Ти живеш, можливо, й не знаючи для чого, бо зрештою яке це має значення – ти вже є…
Ти живеш, можливо, й не зважаючи на те що маєш волю до життя… Що, наче, твої невидимі крила підносить тебе над рутиною буденності й надає незнаний, неосяжний, новий та інший зміст усьому що оточує тебе…
Ти просто продовжуєш жити, можливо, навіть не шукаючи сенс свого життя…
Час невпинно минає і якось непомітно приходить ясне розуміння того, що все ж тобі потрібна відповідь, що тепер це має значення. Ти шукаєш відповідь на це одвічне питання, як тисячі інших до тебе й після тебе шукали й шукатимуть її… Та все даремно, вона невпинно вислизає від тебе, залишаючи нові й нові запитання й не даючи ні однієї остаточної відповіді… Це переходить у змагання стрімкого польоту думки, розуму з хаосом реальності…
Поступово, можливо, навіть не помічаючи цього чи не зважаючи на це ти втрачаєш свої крила. Життя стає сірим й монотонним… Ти падаєш… Повільно й байдуже… Стрімко й неминуче… Опираючись чи скоряючись… Та ти падаєш… На цьому довгому польоті у низ твоє серце помирає, поринаючи у неминучість… Втрачаючи сподівання… Розбиваючи мрії… Вбиваючи бажання…
Впавши ти все ж живий, хоч краще було б розбитися, як кришталь на тисячі дрібних уламків, від цього жорстокого удару об суть й померти… Більше не існувати… Перетворитися в нічого… Ти лежиш… Ще дихаєш… Все ж ти підводишся… Але коди йти? Чому? Навіщо? І для чого?... Ти не знаєш, не розумієш чи не усвідомлюєш… Щоб жити?... Напевне, бо ти ж не розлетівся на дрібні уламки, не припинив свого існування й навіть ще продовжує битися мертве серце… Ти вижив…
Ти продовжиш своє існування, називаючи його життям. Можливо, навіть шукаючи в ньому якийсь сенс… Бо для чогось же ти не загинув?... День за днем ходячи по замкненому колу, повертаючись й повертаючись до того з чого починав… Повторюючи собі, що рано чи пізно ти досягнеш мети… Та цей лабіринт безнадійності довжиною в життя все не закінчується і не закінчується… Так минають дні, один за одним, день змінює ніч, ніч змінює день, потім знову ніч і знову день, доки життя не перетворюється на цілковиту ніч з коматозними проблисками дня, що все ж невпинно згасають… Тепер ти блукаєш у темряві… Єдине що ти маєш – свіча твоєї душі… Й та невпинно згасає… Що буде коли вона згасне?... Ти все ж сподіваєшся, що в кінці шляху буде світло… Але у цього тунелю все немає і немає кінця… Врешті ти просто хочеш дійти до цього кінця, вже не сподіваючись знайти там світла… Надія згасла… Лише серце машинально продовжує битися… Ти йдеш в нікуди, доки не впираєшся в п’ятий кут квадратної кімнати й остаточно втрачаючи відчуття сенсу… Це кінець?... Ні… Це просто ще один темний закуток твоєї власної душі… Ти продовжуєш свій шлях безнадійності довжиною в життя… Просто зараз спинишся, переведеш продих, приведеш до порядку думки, щоб знову підвестися і продовжиш йти крізь пітьму своєї душі, що злилася з пітьмою загального, всесвітнього буття, ставши безмежною, всеосяжною пустотою й байдужістю…
Ти, той, що так прагнув знайти істину, дійти кінця, можливо, ще цього й не усвідомив, але знайшов лише безкінечність.
