Прокинувся. Добре, що прокинувся. Міг і померти. Уві сні він помер. Але, добре, що прокинувся. Своєчасно. Ні на мент пізніше. Ні, на мить раніше. Вчасно. Саме тоді коли дуплянка з його шиї починала кріпнути. Залишалось ще кілька видихів. Якнайменше – три. Останні три видихи… і все. Край. Смерть трактувала без запізнення. Але радіоприймач автоматично включився і дзвенячий жіночий голос прочитав прогноз погоди на наступну добу. Очікувався похмурий день. Майже всі останні вівторки цієї осені були дощовими. А минулого тижня віяло і снігом. Сьогодні, все-таки, було тепліше чим минулого вівторка. Кволі промені східного сонця намагались проціджуватись крізь бліді вікна в його скромну спальню. Ковзали сірою стіною щоби припинити свій лінивий танок у золотавім плесі синього килима. При такім слабкуватім світлі на поверхні дзеркала, що широким овалом висіло біля дубової шафи, іскрились довгасті тіні звичайних кімнатних предметів. На кріслі лежала якась відкрита недочитана книга. В попільниці на склянім столику біліли три недокурки а маятник, старий облуплений маятник, хоч в дзеркалі, хоч в конусі прямого реального погляду, показував ту саму шосту годину. Виявлялось, що до зустрічі в нього залишалось ще обмаль часу. Ще три години і він зустріне її. Зустріне на установленім місці.
Карл підвівся. Узув хатні туфлі і попрямував до кухні. Біля дверей, що відділяли ванну від кухні, зупинився. Підпираючись до одвірка, намагався з'ясувати, чому ці двері були відкритими навстіж. Щось не пригадував щоби вчора не закрив б їх. До речі, його головнішою характеристикою являлась саме акуратність. Від завжди закривав двері за собою. Йому ще подобалось не тільки старатись завжди бути пунктуальним, а звертати й особливої уваги кожній деталі, кожній подробиці, яка, для звичайної людини, не мала абиякого значення. Його педантизм перевищував будь-які шлагбауми уяви. Знав, що тільки так, дотримуючись копіткої течії звичайності вві всіх її подробицях, зуміє стати най звичайною з людей. Для інших він майже й не існував. Не любив теревенити ні зі своїми сусідами, ні з колегами по праці, ні з тими, які вважали його своїм можливим другом. Стараючись чим частіше уникати таких балачок, він, в якійсь мірі, в різних кругах сторонніх, здобув атрибут дивака. Але ця ознака, як то не гадалось би, ні трішки не пригнічувала його, а навпаки: надавала йому сили для переживання всього, що вписувалось в оболонку лихого.
Одним із таких лих були і ці навстіж відкриті двері… Але день тільки що розпочинав новий лист на календарі Карлового звичайного існування. Цей день, може, не такий уже й звичайний. Сьогодні він вперше зустріне можливого друга; можливо справжнього партнера для останки свого життя… Але двері…? Та чорт із ними, із дверима! Ці двері – звичайна помилка, неуважність, а може й забуття. Те, що вчора він забув закрити ці двері, думав і Карл, можна приписати і сильному емоційному станові породженому на підставі чекання. Він чекав; довго чекав сьогоднішньої зустрічі. Чекав її як чекають і смерть коли від життя не залишається жодної краплі радості або задоволення. Коли все вже втрачено; вичерпано до останньої сльози. Коли за закритими дверима у важкій тиші дихає тьма. Коли…
Він закрив двері і ввійшов у кухню. Відкрив кран і конус холодної води наполовину поповнив зміст чайника. В кип’яток він добавив три ложки грузинського чорного чаю. Приємний аромат умить розлився по цілій квартирі. А може й на весь під’їзд. І це, останнє його припущення, засмутило його. Він не хотів щоби інші припускали або догадувались про кожну деталь його існування. Не бажав щоби й вони знали, що саме він п’є ранком, що їсть на обід або, що вечеряє. Щоразу коли заходив у ванну кімнату він уключав старий грамофон і одна і та ж сама мелодія зворушувала молитовну мовчанку його приміщення. Це була Дев’ята симфонія Бетховена.
