Та жінка просякнула в мій котедж ополуночі. Сіла в крісло й запитала, чи не турбує своєю наявністю. “Ні!” відповів я. Я знав що вона… не існує. Не може існувати отака виняткова постать. Хіба що тільки вві сні, чи напередодні смерті. Увійти опівночі в чужий дім, запитати чи не турбує своєю присутністю...
Та жінка ввійшла в мій дім ополуночі. Не пояснила прогріху своїх відвідин. Ані імені свого не назвала. Сіла в крісло, і вдивлялась в клапоть ночі, що чорнішала злющим птахом на склянім крилі кватирки. Жінка в білому – майоріння, маячня, магія. Не могла існувати таківська душа. Увійти в чужий дім опівночі й запитати чи не турбує своєю присутністю...
Та жінка бовваніла вабливими обертасами пам'яті. Манячілась втраченим небуттям наворотів судьби. Була ясним блиманням денної перевтоми. Чи тільки не здійсненим непізнанням, бажанням буйним, або видивом подоби яка могла би існувати в дописі долі. Вона була здебільше за валову оздобу можливої мнимості. Між іншим, уві всіх своїх порухах, у тих тихих і кротких жестах, уві всій її натурі таїлось щось, напрочуд суцільній збірній перцепції, щось близьке, своє, приступне для докладного пізнання. Її стать, повів, подмух тіняви; її позір і покій відсвічували якусь віддалену втрачену неозорість. Не могло існувати отаке творіння, думав я, коли жінка прорекла якимсь особливим гласом:
-Могла стати твоєю матір'ю, дружиною, сестрою; принаймні, дочкою.
-Але, ти залишилась, усього-на-всього, однією одвічною долею. До того ж... ти тільки стороння незнайомка, що впливла в мій час у невигідний мент очікування супокою.
Та жінка ввійшла в мою ніч ненароком. Осіла й запитала чи не турбує. Я мовчав. Знав я що подібної особи існувати в сутності не може. Я чекав не її. Чекав тишу. Чекав я навороти супокою, всеосяжної мовчанки й мороку в якім подобизна долає яву. У ті митті, гадалось, що зустріч зі смертю могла бути б кращою, чим ці за надто суті провідини. Бажалось позбутись цієї кепської появи. Хотілось замружити очі, і ненароком, вигукнути зі всіх снаг, що вона… не існує. Не могла існувати підхожа постать. Ополуночі. У моїм домі. У моїй усамітненій ночі. Але жінка в білому підвилась. Підійшла поруч і запитала, чи душа моя припадає тільки, і тільки мені. Чи ім'я моє властиве. Чи моє чекання співпадає з її паствою. Інші й інші питання. Різні й безглузді подібні запити на яких, у ті митті очманілості, я не знаходив жодного повноцінного пояснення. Єдиною вірогідною можливістю бувало те явище, що ця нічна незнайомка стає все більше реальною. Щомиті. Щохвилини. З кожним словом, подувом, поштовхом ночі. Вона вже майже й не майоріла якоюсь каверзною поторочею галюцинації. Підійшла й опустила крижану сіру руку на моє плече. І тоді я відчув якесь особливе задоволення, облегшення; те що інші охрестили б неозорною втіхою.
Я чекав не її. Але вона появилась. Повернулась із втрачених мемуарів, із прийнятної дійсності, з небуття. Вернулась опівночі, коли тиша чекала моєї мовчазної непорушності. Жінка в білому, що впливла в мою ніч випадково. Попрохала мовчати. Не відповідати на її запити. Віщала що ніч ця для інших ніколи не наспіє. Присіла в крісло й помовчала. Удивлялась в мої отемнені очі якимсь терпким і таємничим поглядом. І тоді я осмислив: цю жінку я бачив в останній поїздці до Хорватії. Пригадав що вона торгувала побіля якоїсь базиліки нікчемними пісковими статуетками. Саме від неї довелось купити Середземного Волхва, який зараз тирчав у скляній окантовці на крайній поличці бібліотеки…
Та жінка ввійшла в мою тишу ненароком. Повернулась із забутої тамги. Попрохала мовчати. Сіла в крісло й запитала чи не турбує своєю присутністю, появою, поверненням. Промовчала. Задивлялась в прирізи ночі, які чорніли злісним хижаком на склянім крилі шиби. Мрячила втраченим небуттям поворотів судьби. Була явним блиманням денної змори. Чи тільки не здійсненим непізнанням, охотою клекітною, або оманою зовнішності, яка могла би існувати в суцільнім дописі долі. Була блиманням архаїчної пригадки. Стумою, що ставала осліплюючим нічним ореолом із кожним отвором невиносної тьми. Жінка… Жінка в білому… Підвилась і підійшла до піскового чаклуна. Строщила статуетку й вийняла звідтіль якийсь восковий аркуш папера. Пригадую що вона всміхнулась. Потім прошипіла якісь нез'ясовні слова. Не слова, а благозвучні тріпанини борвії ще й дощів; відгули хвиль Середземного моря. Усміхнулась й пояснила що квитанція яка мережила в її білих руках була її подарком на мій день народження.
-Отут, подалась до пояснень нічна незнайомка, оця квитанція виписана на твоє ім'я. Ти придбав... труну. Труну, повторювала до нестями. Труну, труну, тру… Подала папірця, який тимчасово спопелів синім прирізом неба в моїх каменистих руках.
Та жінка ввійшла в мою смерть у сніжно-білому платті…
