Пахло падлом. Напнута злиняла смердючість сочилась в процідженій ранковій пів пітьмі. Повітря ставало якимсь важкішим і темнішим. Блукало сонними коридорами. Віхтьовими крилами стукалось в скляні і целюлозні віконця чи підвіконня. Смерділо і, майже, ставало примітним. Це ранкове повітря спільного під'їзду відкривалось перед можливим прихожим його внутрішньою бридкою стороною. Внутрішня сторона густіла чудернацьким конусом праху; блідо-жовтого праху. Воно, це півпрозоре повітря, густіло з дня на день. Усе міцніше й міцніше. Густіло смердючістю, не виносним запахом, якогось твариноподібного падла. Звичайно, що служанка, яка щодня підмітала огидні рештки всіх квартирантів, переконувала цих, що в під'їзді будинку не має жодної дохлятини. Тим, які не вірили її словам пропонувала і самим перевірити. Знайшлись і такі, які потайки, ніччю або ранком, коли ще всі спали, заходили в під'їзд із наміром винайти там можливо добре заховану тварюку. На їх розчарування жодного разу не могли здибати майже й ні сліду абиякої полівки, не те, що саме те, про що вони думали винайти. Хотіли винайти живець цієї смердючості щоби тієї ж миті, маючи добрий мотив, щоби попрохати адміністратора будинку підмінити цю стару недотепу їхньою якоюсь безробітною тіткою, доброю знайомою чи, то і дружиною. Але цей мотив так і залишався безпідставним.
Служанка підмітала, витирала брудні сліди, що залишились ще від учорашніх, а може й нічних потух; сухою ганчіркою креслила уявні кружала на склянім лоні вікон. Доливаючи холодної води в глечики з кімнатними квітами, вона усміхалась, задивляючись на жовтявість кудлатого листя різних, хтозна звідки роздобутих, рослин. “Це не квіти” бурмотала, вона гадаючи, що коли-небудь хтось наважиться й викине цю халяву і саме так звільнить і її від додаткового часотратства. Але зольники ще і досі іржавіли на своїх стійких місцях. Узагалі, на лутках чи, прямо, на сходах. Здавалось, що і ці квіти, і глечики, і ущелини кам’яних сходів грають головну роль у дописі загального типажу цілої хоромини. До того ж і його квартиранти не були ліпшими за цей загально-огидний габітус. Хто знає чим вони займались. Може, нічим. Цілу добу сиділи і плісніли між цими могильними стінами. Деякі, може, що працювали де-небудь. Сезонно. Скажімо,: продавцем в абиякім магазинчику. Чи, може, токарем; або рудокопом; чи може й служанкою на вонючій гамазеї. Ходили слухи, що дехто з квартирантів цього лячного будинку займався богохульними справами. Знала і служанка, що у квартирі під номером 17 мешкає дивний старик, який буцімто захоплюється тим, що називають магією. Знала, що те чудовисько, яке там дрімає, воно ніяк, ніяким способом не може померти. Ті які його бачили говорили, що ця почвара вже майже й не схожа на людську особу. Вона більше вподобає на звіря чим на те, що ще можна би назвати людиною. Так можна пояснити, чому служанка щоразу коли прибирала на цім під’їзді, якось оберігалась на довгий час залишатись біля дверей з відсутнім сімнадцятим номером. …A може, що - усе це були одні тільки слухи, плотви й видумки тих яким не було чим іншим займатись. Ні! Це були не слухи. Подібні плітки не можуть з'являтись, не маючи на підставі хоча би мент, щем або маячню правдивості. Ніхто не міг би видумати подібну історію, сагу, а може й …реальність. В кімнаті під номером сімнадцять свинцевів скелет ходячої і ще й дихаючої постаті. Дивак, який дожеврював за цими дверима, в цій ранковій окам’янілості, випромінював смуги трухлявого запаху. І цей сморід так сильно проти ставився Дев’ятій симфонії, яка гармонійними акордами виливалась із сусідньої квартири. В цій вонячці було щось мертв’яного, щось запліснявілого і щось (досить дивно), щось рідного. Кожний запах таїть у своїх скритих суглобах щось …досить рідне. Завжди, коли запримічаємо якийсь дивний запах, завжди подаємось до асоціацій. Але не кладовища, де вічніють свій забутий сон людські душі; а тваринного цвинтаря покритого вонючими рештками людського сміття.