Карл хотів переконатись, що запах чаю не відчувається і за стінами його квартири. І тому він вирішив вийти на декілька секунд у спільний для всіх квартирантів коридор. Підійшовши до вхідних дверей, він трішки нахилився і на декілька секунд намагався в мертвій мовчанці спіймати абиякий звук. Жодного шелесту, скрипіння чужих дверей, жодного руху. Але двері, вхідні двері були замкнутими. І тоді інша лють охопила його.
…Минула точно година, але ключа, ключа ніде не було. До його думки вчепився ще й той клятий вулик із сну.
Карл налив гарячого чаю. Із шухляди, в якій лежали і сріблясті ложечки він дістав відріз цитрини. Закинув її у гарячу речовину і почекав. Три-чотири секунди щоби фрукт виточив зі свого м'якого диску весь смак і всю солоду райських куточків цієї цитрино подібної планети. Жодної ложки цукру. І це через те щоби не розрідити охватний смак і хмільний запах.
Але аромат лився, синьою, дощаною облямівкою; поповнював німу побіжність. Пасія, острах, зворушення володіли всім його єством. Він не хотів щоби іншим були відомі хоча би й такі досить дрібні його жести. Він бажав якомога більше залишатись десь в анонімності. До того ж, його дратували забарності інших, їхні мішанини, слова без жодного смислу; майже й привітання. Гнівався коли подеколи деякі з таких істот, що частіше любили втручатись в інші справи, гнівався коли вони задивлялись йому в очі. Тоді, інстинктивно, усвідомлюючи свій дурний жест, Карл повертав погляд в іншу сторону; узагалі, опускав його.
Між показником і великим пальцем уже догоряла перша папіроска за той день. Спіралі синього диму стукали в ліквідність вікна, намагаючись вибратись на зовні. І Карл усміхався. Він навмання випускав ці сірі ринви щоби потім задивлятись в несиметричність їхнього кшталту. Розглядував їх поки вони не зникали останніми осінніми польотами. Подібним способом хотів би і він зникнути. Але його фатум не такий уже й ажурний. Він знав, що вистачає хоча би одного подібного польоту і все, абсолютно все зміниться в його житі. Однією з подібних птиць могла б бути і жінка, із якою сьогодні в нього назначений цей дивацький рандеву. І цей останній помисел у якійсь мірі налякав його. Він боявся, що запізниться. Блискавкою подався у ванну кімнату. Дістав старий Gillette і почав голитись. Вода була якоюсь холодною. Але ця вода, її прохолодь і одне тільки відчуття води на сухій шкірі щоки трішки, майже, роз бадьорило його. У квадратнім настіннім дзеркалі в його очі задивлялись якісь дивні і майже чужі очі. В їхніх глибинах, там, де думки пірнають в озерах душі, там добачався правдивий образ цієї людини. Портрет цей був розмальований посутенілими й наймонотоннішими атональностями світа. Страждання, самітність, сум обрамовували нестеменного Карла Каспид.
Карл Каспид зупинився в якійсь чудернацькій позі. Жодного руху. Обеліск самітності. На мить йому здалось, що за його спиною хтось зробив один єдиний крок. Крок у його напрямок. Або, навпаки. Майже і його блідо-прозора тінь вже покидала це відчужене тіло. Але це була не тінь і не пошкоджений плід його лазаретної уяви. Це було щось дуже дійсне. На стільки дійсне, що збудило в його млявій думці дивний не чеканний стан страху. Знайшов сил і оглянувся: якась кругла сірувата тінь котилась басаманистим фасадом стіни. На підлозі не було жодної рухомої істоти. Потрібно було щоби минуло декілька хвилин щоб йому, в решті решт, вдалось з’ясувати: це – черговий клаптик реальності невчасно вписався в його хворий... ранок. І цей ранок тільки що розпочинався.
