Білий кінь випорснув із бібліотеки. Грандіозний. Гривастий. Мов гравілат на гравюрі ночі, огир цей злився з обрубом обрію. Зник. Знічев'я. Мов запале зображення забутої згадки. Виприснув у морок. У хльосткі тенета хляпавки. Щоби шаснути темним крилом за карбами позору. Там де зграї загублених птахів зоріли зрубами хмар. Де ще квітнув верес роси, і пошуга сипалась сивиною повітря. Кінь мов янгол що сидів близько сходів. Задивлявся в дощ ночі. У розпливчасту ніч. Ангел якого я зглядів, коли підібравсь до відкритих дверей. Швидше, це було дівчатко років десяти – дванадцяти. Одягнена в білу доху й білі штанята, гортала якусь книгу із блідими оправами.
Тієї ночі я сторожив у муніципальній бібліотеці. Скоріше, підмінював друга який прихворів. І вся ця халепа з конем нагадала клятий мент мого існування. Я не навидів білих конищ. Вони припоминали мені зникнення моєї дочки. А трапилось це майже три роки тому. В якімсь італійськім містечку, назви якого мені вже не пригадати. Тямкую що пароплавом, коли Олівері було тільки вісім, ми їхали до Італії. Покинули хорватську пристань з усмішкою на вустах. Ще й досі пам'ятаю ту білу хустину, що квітувала в її ангельській руці. Дружина дивилась як ми відчалювали. Здавалось що плакала. А може, що й плакала. Прочувала грядуще нещастя. Не знав я тоді, що їй нас уже було не побачити. Ані мене, ані дочку. Олівера пропала на іподромі. Де навали білих коней поминали хмари комизливої бурі. Де діти сміялись, а мужчини гукали всілякі номери з надією на виграш. Я чекав її. Пішла купити везучого білета. І так і не повернулась. Я почав панікувати. Жінка з каси запевняла що жодного малятка не бачила за останній час. Сторожі запевняли що з менту старту конкурсу ніхто більше не входив і не виходив. Пригадую як весь той марудний гамір умить ущух, і гучномовці гугнили ім'я моєї дочки. Потім я отямився в якійсь лікарні. Чоловіки в чорнім запевняли що пошуки тримають. Що поки що не виявлено жодного тіла. Надіялись на аби яку звістку. Запевняли що роблять усе що їм посильне щоби знайти її. Узивали не панікувати. Я чекав. Місяць. Рік. Два роки. Жодної звістки що до її існування.
Минули три роки. Тієї ночі я сторожував у муніципальній бібліотеці міста Ніш. Я взрів її. Запросив увійти. Дівчатку було не більше за дванадцяти років. Худорлява, одіта в біле, задивлялась в мої очі зірким фіалковим поглядом. Позаземним. Неймовірним. Холодним, мов ніч. Мов спогад, де я утеряв відтинок власної душі. Всіла в чорний фотель, і продовжувала гортати сторінки своєї книги. Хотілось угостити філіжанкою гарячого чаю. Але вона відмовилась. Своєрідна старчача достойність, убачав я. Добачив що її голівку укривала якась величезна шапчина. Отому, я не міг розглядіти рис її фізіономії. Знав я що провідна хиба пауперів: укривання власного обличчя. Із-за сором'язливості. Із-за незрозумілої провини. Із-за… Хтозна чому всі ці жебраки винять себе в не прощальнім прогріху. Хотілось дізнатись. Отож я запропонував їй скинути ту білу шубку що окутувала тендітне худорляве тіло. Але вона відмовилась. Казала що не може. Що не хоче лякати.
- Лякати?! усміхнувсь я. Я не розумів її слів. Уважав божевільною.
- Ні, запевняла вона. Я не хвора. Я ватажкуюсь власними інстинктами й принципами. Для виживання, часом, треба піддаватись інстинктам. Коверзувала й пояснювала розмаїті людські порухи. Повідала про всіляку всячину. Відмовлялась згадувати про її родовід. Віщала що доля не має ані почину, ані закрайка. Ми її прозираємо. Іноді ці подоби залишаються навіки. Дотлівають у споминах інших людей. Впливають на інші долі. Скоріше, протинаються. Розповідала про всяку всячину. Відмовлялась від усіх моїх пропозицій. Перегодя, підвилась й дістала якусь книгу. “Трактати ангелів” запевнила. Гортала її й мовчала. Я палив. Задивлявся у вікно на гладіні якого вздрівали різні утинки дійсності. Нутряні елементи зливались зі зверхніми узорами. Книги, стільці, дерева, стіл, дощ на фіранці якого цвів білий кінь… І тоді вона скинула ту страшну шапчину. На бляклім склі лик її мерещився подряпаним. Її обличчя, очі, волосся; усе це нагадувало загублену красу. Гадав я що такою могла бути й моя дочка. Дівчинка ця нагадувала сторінку долі яку зцупили від мене. Підвилась й позбавилася й білого хутра. На її дрібнім тілі мжила біла сорочина. Біло-прозора. Мов сирий сніг який покривав синювату ніжну шкіру. Облипав її руки, груди й плечі. І ще якісь туманні трапецоїдні продовження. Але може що останнє застереження було тільки візуальною фальшю. Із-за двійчастого вікна. Із-за того дощу який не вгавав. Просотував синювату шкіру лошака що задивлявсь в мої очі своїм росистим позаземним позором.
- Клятий кінь, казав я.
- Коні – символ згадки, вимовила вона, присівши в крісло. Сиділа й читала. Гортала й розглядувала рисей імовірних ангелів. Сині, сірі, смолясті. З пір'яними крилами. З очима нюансів неба. За її плечима добачались якісь химерні опухи. Сині трапеції. Крила.
- Крила, визнала й вона. Власні крила.
- Отож, виявляється, що переді мною – ангел.
- Припустімо, підтвердила. Підвелась й попрямувала до дверей.
- Залишайся, благав я. Але вона відійшла. Прозвала себе іменем моєї дочки й зникла в загубленій хорватській ночі.