Служанка підмітала. Витирала сліди линялості й запліснявілості. Знала …зараз вже знала чи, точніше, догадувалась, що джерело не виносного смороду тліє саме в помешканні ексцентрика. Цю новину, це її відкриття, повинні були негайно впізнати всі. І тому, в наступну мить, їй задумалось відкрити найближчі двері. А це були двері квартири Карла Каспида. Не було коли гаяти часу, а треба було чим скоріше когось повідомити. Хоча, десь, в якійсь кімнаті, циферблат пробив тільки шосту годину, служанка вирішила не тратити ні миті. Тому, гадалось їй, тому краще би якомога скоріше необхідно б відкрити найближчі двері, ввійти й повідомити абикого про це стокляте джерело смердючості. …I вона миттєво подалась до найближчих дверей. Це були двері, що вводили у квартиру Каспида. Може, думалось старій, може він уже й прокинувся. Карл Каспид, на думку служанки, являвся може єдиним квартирантом цього будинку якого вона наважилась би і покинути. Вона ж знала, що він ніколи, ні при яких обставинах, не здатний був образити її. Вмить, спонтанно, їй пригадався той ранок, коли, нехотячи вона вилила на нього повне баддя брудної води. Це трапилось звичайно, що не з її волі. Трапилось біля вхідних у під’їзд дверей. Трапилось якось досить спонтанно. До тієї миті в неї нічого подібного не траплялось. Але тоді трапилось. Уперше і в останнє. Трапилось так раптово і неочекано, що треба було декілька хвилин щоби вона збагнула, що саме з нею сталося. На мить, тоді їй здалось, що якась сила, непідкорена їй сила привела її до цього безглуздого жесту. Усе це сталось не через її волю. Але Карл, той самий відчужений і дивний Карл Каспид, не розлютився, не нагнівався і майже й не виявив жодного руху оборони. Усміхнувшись, він вибачився. Вибачився саме він. Всі її слова захряснули десь у чорних суглобах її хворої душі. Вона чекала його. Присіла на холодну лавку і чекала. Підбирала слова, сприятливі слова для вибачення. Її обличчя поповнювалось озлиднілими гримасами. Вона гнівалась на саму себе. Стривожена чекала його. Чекала як чекають св’ященника на смертельнім ложі. Хотіла вибачитись. І коли Карл повернувся в іншій одежі і інших черевиках, вона підвилась і лагідно, наче сором’язливе дитя, підійшла до нього.
- Мені так прикро! Усе це трапилось…
- Не треба. подякувати
- Подякувати
Вони кажуть, що я являюсь якимсь не заприміченим; що я трішки дивний. Знаєте, шановна, вони якось лякаються моєї наявності, сказав, він простягаючи їй чергову крихітну суму грошей, як робив щоразу коли зустрічав її.
Служанка стояла біля дверей квартири Каспида. Поблизу, на сходах, добачила розбитий вазон. Треба було негайно позбутися його. Але, думала вона, після, потім… поки що треба повідомити кого-небудь про її відкриття. Вазон підіжде. Вона обмірковувала й підбирала підходящі слова. Задивлялась на клямку дверей буцімто добачала там усі ті речення, які потрібно було вимовити. Її погляд протікав повільно вниз. Уздовж оправи дверей. В очах зненацька заясніло металеве півколо якогось ключа. Це був ключ від квартири Карла Каспида. Виявлялось, що його, мабуть, не було вдома. Може, що він ночував десь інде. В якогось знайомого чи в далекого родича. І враз вона пригадала, що цей ключ, саме цей ключ, саме тут, під килимом, вона його бачила і вчора, і позавчора, і в суботу, і в п’ятницю; майже ще від минулого вівторка. Він лежав тут, а вона й не догадувалась, що його ніхто й не торкнув. Вже тиждень як цей ключ зазирав з під килима своїм металевим півколом. Під килимом, крім ключа, лежав і якийсь сіруватий конверт, на якому синіми буквами маячило: “для служанки!”. Усередині їй пощастило знайти досить велику суму грошей. Там ще лежав і якийсь жовтуватий листок паперу на якім червонів той самий рукопис: “ Якщо знайдеться часу, прохаю прибрати і на моїй квартирі. A полушку ви, тільки-що знайшли. З повагою, Каспид.” Водночас вона і гнівалась й раділа. Гнівалась, що не додумалась раніше заглянути під килим. Раділа бо гроші які вона зараз тримала в сухорлявій руці, ці гроші могли забезпечити їй майже пів року проживання в її могильно подібній квартирі.