Карл набрався сили і ...усміхнувся. Вмить з'ясував, у якім дурнім стані він опинився. “– Бевзь!” мелькнуло вмить у його голові. Збагнув, що те, що замерехтіло перед його очима було тільки клаптиком якоїсь загубленої реальності. Зі схожими ситуаціями останнім часом він зустрічався досить часто. В не чекані менти, коли й не думалось, саме тоді коли здавалось, що все відбувається як тому й потрібно бути, саме тоді десь у загублених клітинах змученого мозку з'являлись різні відтінки вередливості. Траплялось подеколи, що ці всі химерні страхіття, точніше, їх, поява підкорялась певній логіці. Наприклад,: зображення домашніх тварин вередились потворними уявними формами різних хижаків. Інколи добачались і дійсні людські гаврики. У своїй спальні, у вхідній, на вулиці поблизу Ларка Карл добачав довгасті силуети жінок. Але Карл знав, він знав, що ці верзіння знаходять своє джерело десь у таємних суглобах його бурхливої уяви. Відсутність дійсного динамічного існування підмінювалась цими спонтанними вибухами уяви; хворої уяви. Боявся він тільки одного; боявся, що ці форми можуть проникнути і в його сон.
Він оглянувся. Придивився пильніше, але на цей раз тінь дивної форми ніяк не зникала. Лагідно вона продовжувала ковзати вздовж стіни. Повільно, мов уві сні, в якім той самий епізод повторюється до безкінечності. Тінь у вигляді півкола повільно паняла до дверей. На синій плахтині біліли дві паралельні дуги густої речовини. Слід був на стільки реальним, що на цей раз Карл уже не міг витримати. Інстинктивно, мов у трансі, він припав на коліна й кінчиком показника доторкнувся уявної речовини. Але це вже була не уява. Молокоподібна речовина була досить холодною. Смерділа на якусь дивну звірюку. Але що це за творіння могло би бути, Карл ніяк не міг догадатись. Він запримітив, що тінь зникла, а слід зупинив свою заяложену течію в декількох сантиметрах від порога. На цей раз слід не зник, як траплялось іншим разом. Слід залишився: на його килимі в його ванній кімнаті. Ще й на його показникові. Огидно смердючий слід, якого потрібно було негайно позбутись. І тому він підвівся. Пустив конус теплої кранової води і пильно, декілька хвилин, вимивав свою праву руку. В нього складалося враження, що це була не його рука, а якесь чуже тіло, частка чужої тварини з п'ятьма кінцівками тремтіла в його лівій руці. Його права рука смерділа на падло. І він спішився. Спішив буцімто хтось слідив за ним і різким лезом бритви намагався позначити зап’ястя його правої руки – поповнення хворої уяви.
