Ще не катастрофічно, трохи – але запізнювався. А на цьому серпантині, на цих вигинах марно було й намагатися надолужити згаяний час.
- Спокійно, - сказав він собі. – Якихось десять-п'ятнадцять хвилин – це пусте. Може, я ще приїду першим.
Так, він ще міг приїхати першим, якщо П’єтро не буде надто пунктуальним. Але справа була в тому, що він мав приїхати першим.
У його плані все висіло як на павутинці. Кожна дрібничка могла стати вирішальною. Одна річ - господарем, з посмішкою на всі тридцять два, зустріти П’єтріно, як домовлено, на майданчику, звідки мозаїчне узбережжя як на долоні, і обвести виднокіл рукою, наче це ти – Санта-Клаус, і це ти щойно витяг зі свого лантуха оті іграшкові білі пароплавці і розкидав їх, мов грудки рафінаду на блюдці кобальтового скла, та ще й запустив - опа!- в повітря кольорові хмаринки й веселки, і вони, ондечки, рояться десь під колінком. А в лантусі в тебе ще багато чого, ще кращого, тільки відкривай ротика, П’єтруччо, та чекай на цукерочку… І зовсім інша річ доволоктися до того же довбаного майданчика на п’ятнадцять… ні, трясця його матері, вже на двадцять хвилин пізніше, і вивалитися боком з запилюженої лайби, на дерев’яних ногах дошкандибати до роздратованого боса, і, мимрячи щось на своє виправдання, поручкатися з ним, а тоді збагнути, що той принюхується до своєї руки – чого це від неї тхне звіринцем?…
Але ці невеселі роздуми не заважали Петрові на автопілоті гальмувати, вискакувати, хапати, перетаскувати, пускати, бігом вертатися, заскакувати, рушати… Знову і знову. Ще й устигаючи в проміжках шпетити самого себе на всі заставки. Ні, не за те, що знову втрапив у пригоду. Із цим уже нема чого робити. Лисе теля вродилося, лисе й загине. За те, що жаба задавила з перших отриманих від дядечки П’єтро зелених придбати мобілку. Ще й сам собі очі замилював – мовляв, не хочу понти ганяти… Та які там в біса понти – просто прокрутив, мов на калькуляторі, скільки за місяць може нацокати, та й позадкував: ще зажду… Ось і маєш, жлобяро, скнаро, куркуляко…
Крім сперечатися з собою, мав ще відгавкуватися від невидимого співрозмовника. Той був розкинувся по панські на задньому сидінні, щоб зручно було бубоніти у вухо. Але Петро давно вже насобачився затикати йому рота, то й зараз так цитьнув на нього, що той швиденько ретирувався куди подалі, мабуть що до багажника, і звідти вряди-годи обзивався єхидкувато : - А назад повертати не збираєшся? Там нових клієнтів, мабуть, повисипало як маку! А чому саме цим така преференція? А ті хіба не їжачої матері діти?
Попри свою гадючу вдачу цей співрозмовник мав і певний позитив – відповідати йому можна було подумки. А внутрішні монологи далеко більш місткі, ніж ті, що їх промовляєш уголос. Достатньо хіба згадати те, що вже колись сформулював, і не треба більш ні про що розводитися.
Приміром, що в житті не схитруєш, не спробуєш взяти інший екзаменаційний білет замість того, що здається тобі нещасливим. Хай навіть ти вскочив по самі вуха, нема жодного сенсу питати – чому саме я?! Адже не знаєш, що там випало іншим – може, тобі слід не нарікати, а танцювати з радощів…
До того ж треба впоратися лише зі своїм завданням. Навряд чи саме ти маєш урятувати людство - подбай хіба про свою родину. Так само ніхто не чекає, що ти захистиш усю звірину на кульці. Навіть усіх їжаків у цьому лісі. Досить із тебе й тих, що трапилися саме тобі.
- Адже це я на тебе страху нагнав, мордо? – запитав Петро, підхоплюючи під хутряне черевце і якнайшвидше переносячи на той бік наступного закляклого іжачиська, що тільки-но встиг зробити декілька перших небезпечних крочків по асфальтовій пустці. – Ну, вибачай. В мене ж глушник ні к лихій годині… Але, пригадуєш: «Я тебе нажахав, я тебе й перетягну!» То ж дуй, мордо, звідси! І - мої вітання пані молодій!
Чомусь усі стрічні їжаки бачилися йому парубійками.