Вирішила не гаяти часу. Підвилась й попробувала відімкнути двері. Ключ підходив. Двері відхилились, хляпаючи суглобами німої тиші заржавілу терпку торохняву. Відлуння скреготу поповнило металевий голос радіоприймача, який автоматично включився десь за відкритими, сусідньої кімнати, дверима. Дикторка читала прогноз погоди на наступну добу. Очікувався хмурий день; настирний наче голос, що лився зривистими бурунами; марудний наче зовнішній сопух, що вивітрювався і в німім привіллі вхідної квартири Карла Каспида. Сморід сочився хтозна, з яких ущелин. Майже складалось і таке враження, що між цією квартирою й квартирою з відсутнім сімнадцятим номером не було жодної стіни. Млосний, набридливий, дошкульний сморід вирував і між цими мурами. На мить служанці стало якось прикро. Усю вину вона брала на себе. Їй, і одній тільки їй, потрібно було якомога скоріше позбавити інших поважних мешканців, подібно Карлові Каспиду, від цієї убивчої вонючки. Водночас вона осмислювала, що потребує хоча би чиєїсь потуги. Сама не наважувалась увійти в ту труну з відсутнім сімнадцятим. Хтозна, що там може побачити. Ні! Щоби самій насуватись на жахіття тварі смерті, майже й уявити ставало зовсім лячно. Хтось повинен їй допомогти. І цей хтось може бути тільки й тільки Карл Каспид. А жаль, що зараз його не було вдома. “Нічого! Почекаю” думала жінка, прямуючи до відкритих правих дверей.
На кухні, на її подив, прибирати майже і не треба було. Тутешні речі здавалось, що служили тільки для декорації. Здавалось, що ніхто і ніколи ними не служився. На столі, біля вікна, стояли попільничка з двома зім'ятими недопалками і чорна, філіжанка на дні якої снядів осад. Хвилина… і ці речі вже займали своє належне місце. Натомість у ванній речі стояли зовсім навпаки. Від дверей і до ринви раковини, на покритій попільним пластом підлозі, біліли паралельні дуги якоїсь згуслої речовини. До того ж і раковина, дзеркало й поличка з-під дзеркала покривались дивними синюватими ляпками. “Що це?” запитувалась вона, не знаходячи жодної логічної відповіді. Подібного досі вона ще ніколи і не бачила. Ці плями, цей запах, що таїв у собі і сморід і якийсь дивний аромат; загальний образ амбієнту дописував на полотні її наляканого погляду ірреальні обарвлення можливої реальності.
Повернувшись з повним баддям теплої води і з винайденою на кухні стиркою, вона вмить почала витирати весь цей набрід. Витирала й наспівувала уривки Дев'ятої симфонії, яка буцімто лунала десь поблизу. Чи може все це їй тільки здавалось? Дзеркало вже відображувало дійсну прозорість загадкової внутрішності. Жодного зайвого глянсу. Жодного відхилення від звичайності. За скляним лезом гнулись зайві брижі блідо-вапняного обличчя. Зайва посмішка з-за бозна якої недотепної думки, помилково підібраний акорд, захрипла нота тихого голосу, ще декілька додаткових ковзань ганчірки по синім фаянсу і ванна кімната сяє осінньою свіжістю, дощаною прохолодою приємного ранку. А килим забере. Вичистить вдома і принесе наступного дня.
