Усім нам потрібне світло, щоб пережити ніч,
навіть якщо це найтьмяніший проблиск надії.
N. A.
Вже на початку цього мерзенного дня я знала, чи швидше відчувала, що він буде одним з найгірших у моєму житті, так в принципі як і усі інші. Таким же як і всі інші. Прокидаючись під акомпанемент незрозумілого гуркоту та криків моїх сусідів, перше про що я подумала це: «як же добре було б жити якнайдалі звідси і якнайдалі від людей». Остаточно пориває мої марення про кілька хвилинок додаткового сну ревіння машини, що під’їхала прямо до мого вікна. За мить відчиняються дверцята і зі швидкістю звуку однотонна мелодія шансону розноситься навкруг. Найменше в світі я хочу це чути… Тягнусь до будильника, він подзвонить через годину, вимикаю його, яка різниця мені вже не відправитись знов в обійми Морфея. Мляво встаю, скоріше сповзаю з ліжка, повіки вперто відмовляються відкриватися. Намацуючи сіру стіну йду у напрямку ванної. Несподівано натикаюсь на щось. Гуркіт і знову тиша. Під ногами велосипед брата. Переступаю, йду далі. Заходжу до ванної, вмикаю світло, різкий біль пронизує ще сонні очі, я замружуюсь та за кілька секунд все ж відкриваю їх. Холодна вода остаточно проганяє залишки сну. Із дзеркала на мене стомлено дивиться дивне створіння з моїм обличчям, по якому розмазалась вчорашня косметика, із скуйовдженим волоссям. Це я. Доброго ранку мені. Чи не дуже доброго… Чи зовсім не доброго… Мокрими руками витираю сірі сліди розмазаної косметики, щоб хоч скидатись на людину, пальцями пробираю ковтуни у волоссі, щоб воно не так стирчало. Ще кілька секунд дивлюся на брудну цівочку води, що з’являється з крану, пробігає по вмивальнику і зникає в чорному отворі, що веде до темних лабіринтів міських каналізаційних комунікацій.
Не встигаю вийти з ванної як з кухні чується: «вже встало, Чортеня? Буди братика, іди снідати, поведеш його в садочок сьогодні ти, бо я не маю часу, тільки приведи себе до порядку, бо страшно на тебе дивитися, невже тобі не соромно вештатись у такому вигляді по вулицях, соромота…» і ще щось, чого я вже не чула. І тобі доброго ранку, бабусю. У кімнаті брата як після воєнних дій, пробираючись крізь уламки іграшок, стягую його за ногу з ліжка, добре що йому 5 років і він малий і легкий, добре, що я завжди буду на 10 років старшою та я не впевнена, що завжди зможу з такою легкістю його тягнути снідати. Проїхавшись півметра по своїх іграшках, що рясно вкрили підлогу (я вже й не пам’ятаю яка вона тут завжди розкидане це сміття), він підводиться й біжить до кухні жалітися бабусі, що я його ображаю. Нічого нового. З дня у день одне й те ж саме. І як завжди бабуся кричить на мене, та я вже давно не звертаю на це уваги. Зачиняюсь в своїй кімнаті, наводжу стертий макіяж, перевдягаюсь, беру рюкзак і починаю морально готуватися до ще одного мерзенного дня мого життя, що почався годину тому. Ще якийсь час сиджу не рухаючись, вдивляюся у морок моєї кімнати, слухаю як годинник цокає, невпинно відраховуючи хвилини. Зрештою роздається гучне грюкання у двері й голос бабусі:
– Немі, ти що заснула знов? Ти не пам’ятаєш, що ведеш братика в садочок. І перестань його ображати, він маленький… і т. д. і т. п.
Відчиняю двері, беру малу замазуру за рукав і волочу до вхідних дверей під ще довго не стихаючий акомпанемент бабусиних нарікань, навіть спустившись вниз і вийшовши на вулицю я ще чую її буркотіння.
Ненавиджу кудись ходити з цим малим жахіттям, треба ловити його по вулиці, щоб не втрапив під машину, слухати нестихаючі балачки й верески, а він ще й ні однієї калюжі не може пропустити, щоб не обляпати мене брудом. Нарешті садочок, де я залишаю це хлопчисько аж до вечора, хай тепер вихователі переймаються ним, а я переступаю поріг і йду, і вже можу забути про його існування.
Та це все лише дрібниці мого нового дня, бо тепер я мушу (так, саме мушу) йти до школи, у це пекло на землі. Не хочу. Як я не хочу туди йти. Але йду…
Ще не дійшовши до шкільної брами мене наздоганяють й прискіпливо проводжають погляди усіх «милих», звичайних, середньостатистичних учнів, до числа яких я не належу, тому, напевне, мене сприймають як чужопланетну форму життя. Далі чується сміх та образи мені в спину, раніше це страшенно мене ображало та тепер я не звертаю на це жодної уваги, я вже звикла. Ліниво та байдуже, наче примара, плетуся по коридорах й сходах до своєї класної кімнати. Там тільки ступивши на поріг знову отримую образи і насмішки. Звичайно їх багато, я одна, я нічого не можу їм зробити, мушу терпіти і мовчати, я не маю вибору. На моїй парті мене чекає гниле яблуко й список свіжо нашкрябаних образ. Як завжди. Як же я вас всіх ненавиджу… Скидаю всі ці «подаруночки» в смітник й сідаю. Приходить вчитель і я слухаючи його все ж лишаюсь десь далеко в своїх думках… Я ненавиджу цю школу, своїх однокласників і вчителів, я все тут ненавиджу, навіть дошку і парти… Мушу витримати ще один день тут.