Сказати правду, вони чимдалі дужче взагалі здавалися йому тим самим їжаком. Петро нахилявся над черговим пішоходцем і впізнавав знайомця: довгасті вушка, брунатні голочки, ще незашкарублі, гумові, світла плямка на шийці - наче тло для чорного носика та блискучих очиць. І весь їжачок ще зовсім новенький, пружненький, чистенький, наче іграшка, що тільки-но вийшла з-під рук майстра, і аж сяє своєю свіжістю та зугарністю… Може це через свою молодість ці їжаки ще не мали звички щільно згортатися в клубочок? А, може, вони не відчували в Петрові ворога – хтозна, чи не флюїди якісь ішли від нього: мовляв, ми з вами кревні – ви і я…
Цього разу, сівши за кермо, Петро натиснув на годинничок на панелі приладів, нахилив його циферблатом донизу – щоб не кортіло щомиті на нього зиркати. А наручний годинник уже давно лежав у кишені сорочки.
Мав дивне відчуття («Яке там у біса дивне? Дурне!» – пирснув Той, що у багажнику), що, не зупинись він зараз біля хоча б одного їжачиська, усі його сьогоднішні перегони з перешкодами були марними.
Тож уперто вискакував із машини знову й знову, намагаючись не рахувати хвилини. Так наче легше було сподіватися на те, що П’єтро терпляче чекає на нього на вже близькому майданчику, чекає й дочекається, хай там як. До того ж, їжача повінь наче вщухла. – Кулю тамам… Кулю тамам… – вчепившись в кермо, твердив він, мов заклинання. І навіть не помітив би, що промовляє напівзабутою арабською, якби з багажника не відреагували, стиха, але виразно: - Ач, який поліглот сраний вишукався!
… Панорама, що відкривалася з оглядового майданчика, за останні років п’ять чи шість, як не дивно, не змінилася. Ті ж, зубчасті поблизу й положисті вдалині, гори, ті ж чубаті сосни на передньому плані, та ж скляна куля з моря й неба. Та не було й ключової новини, яку прагнув побачити Петро – на майданчику не виблискувала обтічними боками, віддзеркалюючи цю геть непотрібну без неї красу, жодна лепська іномарка… Роздовбаний «Жигуль» невизначеної через численні латання моделі не міг доставити сюди П’єтро хоча б тому, що на біса б тому тягти з собою товстуху, що аж випирала з свого сарафана та з прочинених дверцят? Єдиною іномаркою поблизу був антикварний Кадилак.
– Як це одоробло сюди протиснулося? – пробилося здивування крізь тирсу, на яку перетворився мозок Петра. Молодики із синюватими голеними потилицями, що завзято фоткалися з інкубаторськими білявками, були схожі між собою, мов близнюки. Але на П’єтро жодний із них не скидався, анітрохи…
Це був крах. Капець. Фіаско.
Петро сидів у машині, тупо дивлячись на циферблат, що знову миготів зеленими цифрочками на своєму законному місці. Він запізнився на тридцять вісім хвилин … от зараз тридцять дев’ять набігло… Невже не можна було зачекати півгодини?!
- Півгодини він і зачекав. А тоді зробив ноги…чи то пак, колеса! - втрутився прилипала.- Чого розсівся? Роби щось! Негайно!!
Петро відчував, як кожна його жилка тремтить, прагнучи послухати цієї ради. Але що? Що робити?! Кинутися навздогін? Якщо П’єтро має хай десять хвилин фори, наздогнати його на оцій лайбі – дуже проблематично. А якщо й удасться, та ще й ой як нескоро, - чи погодиться той знову вертати з півдороги? І з яким настроєм? А це ж головне…
Зателефонувати!! Он у тих крутованів має бути мобілка! …Натовчуть пику… А, чи пан, чи пропав!
Чи то різниця вагових категорій спрацювала, чи то під ласкавим сонечком розманіжилися шаф’ячі серця, але трубу Петрові дали, навіть допомогли потицяти в кнопочки, а тоді навіть співчутливо зауважили: - Облом, корєш. Тут гори покритіє как колбасу шматуют…
На майданчику, окрім туристів, було ще двоє татар – мабуть, мати із сином. Огрядна жінка під великою парасолькою ледь визирала з-за барикади різнокаліберних баняків та горщиків, певно, що зі смачнючими наїдками, а невисокий, але атлетичної статури хлопець чаклував біля металевого ящика на високих ніжках. З розпеченого піску визирали занурені по вузькі шийки потемнілі джезви. Паморочливий аромат натуральної кави струмочком підібрався до Петрового, хоч і не романського, але теж не дрібного носа.
