Попередні частини тут:
http://gak.com.ua/creatives/1/17418 , http://gak.com.ua/creatives/1/17607,
http://gak.com.ua/creatives/1/17784, http://gak.com.ua/creatives/1/17892
10
- То посилай. – погодився пан Юрій, - за юнацькою, мабуть не дуже шляхетною, звичкою, занюхуючи випите рукавом. – Вона ж у тебе службу знає.
- Та шкода в таку чоловічу компанію жінку запрошувати. Як казав один кіногерой: «Весь відпочинок поламає!» Гляну, здається в мене ще там на дні має бути трохи. Добре було би обійтися без Лєнки. Нап’ється та буде як минулого разу. Згадати противно. Потім принюхувався до себе весь день. Тьху! «Мальчікі, я вас хочу. Обох!», – останніми словами передражнюючи Олену Ігорівну, заявив Георгій Іванович, простуючи встаючи до холодильника.
- Щось я не побачив тоді у тебе ніяких негативних емоцій. А мені, взагалі, сподобалося. – заперечив Юра.
- Та бо не туди, напевно, дивився. Ізвращєнєц ти, Юра. Не при гостеві будь сказано. А я і не знав… Якщо тобі вона так сподобалася – то які проблеми? Вперед: запроси її в ресторан, доведи до кондиції та трахай до посінєнія... Ой, зовсім мало залишилося, - скрушно похитав головою Георгій Іванович, розглядаючи пляшку. - Таки доведеться посилати Лєну. – Ти ще скажи, що вона права, стверджуючи, ніби мужчини комплексують з приводу групового сексу через страх того, що в напарника член більший виявиться. Може взагалі – візьми цитатника та сідай біля неї, – записувати цінні думки старої курви? А на мою думку, людина від павіана, бабуїна чи як їх там, відрізняється тим, що не дозволяє собі робити все, що захочеться. Ти ж така скотина, що потім напишеш в мемуарах, – от, з директором видавництва вдвох грали його секретарку. Або й до мемуарів не чекатимеш, в якійсь бульварній макулатурі опублікуєш, коли щось тобі на ніс сяде.
- Якщо я скажу, що пропущу цей епізод в мемуарах, ти заспокоїшся? І не напишу про це в бульварній пресі. Тоді ти заспокоїшся?
- Сподіваюся, що ти не передумаєш. Хоча від того моє ставлення до груповухи не зміниться. У всякому випадку, в цьому ступені сп’яніння, – вже з усмішкою закінчив думку Георгій Іванович.
«Може, самому у маркет збігати?» - майнуло у голові Миколи Петровича, але сказати він нічого не встиг, - господар кабінету дістав гаманець, а звідти – стогривневу купюру. Після цього він встав та вийшов з кабінету.
- Лєночко, у нас тут гість з Тернополя. Збігай, будь ласка, до маркету. Як завжди. Та ще закусити можеш щось взяти і мінералочки не забудь, знаєш яку, – почулося з-за розчинених дверей. Георгій Іванович повернувся до кабінету. За час його відсутності пан Юрій встиг налити в чарки.
- За що вип’ємо? – запитав господар, взявши до рук чарку.
- За літературу! – запропонував пан Юрій.
- За нашу літературу! – поправив Георгій Іванович. Усі зареготали. В кабінеті знову запанувала тиша, пов’язана з переведенням подиху після випивання та наступного закушування.
- Поки Лєна не повернулася, от що я хочу вам, пане Миколо, сказати… Але врахування цього зауваження вже на ваш розсуд, – звернувся до гостя Георгій Іванович. - Думаю, що у твір треба додати більше разврату, розпусти. Це зараз модно. Самі бачите, що і у нас, і у світі останніми роками спостерігається чітка тенденція до збільшення кількості сексу в творах. А у вас що? В головного героя – дружина в Італії, одна коханка та кілька випадкових зв’язків. Це ж навіть зрадою дружині можна з натяжкою назвати. Подумайте над цим. От ви пишете, що забор у вас цегляний високий. За ним же порно можна знімати. Чому б не додати таку лінію? Може не сам головний герой хай знімає, а, скажімо, хлопець його дочки. Зять майбутній. Наприклад, у мене племінник на режисерському учиться. То він вечорами у районній поліклініці порноверсію «Доктора Хауса» знімає. Мама, завполіклініки, йому ключі дає. Ох і цікавий серіал получається. Як доктор Хаус там усіх лікує! Та й не тільки він. Там ціла бригада. Як у серіалі.
