Мета: болізм
Ця осінь набула кольору хакі. Прохожі розгублено задивляються в лице. Знайомі починають пусті балачки, щоб заповнити порожнечу в середині – не виходить. Дитина прутиком розбиває бульбашки на калюжі. Дивлюся вниз. Брудні мокрі черевики човгають взад-вперед без мети, без натхнення.
За філіжанкою кави зібралася тепла компанія. Спостерігаю за ними крізь скло вітрини.
В кишені намацую квиток на проїзд, на ньому – номер телефону. Дзвоню.
- Ало…
- Ало!
- Добрий день.
- Добрий.
- Гм…А… хто це?
– А хто ЦЕ?
Вимикаю телефон. Нічого не розумію в цьому дні, сповненому бульбашок дощу, мокрих черевиків, невідомих відомостей.
Йду в палац «Академічний» на презентацію «Двадцяти п’яти есеїв про свободу»(???). Андрух (Андрухович тобто) як завжди штовхає кучеряву промову. Прохасько як завжди в дупель п’яний. «Срав пес» - каже замість привітання. Я його розумію, після літри горілки і пес не витримав би. Йду додому.
Він сьогодні не прийде, і завтра теж. Ніколи не прийде. Його нема. Це важко сприйняти, в це не хочеться вірити. Порожнечу всередині нічим не заповниш. І життя залишає одне – боліти. Моя мета – це болізм.
Ми зустрілися одного непомітного дня такої ж як сьогодні пізньої осені. Він жбурляв у воду плоскі камінчики, я боролася з вітром, що раз по раз куйовдив волосся. Потім він вчив мене кидати «жабки», було весело. Прощаючись він пообіцяв подзвонити «на тижні»... І пропав на місяць.
Перший сніг був наш, ми весь вечір спостерігали за ним. І хотілося, щоб день не закінчувався, і щоб сніг не переставав падати, і щоб життя тривало трохи довше, ніж відписано.
Незабаром він поїхав на хіміотерапію в Київ. Я написала йому, щиро, як вирвала з серця:
«Я рахуватиму рани на твоєму тілі, а ти на моєму серці. Я сипатиму на тебе духмяні трави, а ти обсипатимеш мене поцілунками. Залиш усе.
Гордість нижча на шість щаблів ніж наше кохання. В самотності нема нічого комічного.
Ти запропонував мені свою «пошарпану руку і серце»… ти не знав, що моє серце – як і усе тіло – ще більше пошарпане. Ти не знав, що за кілька місяців моя душа спробує утекти, а розум від самотності заховається у п’яти. Ти плакав тоді. Це були перші сльози на твоїх очах, які я коли-небудь бачила.
І саме тоді зірвалось, вивільнилось, вибухнуло з середини серця логічне речення «Я кохаю тебе», в тебе і в мене одноголосно.
Це зцілило мене більше ніж білі пігулки, ніж відвари трав. Отож сьогодні я зцілю твою розхристану душу і покатоване тіло. В мене є еліксир. Ти дав мені його рецепт!»
В травні він виглядав зовсім здоровим, а липні заговорив про смерть. Це було важко… слухати, хотіти заперечити, хотіти щось змінити… і не могти нічого.
- Не біда, коли йде щось не по плану, - казав він. – Погано, коли не маєш права що-небудь планувати..
- Не говори так, будь ласка… - я намагалась не плакати, він не любив сліз…
- Я кажу правду. Це істина, не для мене зокрема, таких як я міліони… От тільки це не той випадок, коли це зігріває.
Ми мовчки продовжуєм подорож. Я зариваюсь у нього на грудях, ніби шукаю притулку, хоча мало би бути навпаки. В автобусі задуха, але так легше. Тихе погупування під майкою заколисуює, десь там б’ється його серце… Хто і за яким правом повинен спинити його?!
Нарешті приїхали. Не люблю переїзди, ці нескінченні запаковування-розпаковування, коли не знаєш толком, де що стоїть, коли сонний не можеш знайти дорогу в туалет, або півгодини шукаєш мобільний. Люблю звикати до всього і далі жити в напівінерції.
В Трускавці чудова погода, можна лише позаздрити, дощ тут не затримується на довго, хоч приходить без попередження. Першим ділом треба пройти всілякі там обстеження, набрати купу довідок і направлень, і аж тоді братися до відпочинку.
Після довгого клопіткого дня ми лежимо догори пупцями біля озера, повітря поволі стає важчим, волога йде від землі. Він дивиться на мене своєю фірмовою посмішкою. Я знаю, що це означає… Він розповідає небилиці, я неуважно слухаю, намагаючись розгадати справжній зміст сказаного. Ну от, тепер точно не вийде бути спокійною. В голову лізуть різні думки, хочеться запам’ятати цей вечір до крапельки, але лдя цього треба володіти феноменальною пам’яттю, як П’яточкін Любка Дереша. Мені так бракує пильності, а подібних вечорів все менше…
- Ти мене не слухаєш, - його насуплені брови виривають мене з трансу.
- Слухаю, чесно-чесно..
- Тому чого посмішка застигла як голлівудської ляльки?
- Мені подобається твоя манера розповідати.
- Ого! А в мене вона є?
- Так. Я давно хотіла спитати. Чому ти говориш з цією постійною напівпосмішкою? Чому посміхаєшся, ніби хочеш щось сказати? Як ти так можеш?
- Сам не знаю, ніколи за собою не помічав. Для цього мені треба було зустріти тебе… - він розтягує слова, ніби мурмочучи. Цілує і знову посміхається – взамін на продовження.
А через місяць він помер, не залишивши жодного фото, тільки свою коронну фразу: «Завтра тебе може і не бути, але це не означає, що завтра не настане…»