Страшенно захотілося кави. Їсти теж. Але дужче за все – палити.
У бардачку сигарет не було - палити Петро кинув ще рік тому.
Але була все ж таки заначка, у кишеньці сидіння. Якщо зараз не час її розкурочити, коли ж тоді?
Петро рушив до автівки, відчинив задні дверцята – повільно, повільно… Витяг з салону пляшку з водою, змочив ганчірку і протер кермо – шкіряне обплетення на ньому намокло й замастилося. Тоді ретельно, не поспішаючи, вимив руки.
Чекав на обурене або хоча б глузливе зауваження від свого непроханого коментатора. Але той - нічичирк.
І така злість узяла Петра – от гад, коли треба, слова не дочекаєшся! – що він замість сигарет витяг дорожній термос із кавою, сів на своє сидіння та й налив собі кави в пластмасову закривку. Кава була розчинна, не гіркувата, а кислувата, але, принаймні, гаряча, навіть занадто.
Дожидаючи, щоб не обпектися, Петро подумки прощався зі своїм грандіозним проектом. Багами з Сейшелами, новеньке авто, білий будинок з виткими трояндами розтанули як мрево, не встигши матеріалізуватися.
- Не дуже й хотілося, - сказав він, певний, що заперечення не почує. Цей його alter ego вмів відрізнити правду від брехні. Та крім забавок розлетілися на друзки й важливі речі. І чи не чільне місце серед них посідало бажання власноруч взяти участь у будівництві капіталізму. Мабуть, аби спокутувати довгі роки, коли з-під кийка нібито будував соціалізм, а насправді топтався в лайні…
Петро знав за собою одну заковику, а на чийсь погляд, може, і ваду: він не був спортсменом. Не вмів програвати. От не існувало для нього поразки, як такої. Він міг задкувати, залишаючи за собою хоч який крихітний плацдарм, щоб із того плацдарму розпочати новий наступ. Сказати правду, його б не зупинила й повна відсутність плацдарму.
От і зараз - тільки на мить він дозволив чорній воді зімкнутися над своєю головою. А тепер сидів на березі свого відчаю й чекав, доки охолоне кава, а крізь купу уламків почнуть пробиватися паростки нових рішень.
Його геніальний план розсипався на порох… Тільки тому що здійснення його припало на День великого переселення їжаків.
- Проти форс-мажору не попреш! - сказав він визивно.
Смішків не почув. Значить, правда.
Ще тільки приблизно уявляв наступні кроки. Почекати, хай дурно, але довго – він не такий нетерплячий, як італійчик, трясця його матері! -, тоді їхати назад. З першого містечка зателефонувати П’єтро до готелю. Що брехати йому, що дружині, Петро ще не знав. Знав тільки напевно, що ніколи не прохопиться про їжачиськ, жодній людині. І доньці теж… Як же сталося, що він стільки проґавив? Навіть не знає, чи бачила вона колись живого їжака…
Оскільки розбагатіти відкладалося на невизначений термін, він відсьорбнув розчинної кави. Звісно, бридота – зате ж пахощі справжньої кави по-турецькі він вдихає на шару. Хоч у чомусь пофортунило сьогодні. Як свого часу Ходжі Насреддіну – той, пригадав Петро, теж примудрився з’їсти суху перепічку, притулившись біля казана та й дихаючи пахощами плову.
Петро хай кривувато, але посміхнувся. Життя тривало. Може, далі б він пригадав, що Ходжі ледве вдалося уникнути батогів, може, йому теж закортіло б скуштувати плову з баняка пишної ханум, а купило ж тепер притупило, вочевидь, ще надовго… Можливо, настрій його б і знов підупав нижче нема куди. Але цього не сталося, бо, перехиливши накривку з кавою й потягнувшись плеснути собі ще порцію сурогату, Петро побачив – ні, звісно, не «Феррарі», але теж червону тачку, «Опель-Аскону», що завертала на майданчик.
Як у сні він вибрався з копійки, поставив термос на капот. Не вірив своїм очам. На мить злякався, що обізнався - ніколи раніш не бачив П’єтро в такому прикиді. У спортивному, але дивному – бермуди зіжмакані, сорочка з одного боку висмикнулася та ще й поплямована на животі. Італієць, розчервонілий, зі скуйовдженим волоссям і в перехняблених окулярах, сунув назустріч Петрові з радісною посмішкою, проте чомусь широко розвівши руки, як хірург в операційній.
