Ранок. Так приємно прокидатися...
Виростають крила із колючої, лускатої спини. Обличчя обростає твердою сірою лускою. На руках зявляються перепонки...
Біль пронизала груди. Я незнаю що твориться... падаю вперед, на руки. Страшенний біль в руках. Вони тепер криві.
Встаю на ноги. Біжу вперед. Моя грива розвівається.
Куди бігти? там стіна і тут стіна.
Я у пастці. Голова впирається у стелю.
Ніколи раніше не помічала що я у пастці завжди жила.
Хтось товстенький з вереском кидається від мене подалі. Здається його звуть мати. Той кого звуть батько дістав товсту палицю. Я необачно кидаюсь на стіл від чого великий біль розноситься по всьому тілу. Стає страшно. Я рву свою клітку хоч тіло від цього ниє. Білі стіни досі стоять непорушно. Це безумно. Батько і мати зжалися десь в темряві. Я вибиваю двері... грудьми. Двері з тріском падають. Мало не викрутила пальці на ногах через цю клітку. Із подряпини витекла кров.
Голова ти моя безумна! Нащо ти ось це зробила...
Ледве вилізла на двір.
Усе так страшенно болить. Мокре-мокре на очах чи з очей...
Потихеньку біль минає.
Ні, не хочу летіти звідси, я хочу залишитися.
Згорнулася клубочком на опалому листі. Може, закрила очі... Спогади мої, ви ж куди поділися? Отой біль та страх раніше вважала чимось нікченим до поки сама не стала чуттєвою. Сумно.
Неможна складати крила коли на тебе тисне проблема... хоч це я точно памятаю із свого минулого.
Який чудовий сон...
Підняла голову. Навколо клітки для консервації бажань...
Я так завжди любила голубе небо... кожен день вглядалась у нього наче там могла знайти вихід із своєї ситуації. Хотіла-б полетіти та... куди? За покликом серця?! Вже тепер пізно залишатися. Догралася із своїми почуттями та експериментами... але ж вони вели на вірний шлях... і ось це отримати?
Душа рветься на волю.
Зібрала всі свої сили й полетіла вперед за мріями частина з яких вже ніколи не збудеться.
Ноги то ще торкаються Землі. Здається наче мене тримають окови. Та це все земля і земляні пацюки...
Лечу.
