші погляди з присмаком сліз. Почуваючи ваготу замороку, що, опустилося на вії, мов розплавлене оливо, вона бачила інший шанс. Інші спомини повертали моє згублене ім'я. Я забув її сущого імені. Звав усілякими квітами, ангелами, деревами. Я назвав її азбучним шелестом хвилі: Клариса! Та можливо, що я переплутав. Я додав надлишкової ноти, як відчужений трепіт трав'яного серця; мов круте коливання крил у канаві криниць. Помилився я там, де в ліквідності пам'яті інші відпливи влили візерунки чужинного імені. Нахилившись, я знов цілував склоробні вироби дикого Дунаю. Древні згадки вертались вільготними хлющами піскового листя. Лист у видові вуст. Її тінь тліла мокрими вітрилами в крилах моїх сірих рук. Мов човна витяг я на нічний берег хижої ріки, витяг я ту труну; саркофаг із тисового дерева. Жінка в білому… Минуло десять років, але її очі ще й досі не змінились. Тінь її одягла сльози смутку, що тліли у тенетах заобрійних згадок. Я бачив її. Доторкнувшись її синього тіла, збагнув пахощі цвілої солі. Її тіло летіло у вічність. Викрав я тільки тінь. Тінь для згадки й кохання жінки в білому. “Клариса… Клариса!!!”. Помилився я й запалив свічку з гнітом тисового воску. Клариса! До листа дописав я: “Ім'я твоє тліє в стовбурі мого хреста… Клариса”.