- А Кадді та Камерон є? – перепитав пан Юрій.
- Аякже, навіть, – як їх тепер називають? – афроафриканця десь в інституті культури відкопали на роль доктора Аткінса.
- Маєш на компі? - з неприхованою цікавістю запитав товариша маститий письменник.
- Ні, це ж все бізнес. Зараз по руках пустити, то що хлопці зароблять? Хоча, думаю, на Петрівці можна було б знайти. Але сам розумієш, не буду я по Петрівці порнопародію на доктора Хауса розшукувати, - пояснив Георгій Іванович.
- Та мені теж якось незручно. Ще й не попросиш нікого. – пожалівся пан Юрій.
- От ми зараз ще одну пляшку вип’ємо та поїдемо на Петрівку той диск шукати. – спробував пожартувати Микола Петрович.
- А якщо вип’ємо ще дві, то поїдемо в ту поліклініку та самі у серіалі знімемося.
- А що, – ідея! – зареготав Георгій Іванович.
- А якщо навіть і не знімемося, то просто з дівчатами розважимося. – компанія знову дружно зареготала.
В цей час двері відчинилися і до кабінету з пакетом в руці зайшла пані Лєна.
- А ось і я! – голосно заявила вона та поклала пакет на стіл.
- Лєночко, ти як метеор! – похвалив пан Юрій.
- Ще одна просьба, - втрутився Георгій Іванович. – Зроби нам кави, будь ласка.
11
Наступний відрізок п’янки чомусь випав з пам’яті Миколи Петровича. Ані про тривалість, ані про об’єм випитого за цей час пізніше він достоту згадати не міг. Невідомо з яких причин, але пам’ять увімкнулася, якраз на початку звернення пані Лєни:
- Микола, а можна я буду називати вас Ніколас? Як Ніколас Кейдж… Ви навіть трохи схожі на нього. Мій улюблений актор. «Людина баз обличчя», «Дикі серцем», «Повітряна тюрма», «Місто ангелів» - це ж класика. І всі такі персонажі в нього – справжні мужики. Навіть Міккі Рурк, хоч і знявся в «Дев’яти з половиною тижнях», –зовсім не те. Не тягне. Про Річарда Гіра я взагалі мовчу. Такий женствєнний, навіть більш женствєнний, аніж Джулія Робертс. Я таких мужчин не люблю. Називаю їх муж-жінками. Хоча з досвіду скажу, що зовнішність оманлива. Буває мужчина на вигляд як скала, а поближче познайомишся – м’яко кажучи, тряпка. Комплєкс на комплексі. В 45 років маминим розумом живе. Тьфу. А буває навпаки, – якесь таке миршаве, недоколихане, як каже Сердючка: «Метр двадцять в прижкє», м’язів ноль, на півчерепа лисина, сутулиться, під очима мішки, на носі окуляри хєр зна скільки діоптрій. А всередині – звір, жеребець. Так-от, – знаєте, Ніколас, видам таємницю, я читала вашого романа. Не скажу, що фігня повна. Не тому, що ви образитесь. Пару абзаців там нормальні, мені сподобалися. Але нащо писати все решту? Краще б жінкам увагу приділили, це у вас краще получається. У всякому випадку, ви так пишете. Ви вже вибачайте мене за щирість. Ну така вже я є. Від тої своєї щирості все життя страждаю. Коли подобається хтось, прямо кажу: «Іди сюда», а не подобається, то прямо і посилаю. Через це у мене сімейне життя не склалося. Зараз вчетверте замужем. Але то так, щоб було до кого поговорити. Але що ото я отак з вами відверто про особисте? Ніколас, ви явно на мене впливаєте. Я зараз почервонію. А, до речі, хочу вас спитати. Про що буде ваш наступний роман? Ви ж звичайно моєї поради не писати більше такої хєрні не послухаєте? От цікаво мені, як оті романи пишуться… Ви починаєте писати і вже знаєте наперед, чим все закінчиться, чи сюжет в процесі написання придумується? А хочете,– скажу вам відверто свою думку, жіночу? Для успіху роману треба, щоб його жінки читали. Тому що скільки їх, отих чоловіків взагалі хоч щось читають. Ну от Георгій Іванович хіба що, та Юра. Але ж вони по роботі. Ну, може ще пару збоченців. А 99 відсотків читачів літератури – це ми, женщіни. Тому, щоб мати успіх – треба, щоб той роман нам, жінкам, сподобався. А як це зробити? Що для цього потрібно? Я думаю, потрібно, щоб в романі була любов. Всепоглинаюча.