Сопуха… Біля унітаза жевріло джерело щойно вимитої огиди. Вона була там. Мов марево, наче крем'яний кістяк, наче округлена кінцівка череп'янки, задивлялась в її очі своїм лівим оком. І це око здавалось якимсь штучним. Здавалось, що та тогосвітня точка, що прицілювала своїм чорномазим поглядом очі жінки; здавалось, що вона таїла в своїй синтетичності щось зовсім страхітне й лихе. То було не око, а ґудзик; грязький ґудзик пришитий до м'язистого продовження кам'яної чверть кулі. І це око зараз утупилось в бундючний позирк служанки всією своєю осоругою. Око; чорне око; око, що вишкрябувалось з власних очниць, цілилось в її погляд полум'яними променями позаземного існування. І до всього цього додавалась і дратівливість задубілості. Жодного руху. Жодного зайвого руху. Фарфорова дрібничка скаменілості. Мов острожник панцира, в тарабарськім оціпенні, жінка задивлялась на цю кляту тварюку буцімто саме тварюка і зобов'язувала її не зводити із себе зору. Якось неочекано п'ять м'язистих кінцівок починали зникати. Зараз, те, що здавалось почварною подобою, стало якимсь закостенілим кремінним параболоїдом. Мушля – найогидніший витвір, який тільки може існувати на земляній кулі. Це – суржик буття і смерті; можливе життя, одягнене в кам'яну сорочку вічності скону. І ця смерть тільки що заглядала в очі похилої віком жінки. Своїм темним подивом, це стокляте око смоктало будь-яке блимання того, що можна назвати б життям. Цей клятий погляд засмальцьовував усе те, що зображало зовнішню сторону повітря. В цім повітрі не вистачало кореляційної пропорції сяйва, кисню i простору. Переважало те, що важко було й уявити. Переважала сопуха, яка гущавіла перекисом повітрової внутрішність. І цей сопух висипавсь і на зовню. Летом ллючись за цеглясті лимани стін, синіми пазурами невидимих крил устромлявся в небесні залишки ручаїв, які спішились в золотавий листопад.
“Може, що ця черепашка причвалала саме з відти; з тванюки з окраїни міста” мусувала жінка не зводячи погляду з кам’яного гнізда дрімаючого під павоттю вранішнього зазирання безбарвного яса. Якось не осмілювалась підходити поблизу цієї прояви. На душі стало лячно. Подібного сміття вона завжди оберігалась. Оберігалась від дивного випадку з гадюкою. Але, про це, трішки пізніше... Схаменулась й відступилась. Вийшла й затулила і двері. На кухонному столі, біля вікна, зеленіла філіжанка з жовтуватим осадом. Хвилина, дві і ця чашка вже поповнювала комплект чайного сервізу. Але… але все це з нею вже, мабуть, траплялось. Чи може і ні? Ні! Усе це, що їй здавалось згадкою, являлось наслідком минулого казусу з ванної кімнати. Може, що тепер вона тільки туманилась в черговім навіюванні буремної ахінеї. Треба було якомога скоріше позбавитись цього нависаючого навалу абсурду. І вона пригадала, що сюди ввійшла з певною метою. Треба було ще прибрати у вхідній і спальній. У вхідній прогаяла декілька хвилин. Увійшла в спальню… Сморід! Сморід ставав не виносним. Густішав. Може, що починати треба було саме звідси. Порохнява. Усе, абсолютно все покривалось жовтуватим пластом порохняви. На лижниці сіре простирало покривало якісь дивні шталти чоловікоподібного силуету… Сморід! Сморід ставав уже зовсім не виносним. На полотнині вікна, якого тільки що відкрила, служанка добачала глиняну руку виставляючись із під простирадла домовинною деревиною. За вікном, в цім дощанім осіннім ранці, якась самітна одягнена в біле жінка прямувала в нікуди. “Мертвець! Мертвець!” хотіла викрикнути, але сил не було. Вона бачила як жінка в білому повернула свій гострий погляд, усміхнулась і в знак мовчанки піднесла показникового до своїх вуст. А дощ лив і наспівував акорди Дев'ятої симфонії смерті.
