Надворі вітер і холодно. Паскудно.
Замотуєшся шарфом, в марній надії вберегтися від негоди, кутаєшся в куртку, але все даремно, Бо здається, що холоднеча всередині тебе, що саме там пустка, де лише віє вітер.
Хочеться сховатися десь у теплому місці, де добре і затишно. Хочеться палити і пити щось міцне. Міцно забити люльку і розкурити її. І читати гарні книги, щоб заповнити пустку всередині. Бо інакше замерзнеш і не побачиш настання весни.
Весна, це не сонце, що зігріває землю. Весна - це коли брудний минулорічний сніг нарешті тане, і стає видно все сміття, що лишилося з минулого року. І його потрібно прибирати.
Весна - коли немає жодних думок. Коли тобі паскудно, бо тобі паскудно завжди. Коли ти усвідомив, що це стало нормою життя. І що це нормально.
***
Як завжди, я йшов вулицею. Сам. Сніг перестав лупити, тож нарешті можна було закурити. Я вийшов з дому з єдиним бажанням пройтися, загубитися десь посеред багатьох будинків міста. Мого міста. Яке я любив всією душею. І ненавидів. Паскудно бути серед натовпу людей, ЩО ПОСПІШАЮТЬ У ЯКИХОСЬ СВОЇХ МІЛКИХ СПРАВАХ, ВВАЖАЮЧИ ЇХ ЄДИНО ЗНАЧИМИМИ! Але водночас лише серед них можна в повній мірі сховатися. В першу чергу від себе, від власних думок, що заповнюють мозок, що змушують картати самого себе, розрізати щось тонке, ефемерне зсередини, в пошуках свого я. Тільки розчинившись серед них можна в повній мірі зрозуміти, ким ти є. І для чого йдеш своїм шляхом.
Мій шлях мабуть був не найкращим. Ні, не той, яким я йшов по вулиці. Десь в центрі, одна з бокових від великого проспекту. Засипана снігом, розбитим і втоптаним машинами, із стовпами пару, що підіймалися від каналізаційних люків, із людьми, що місили це брудне лайно під ногами, вона була звичним для мене місцем.
Я маю на увазі життєвий шлях. Те, що для кожного своє. Свій я загубив.
Інколи мені здавалося, що я сиджу біля вікна і бачу, як день за днем щось відбувається за склом. Я ж в той час осторонь цього, осторонь життя. Я брешу, коли кажу, що люблю самотність. Просто я не вмію жити інакше, тільки так. Чорт. Мені потрібна Аріадна, що виведе із цього лабіринту, всередині самого себе!
Заграв „політ валькірії” Вагнера. Я витягнув телефон із кишені і підійняв трубку. Після нетривалої паузи на тому кінці, вона спитала:
- Ти приїдеш?
Я відповів ствердно. Телефон відключився, я запхнув його назад до кишені і спинився. Здається десь далеко, на горизонті, зблиснув промінчик сонця. Може таки потепліє?
