Пребагато разів кажемо що все це з нами вже трапилось. Догадуємось про це тільки після відбуття того чи іншого з'явиська. Жалуємо що не дізнаємось раніше. А було так очевидно! Помишляємо потайки щоби ніхто про це не довідався. Не стримимо вповідати наші тайни щоби не осоромитись перед іншими. Ми тільки люди. Ми – істоти обмежені в порі й просторі.
Читачу, дозвольте викласти вам ваше враження: усе це абсурд! Чергова фантасмагорія автора. Ні! Абсурд – час. Домалюйте його як неоглядність рівнобіжних інтервалів обширу. Уявіть що нинішнім ранком ви прокинулись з якоюсь нез'ясовною неохотою щодо сьогодення. А зараз, коли читаєте ці ідеї, мислите що ви щось забули, не закінчили абияке діяння. Ви почали психувати. Чи не так? Тільки не прозирайте що я кепкую над вами. Сьогодні я тільки свійський споглядач, який налучився десь між паралелями вашого часу. Учора ви трішки нервували. Надіялись на найкраще. Сьогодні ви ковзаєте між сітями нудьги ще й клопотнечею приязні. Гадаєте що завтра буде краще. Запевняю вас що завтра буде гірше чим сьогодні, якщо не візьмемо під рахунок ті мізерні тамги задоволення із-за несподіванки. Отож, як і самі догадуєтесь, наш час повторюється.
Так гадав і я коли зрозумів що дзеркало могло б повторити мою душу. Так гадав, коли второпав що автобус який їхав до Спліту попав у аварію. До тієї миті я не знав що час може оволодіти об'ємом простору. Люди які нещодавно вірили у свої мрії, зараз зникли в небутті. Ті які врятувались, зі страху подались в різні напрями. У глушу глухого лісу. Я йшов дорогою. Скоріше, утікав від долі. Долав простір який зажирав ворухливу реальність. Ішов дощ, але це не мало жодної вагомості. Репети на партитурі тиші були недостатніми. Я йшов. Ішов у іншу реальність. На мить, зупинився й хотів зрозуміти що саме трапилось. Колишні зображення мутилися, і обгинали обсяги снів. У ті менти я не знав де кінчається дійсність, і де починає теперішність. Я біг від долі. Від власної долі. Люди які декілька хвилин тому були поруч, зараз стали зразками димових ляльок, тінями дерев які обвисали над стезею в безвість.
Минула майже ціла вічність. У решті решт я зупинився в якійсь автобусній станції. Побіч тирчала якась біла стать. Це була жінка років двадцяти – двадцяти п'яти. Одягнена в біле плаття, здавалось що чекала саме на мене. У неї був зонтик. Біло-прозорий. Хоча йшов дрібний осінній дощ, і навкруги каламутились узори калюки, на її одязі не добачалось жодної плями цієї негоди. У ту темну осінню ніч, жінка та вилучала якесь незрозуміле сяйво. Біле, мов сніг. Тепле й приємне. Ореол позаземного джерела існування. Пригадую що всміхнулась. Потім прошепотіла якісь рідкісні слова. Фрази на хорватській. Хоча останнім часом не тільки розмовляю, а й думаю на хорватській, я нервував. Не знаходив підходящі слова щоби пояснити власне положення. Щось не хотілось розповідати про попередню катастрофу. Я мовчав і видавав вид що продовжую чекати автобуса який не приїде.
- Запізнюється! не видержав я.
- Не знаю, хто припізнюється, але ти прийшов своєчасно. Наспіла черга й для моєї осміхи. Згодом, я утямив якою забарною виявилась ота усмішка. Тоді, у ті менти неясності, я не розумів нічого. Майже вже й не знав як саме опинився в тій анафемській місцині. А до того ж ще й ця жінка, яка прозвалась Савелoю. Точніше, Савелoю Савіч. Повідала що мешкає поблизу. У декілька хвилин ходи. Запросила завітати. Наддала що сьогодні вже не має жодного шансу добратись до міста. Уже пізня година й залишатись наодинці в цю негідь якось не годиться. Відтак, уже дорогою до її дому, почала підпитувати про ціль моєї поїздки. Уповідала про устрій власного житія. Призналася що в неї не має ні родичів, ані друзів. І тоді я зупинився. Прочитав у її фіалковім позорі осібну мисль: «Дивачка!». Я дратував і злостився на самого себе через те що погодився на цей похід. Гадаю що вперш за останні роки з'ясував що зазначає лякатись химерного. Якісь кепські міркування. Нараз і реалістичні. Можливо що я помилявся. Може що попереднє жахіття було тільки підсвідомим вибухом прояви ментів катастрофи.
- Ти плутаєшся, вимовила вона. Ходімо, прилучила, віщаючи мої помисли. І ми йшли. Ішли подовгу. Достобіса. Минали навісні тунелі чорноти. Пробирались крізь лабети сріблистої хляпавки. Ми чимчикували спроквола. Либонь на якійсь плівці, де та сама сцена теребиться для спліну, як цоколь для грядущої сенсації. Ми плинули в іншу яву. Точніше, в інший вимір; в інший час.