- Petro, what an extraordinary thing! You wouldn’t believe it... Петро, яка чудасія! Ти не повіриш! На дорозі сила-силенна їжаків… сунуть просто через шосе, уявляєш?
Петрові наче заціпило. Він тільки вп'явся в тезку очима й нічого не відказував. Мабуть, П’єтро не так зрозумів його мовчання, бо в голосі його з’явилися вибачливі нотки: - Якби я міг тобі зателефонувати… розумієш, я аж розгубився. Гинуть під колесами, я сам бачив… Подзвонив своїм московітам, порадитися – що воно таке? А вони кажуть: «Не чіпай їх, у жодному разі! У них може бути сказ!» … Буцімто, одного їхнього приятеля вкусив їжак…
І ось тут до Петра нарешті повернулася мова.
- Ні, П’єтро, - сказав він серйозно, - тебе вони не могли вкусити. Це ж наші, українські, їжаки. Вони кусають тільки москалів.
І з цими словами він поліз до машини за водою.
- А я їм і не повірив, - погодився П’єтро, підставляючи під струмінь води бруднющі руки, достоту такі, які були в Петра чверть години тому.
А далі все склалося. Незабаром дорога пішла не така карколомна, і, помилувавшись офігенним краєвидом і таки пропустивши за П’єтрові зелені по філіжанці неймовірної кави, вони швидко дісталися такого собі міста у степовому Криму, де Петру пощастило надибати двох Кулібіних. На купі залізяк, поцуплених зі сконалих лабораторій, а частково знайдених на смітнику, ті виробляли продукцію, що не могла не зацікавити П’єтро. Як і їхнє божевільне ноу-хау. І той погодився, як і планував Петро, не тільки придбати цю технологію, не тільки замовив виготовити для себе нормальне обладнання за нормальні гроші, а й підписав, як і сподівався, ні, як мріяв Петро, тристоронній протокол про наміри.
Коли ставили підписи, П’єтро був уже знову у своїй тарілці, діловий, коректний, приязний; яйцеголові були такими, якими їх і раніш бачив Петро – наче трохи прибиті лантухом; Петрові ж хотілося скакати до неба, і він насилу стримував себе. Відчуття, коли він вкладав до теки аркушик паперу з магічними словами «СП», були ті ж, що в дитинстві, коли він отримував у віконці кінотеатру синій прямокутничок, що гарантував вхід до геть іншого, кольорового, широкоформатного, сповненого авантюр та перемог життя.
- А чого мені не пишатися? Хіба не я розклав усе по поличках, не довів, як два рази по два, що нові часи край порога? Ось-ось, і ми почнемо не розпродавати, що маємо, а купувати! Маємо ринок порожній наче пилосос перед ввімкненням – то хіба погано бути поруч, зі своїм товаром, коли запрацює? Ще треба подивитися, хто кого сьогодні вщасливив!
Співрозмовник не озивався - чи то задрімав, згорнувшись клубочком у багажнику, чи то взагалі залишився десь у Бахчисараї, куди Петро завіз тепер уже компаньйона скуштувати найкращих у світі чебуреків.
Отже, розпрощавшись із тезкою, зворотний шлях Петро подолав самотою. Вертався іншою дорогою – мав відчуття, що на сьогодні з нього їжаків досить. Вечоріло, але, він ще встиг до закриття крамниць вхопити по дорозі «Каберне» місцевого винзаводу. Звісно, у пляшці міг виявитися й оцет, але мав надію, що сьогодні йому щаститиме в усьому.
До кемпінгу він заїхав уже в темряві – тільки хмаринки в погаслому небі, високо-високо, ще відсвічували катафотно, та звивистою тасьмою мрілася смуга прибою.
У світлі фар намет і постать жінки – зіщулившись, вона сиділа біля входу на розкладному ослінчику – здалися йому щемливо-сиротливими. Але за мить, вийшовши з машини, він став частиною цієї картини, злився з нею, і вже затишно було йому, ще й від того, що жінка не спить, чекає на нього – як колись… Хоча, можливо, вона боялася лягати через велетенських чорних павуків – ті мали звичку ховатися в наметі від нічної прохолоди. Коли вранці, лежачи горілиць, ти розплющував очі й бачив їх прямо над собою, вони виглядали досить жахливо, і хоча Петро запевняв своїх дівчат, що це милі, сумирні істоти, ті зчиняли лемент. І саме його обов’язком було перевіряти з ліхтариком кожний куточок, кожну зборочку в наметі перше ніж застібнутися зсередини на ніч.