Він заплющив очі. Гадав, що хоча би так позбудеться цього клятого припливу уяви. Ще б почекати. Головне: не дратувати. Він знав, що в подібних ситуаціях треба зосередитись на абиякій деталі. Скажімо,: можна би й уявити, наприклад, саме її. Вона тут. Уже поблизу. Достатньо й протягнути праву руку і її можна би й торкнутись. Але… не праву. Права не підходить. Ліву руку. Узагалі, ліва рука легша і чужа за праву. Ліва – завжди біліша. Ліва рука – це рука відчуження; рука спокою і тепла. …Вона ж тут. Вистачає тільки заплющити очі і її можна вже й уявити. Жінка в білому, косяки ранкових квітів і птахи; обов’язково і птахи – ось ідеальний портрет першої зустрічі. І ці птахи повинні бути кольору квітів. Тоді було б геніально, надзвичайно, мов у якійсь забутій казці. А вона, вона – в білому: колір квітів, ранкових центифолій. Вона підходить і лагідно, мов у трансі, злегка підіймає своє ліве крило. Торкається його лівої руки і щось шепоче. Шепіт мелодійний; розводиться в теплих акордах віддалених вітрів. Це не шепіт, а спів. Це не спів, а подих. Не подих, а відлуння польоту трав’яної душі. А душа тремтить. Вона мерехтить наче тінь у лазурній маячні перше крилатих розплавів обріїв. Ця душа прозоріша за будь-яку уяву. Ліквідність її дописує роси й сльози серпанкових лиманів. Душа для мріянь, для відчужень і зустрічі; першої зустрічі після тридцяти років. Це її душа. Її можна й торкнутись. Нею можна і дихати, і думати, і мріяти. Вона, мов несподіваний промельк димохідного бачення. Пульсує зі всіх сил. В суглобах погляду чи на плавкій поверхні чужого серця. Це не душа, а серце. Шепіт чужого дихання поповнює порожнечу якогось вже досить потерчаного голосу. Вона в білому. Дама в білому супроводжує тебе якимсь насторч рубаним поглядом. А ти, ти, саме ти, Карле, ти з твоїм придуркуватим, шклисто підірваним поглядом намагаєшся шукати те, що ніколи й не було, не існує і не появиться подібно завтрашньому дню, який для тебе, може, ніколи й не настане. Ти прагнеш упізнати загадковість небуття. Прагнеш усамітнення, але тривога, ця стоклята незрозуміла тривога не дає спокійно й уявляти. Вона рине умент; звідкись із підсвідомості або з того чим ти називаєш іншою можливістю. Тривога виявляє всю свою силу. Вона оточує тебе й тобі вже стає відомо, що саме ця тривка тривога, може забрати тебе від дами; дами в білому. Може відкрити перед нею твою вгадану брудну минущість. І тоді ти запитуєшся чим ти був, чим відзначився в цім навальнім фехтуванні існування; хто ти є... чи тому подібне. Кожне з подібних питань зависають десь у повітряних порожнечах. Не має відповіді на подібні питання. Подібні вимисли й питання не можна б назвати ніяк. …A дама підходить. Торкається твоїх рук і накрадає в її шалений танок. Це не танок, а політ; не політ, а сон; не уява, а те, що могло би бути, коли б не ці кляті двері, що відкривають дорогу, яка пульсує, розверзає забобонами і затуманює дійсність, цю брудну дійсність. В цій дійсності ти тільки перехожий.
Карл Каспид отямився. На мить йому здалось, що якась нічвида спокійним і металевим голосом розповіла йому все те, що він уявив. Але добре, добре, що ця клята уява хвилею запаху дешевого дезику зникла за плоскістю дзеркала в якім дорисовувались морщаві контури його блідого обличчя. Інакше йому би не витримати. І все це саме сьогодні; сьогодні коли треба було, обов’язково треба було зустріти її. До зустрічі залишалось ще обмаль часу. Зустріч із нею… I він продовжував голитись. Удивлявся в дзеркало начебто старався віднайти те, що в реальності, може, бракувало. Ішлось про щось невидиме; щось зовсім чуже і майже й непідкорене жодній уяві. Але нічого незвичного там, на склянім квадратнім лезі, не з’являлось. І він знав, що будь-яка неможлива форма, яка могла б на мить замаячити там була б тільки мимохідним джерелом його п'янкої думки. Там нічого не має з того, що тут можна би уявити. Там – зворотність тутешності. Або може, що цей клятий тут і є зворотною стороною того, що в уяві називають дійсністю. Але там, за лезом дзеркала, Карл угледів того, що тут не було. Від показника і до зап’ястя правої його руки протікали сині пучки якоїсь густої речовини. Умить він випустив бритву й опустив погляд на цю руку, його кістляву руку. Нічого незвичного. На біло-рожевій шкірі виднілись тільки декілька крапель води й цяточки висохлої піни для бриття. На килимі, біля дверей, ржавів єдиний листочок якоїсь осоки, що десь там, за цими німими стінами, затінювала сліди у осінь спішучої дами.
“Хіба так можна жити?” запитував себе він. “Та хіба - це життя?”