Уже в неї в домі я второпав що не має поворотної тропи. Тамтешня теперішність тліла тривогою занепокоєння. Одначе, жінка кмітувала в моїй катавасії безпричинне маріння єресі. Я непокоївся. Силкувався владувати власними відчуттями. Не хотілось інсценувати неміч. Я згоджувався зі всіма пропозиціями. Хлебестав хльосткого гарячого чаю, трунку тутешнього дикого злаку. Палив і слухав. Отак я дізнався що переді мною знаходився автор не прочитаних книг. Жінка ця писала несусвітні історії. До речі, цього я підозрівав ще раніш. Її діяння, усі ці антикварні книги що встеляли стіни, кучугура розкиданих аркушів паперу. Я слухав її. Слухав як читала викладу: «Крила». Сиділа віч-на-віч і манячила десь у всесвіті чванливих обманів. Голос її був сердечним, доладним, трішки надірваним, але вдосталь благозвучним щоби прокинути в крутежах душі чергове непокоєння. Хотілось начутись кінцівки її розповіді. Але Савела доклала що її витвори ніколи не завершуються. Оте не були аніким і ніколи надруковані. Вони дотлівали своєю невмирущістю в цім закинутім котеджі. Десь на кордоні переплітання утопічного із приступним. В їхнім ядрі зріли достовірні казуси. Персонажі зводились до єдиної машкари, яку можна було визначити словом “довершеність”. Щоправда, бракувало сюжету. І ця манера писати зроджувала якусь чудну одностайність. Натомість вистачало витлумачень, рис стійкості, описів, тощо. Загалом, усі ці оповісті майже й не потребували помітної флексії. Читач і сам міг підібрати пригоже рішення. Жінка ця писала якось-то загадково. Недосяжно. Сплутувала тенет мислимого з винятковими взірцями божеського. Жінка ця була витівкою осібної неозорості. Вірилось що вродилась зі своєї думки. Уважаю що тільки так можна було пояснити відсутності її статевого силуету на гладі дзеркала що нависало за її раменами. Там мутилось землисте твориво душі. Щоправда, знаходилось й інше витлумачення. Я манячів десь між верзінням марева й утоми. Перегодя підвівся й попростував до дортуари. Вона підіймалась по сходах. На другий поверх. Казала що не буде турбувати. Пожадала погідної ночі й відійшла.
У спальні, на ночівлю, я вирішив дещо зачитати. Дістав випадкової книги, і почав гортати сторінки. Зупинився на деяких невмисних виразах. “Жереб байдужний щодо наших прогрішень. Не прощає провин. Практика дбає про симетрію, пропорційність, повторність. Усі вікопомні діла, окрім тих що відображені на скрижалях дійсності, обходяться без пам'ятних висловів. Як не гріх, товмачачи про словесність і розповіді тієї жінки, я не втямив, і не висказав нічого новітнього в зіставленні з нею написаним. Вірилось в нужду витвору й відкриття нових метафор. А я всього-на-всього дописував відповідностей слів як твориво експромту, моїх власних ликів або суцільних суджень.” Отоді я підмітив як з-між листків книги вислизнув якийсь квадратний клапоть картону. Це була її фотографія. Застаріла. Землиста. У тонах сепії. На зворотній сіруватій стороні, під іменем, паленів надпис: рік народження – 1934; рік смерті – 1959. Отже, виявлялось що цієї особи в дійсності не було. Отоді, питав себе я, хто саме нарікся Савелою Савіч? І чому ота жінка, з якою ми пасталакали про всяку всячину, безоглядно одягла луб'ю добродійки? Я ж знав що тутешнім мешканцям не до вподоби чимчикувати з невідомими. Осібно, жінкам. Тим паче, для самітних жінок чужак повстає в поставі потенціального зловмисника. Я не міг з'ясувати ким була та персона з якою я нещодавно джеркотав. Згадав млявого відсвіту її тіла. Точніше, двійник її душі. У дзеркалі добачилось щось внівець лиховісне. Щось що поминало позаземний приріз припустимого зародка житія. Якийсь кволий кшталт контурів людського торса. Душа. Її одвічна душа. Плетиво сприйнятого із припустимим. Оттоді, у ті менти деспотизму прочувань і цікавості, я вирішив не гаяти часу, і підібратись до її ліжниці. Хотілось второпати що то за жінка була. Багнув переконатись що я сновигав в ендемічній теперішності. Що дім цей існує. Що я вибрався з отієї анахтемської аварії. Савела сновигала у своїй самітності, а час мій струмів сущим трактом.
Я дознававсь що вона там, нагорі. Затіває нові оповіді. Знав, коли кроки мої допроваджували до дверей її спальні. Убачав я як із кожною ступою сходи покривалися все густішою й густішою пилюгою. Жодного сліду, жодної тіні. Тільки фіалкове місячне сяйво ніжило лілейне плаття, яке опочивало на сіруватім тапчані. Сніжна свіжа ружа квітувала на підголів'ї одвічної душі.
Чергова фантасмагорія автора? Чи абсурд? Не знаю! Пригадую тільки те що побачив при поверненні на автобусну станцію. Пригадую вивіску “Заборонена зона: повітряна прогалина”.