Нарешті закінчується останній урок і можна йти додому, а додому зовсім не хочеться. Я йду в маленький закинутий парк, сідаю на дошку прив’язану шнурівками до гілки великого старого клена, що служить за гойдалку й дивлюсь на брудну воду міської річки. Довго дивлюсь, з головою поринаючи в думки, аж поки сонце ліниво починає сідати за горизонт. Продовжую гойдатися, аж поки тіні дерев поступово не переходять в морок. І все ж таки треба йти додому хочу я цього чи ні. Вже сутеніє. Але яка різниця, моє життя суцільний морок, без жодного просвітку надії на краще. Сірі будні монотонно змінюють один одного і стає що далі, то гірше.
Повертаюся додому до болю знайомими вулицями, як же вони мені набридли і ще хтозна скільки разів я ними ходитиму. Мою увагу привертає сіре кошеня з рівною білою плоскою над носиком і великим блакитними очима. Воно настільки безтурботно й весело бавиться з сухим листям яке підносить вітер, що я мимоволі спиняюся і милуюся цим маленьким сіреньким дивом. Кошеня й собі зупинилося і зацікавлено подивилось на мене, його погляд був допитливий і веселий, та водночас глибокий і щирий. Мені здалося, що воно щось хоче мені сказати, щось важливе, а сказав лише – мур-няв… Кошеня підбігло й почало гратися шнурівками моїх черевиків і я засміялась, не пам’ятаю вперше за який час, я вже дуже давно не сміялася. Сіренький бешкетник почав плутатись у мене під ногами, то стрибаючи на черевики, то тікаючи від них, то намагаючись вкусити шнурівку чи розв’язати її лапками. Я бавилася з кошеням як мала дитина. Але раптом великий камінець влучив у нього і відбився від моїх ніг, котик перелякано скрикнув і швидко відскочивши зник у кущах під голосний регіт хлопчиськ, що кинули цей камінь.
Ви що хворі! – закричала я цим покидькам.
Та у відповідь почула лише образи, насмішки й нецензурні висловлювання, що до мене, я не витримала, підняла той камінь і жбурнула в них, влучивши одному з них в живіт, від чого його дурнувата посмішка відразу змінилася гримасою болю. Інші троє якусь мить стояли нерухомо, шоковані моїм вчинком, але потім швидко підбігли й почали штовхати і лупцювати, лаятить і погрожувати. Потім штовхнули мене в калюжу і пішли, ще довго обертаючись і лаючись. Я не змогла стриматись і заридала як мала дитина, сльози котилися і я нічого не могла з цим вдіяти.
Я не чула як до мене хтось підійшов.
– Не плач, не треба… – почула я голос над головою. Машинально я вхопилась за простягнуту мені руку допомоги навіть не бачачи чия вона. Підвівшись і витерши рукавом заплакане обличчя, я трохи заспокоїлась і побачила, що переді мною стоїть дівчина, старша від мене, років двадцяти, в довгому чорному одязі, із довгим чорним волоссям й спокійними сумними карими очима. Вона готеса. Я стояла, дивилася на неї як на привида, потрохи схлипуючи. Вона була як темна принцеса. Вона простягнула мені хустинку вишиту химерним чорним візерунком і допомогла стерти бруд з рук та одягу.
Як ти? Заспокоїлась? – спитала вона тихим спокійним голосом.
Так… Майже… Дякую… – ледве чутно вимовила я.
Як тебе звати?
Немі…
Я Терра… Дійдеш сама додому?
Так…
Впевнена?
Так, – вже впевненіше відповіла я і завагалось у власній відповіді.
Бережи себе, – сказала вона і пішла.
Я дивилась їй в слід аж поки вона не зникла з очей, тоді прийшовши до тями подивилась на зажату в моїй руці хустинку і подумала, що я зустріла янгола, темного янгола, бо люди ніколи мені не допомагали, вони мене ненавидять, як і я їх, вона могла бути лише янголом…
Наче в трансі я дійшла додому, я вже не чула як свариться на мене бабуся за брудний одяг. Я зачинилась у ванній, лежала й дивилася в стелю, поки вода не стала холодною. Коли я вийшла бабуся лише важко зітхнула лягаючи спати, я знаю що вона хвилюється за мене тому й не лягала. Годинник пробив північ, я почувалася стомленою та спати не могла, тому я сіла біля вікна, відчинила його і вдивлялася в темряву вулиці. Поступово повіки стали важчати і закриватися. Та крізь долаючий мене сон я бачила як з нічної темряви вийшла темна постать, на якусь мить мені здалося, що це Терра, вона зупинилася посеред вулиці, якраз напроти мого вікна, нахилилась і посадила на асфальт сіреньке кошеня з яким я бавилася в день…
Я певне заснула, але коли я прокинулась кошеня спало на підвіконні біля мене й муркотіло крізь сон. Я лишила його у себе й назвала Хоуп, вона стала моїм промінчиком надії, надією на те, що яким би не було мерзенне це життя все ж таки рано чи пізно все зміниться. Я дочекаюсь перемін. Я подолаю цей морок, бо тепер я не одна – у мене є Хоуп і світлий спогад про темного янгола…
