. Врешті решт я думаю, що всі лікарні на одне лице, але розрізнити їх можна по густоті повітря крізь яке йдеш. На одному поверсі лежать хворі у різноманітті домашніх халатів, що приймають процедури і розгадують кросворди. По вечорам нарізаючи ковбаску і привітно ділячись печивом п’ють чай і не доїдене несучи у холодильник, точно знають свої необхідні номери: номер палати, номер кабінету, номер хвороби, номер життя. На іншому поверсі, кушетки і ліжка стоять, як не вдала копія картини Босха. Чорно-білі хворі від яких відпадає те що від боліло, які стогнуть то тут, то там і кудись деруться наче в них немає розуму. Медсестри, які вже бачать тільки зелений колір, і дишуть повітрям просякненим смолами хвороб чорного тіла. Між поверхами ліфт снує ненажерливим колом, яке не спускає і не піднімає, а пересаджує тебе, як бацилу. І коли ходитиме поважний дядечко з коробкою на голові з надписом „ТИР” не зразу розумієш, що це не хвороба, а стрільбище.
Виникає питання: Чи пожаліла б я Попелюшку, заради здійснення історії, якби мені була б потрібна її печінка? Відповідь: ...
Що ж це за Попелюшка без печінки про існування якої у неї ми підозрювали, але не приділяли цьому значення, бо це не головне. Головне це казка – історія у які все чудово влаштовується. Тему залишаю відкритою : Чи може Попелюшка бути донором? (в усіх сенсах)