Світла зірок було недостатньо, аби розгледіти колір вина на просвіт, та й однаково вони наливали його в непрозорі фаянсові горнятка. Але смак був саме той. Питомо кабернистий, тьмяно-рубіновий, а в післясмаку ще й із матово-сріблястим нальотом, як на гронах, з яких народилося це вино.
Пармезан – П’єтро не забув про гостинці – пасував до вина казково. А пляшечку граппи вони залишили на негоду – з нею сидіти, пліч-о-пліч, під звисом намету, дивитися крізь сріблястий серпанок на мармурове море та чекати коло нього погоди, буде не такою вже й марудною справою.
Уже засинаючи, Петро уявив, чого коштувало тезці вберегти цю граппу від московських приятелів, ладних і здатних жлуктати що завгодно першого-ліпшого часу, і посміхнувся. Вбачив тут знак, що й надалі все піде, як він собі надумав.
І, дійсно, усе справдилося. Ну, хіба дівчата його смажилися на сонечку в Туреччині та на Кіпрі, а не на Азорах та Гавайях, а будинок, із червоної, а не білої цегли, заплітали не троянди, а клематиси. Петро не доходив подробиць. За клопотом ніколи було й угору глянути, але справи йшли як помащені.
Втратив він усе пізніше. Спочатку фірму – банальна історія, зарвався, гадав, що вхопив Бога за бороду. Тоді - усе, що мав; адже треба було вийти на нульову відмітку. На плацдарм, аби розпочати все спочатку. А мав він не так і багато – жінка ставити на кін записаний на неї будинок, своє авто, гроші зі свого особистого рахунку не схотіла. Петро її розумів – напевне, пускати з рук важче, ніж ніколи не мати. Тож серця на неї не тримав. Болючіше було втратити доньку. Але, мабуть, з матір’ю дівчинці й насправді краще… А що колишня перешкоджала йому зустрічатися з донькою – то вони ж тепер належали до різних прошарків. Мабуть, боялася, що за цим жебраком до її благополучного дому притягнеться шлейф поразок та турбот.
... І дівочий голосок, що наразі, приєднавшись до жінчиного голосу, кликав батька так завзято, що пробився до Петра крізь товщу спогадів, належав, власне, не його доньці. Це була донька Петрової другої дружини. З нею він розстався по-дружньому, цього разу не з причин матеріальних – адже на той час знову був на коні. І, окрім бізнесової премудрості, ще чогось, мабуть, навчився в цьому житті, бо дівча відмовилося, як відрізало, їхати з матір’ю галасвіта, у пошуках нових вражень, нових вигод, а залишилося біля нього. Їхня приязнь витримала навіть одруження Петра з дівчиною тільки трохи старшою від названої доньки.
Петро відчув, як об’єднані волання його дівчат повертають його до сьогодення. Зараз він відгукнеться, приєднається до святкування.
Його дівчата розуміють його, як ніхто. Але, скажи він їм зараз, що Екклезіаст помиляється, що не все в цьому житті лише марнота марнот і ловіння вітру - чи зрозуміють вони, про що він?
- А тут і гадати нічого, - пирснув його вічний співрозмовник, уже з передпокою. – Подумають, що ти про любов, про свої почуття, глибокі й безкраї, як море!
- Любов? Може, і так, - сказав собі Петро.
Так, може, він про любов. Ось, сплило стільки часу, і все минало, і минуле забувалося, а нове з’являлося... та чи було воно новим? - адже немає нічого нового під сонцем. Минуло й воно; може, - хоч і не хотілося б! -, мине й забудеться й те, що є…
Але ж День Великого переселення їжаків, день, коли руйнувалися та відроджувалися надії, і лише пріоритети залишалися незмінними, цей день, єдиний і неповторний, залишився з ним назавжди!
Уже навстоячки він із насолодою допив свій брют, майже повний келих. Який чудовий, незрівнянний аромат - гострий, кислуватий, і водночас пронизливо свіжий…
Тоді, накинувши куртку наопашки, вийшов на ґанок, східцями збіг на освітлене подвір’я. Якби хтось подивився на веселу компанію з вулиці, крізь ажурні грати, то не зміг би відрізнити Петра від його гостей. Адже сніг усе сіявся й сіявся з білого низького неба, легкий, майже нечутний, і посріблив простоволосі голови, не розбираючи, геть усім.