На слові «всепоглинаюча», язик пані Лєни відчутно заплівся, але ніхто з присутніх цього не помітив, а якщо й помітив, то вдав, що нічого не помічає. Тим часом товариство розділилося, – пан Юрій з Георгієм Івановичем, стомившись слухати потік свідомості, який виливала на присутніх пані Лєна, тихенько говорили про своє. А саме про те, де можна знайти дешеві зимові шини. Пані Лєна тим часом не вмовкала:
– Любов і зрада… А потім – розкаяння в содіяному. Думаю, рецепт не новий, але з вашого роману так і не зрозуміло, – кого любить герой? Жінку? Коханку? Директрису школи? Чи взагалі нікого не любить, крім себе… Що ж, якщо правда останнє, то так воно у більшості і буває. Це факт. Більше всіх мужики люблять самі себе. І навіть в своїх почуттях до нас, жінок, вони люблять себе як відображення в жіночих очах. По моєму, вже якусь хєрню розказую. Ніколас, ти мене розумієш? Давай на «ти». В Америці всі на «ти». Це тільки тут «на…» на «ви» посилають, вважаючи це ознакою, як це зараз модно казати? …О! Шляхетності. Та про що я хотіла сказати?
- Про любов мужчин до себе, - підказав Микола Петрович.
- А! В тому смислі, що навіть коли ми, жінки виказуємо мужчинам свої почуття, це приводить не до взаємних почуттів або хоча би їх імітації. А навпаки: від наших зізнань вони тільки ще сильніше люблять себе, коханих. Ще я хотіла вас щось запитати, але з голови вилетіло... А що це в нас ніхто не наливає?
Георгій Іванович наповнив чарки.
- Давайте вип’ємо за Ніколаса! За його талант, за його роман, не дивлячись на те, що головний герой – самозакоханий мудак, хай він не ображається. – запропонувала Лєна.
- Ну що ти так, Лєно, зразу навішуєш ярлики… Герой роману пана Миколи – складна, суперечлива особистість, із заплутаними внутрішніми конфліктами, як і повинно бути в сучасному романі, а не який-небудь клоун із серіалу. – заступився Георгій Іванович.
- Та я ж лагідно, я ж у Ніколаса вже майже закохалася. – спробувала виправдатися Лєна. – А от і згадала, що хотіла запитати. Про що буде ваш наступний роман, якщо не секрет?
- Та який же секрет, - несподівано для самого себе видав Микола Петрович, хоча ніяких планів щодо наступного роману в нього до того моменту не було. Але якось не гоже було, такому солідному літератору, – та без плану наступного роману. – Героями наступного мого твору будуть не селяни, а … - Микола Петрович зробив театральну паузу, на ходу стараючись придумати продовження думки.
- Давай вгадаю, - запропонувала пані Лєна. – Міліонери!
- Справді, - погодився пан Микола, - як ви здогадалися? Міліонери.
- А можна хоч кількома словами сюжет? – зацікавилася Лєна.
