− Скажіть, доне, − ви полювали коли не будь на кабана?
Російський дипломат з цікавістю дивився на дона, чекаючи НА відповідь.
− Ні, − заперечливо похитав головою дон Педро, − не доводилось. Мушу зізнатись, що взагалі-то я, не прихильник полювання.
− Як то? − здивовано підняв брову російський дипломат.
− Мені здається, − охоче пояснив Дон, − що маючи на руках вогнепальну зброю, люди звели полювання до рівня ницого вбивства беззахисних тварин.
− Е, не скажіть Доне! − втрутився у розмову генерал - майор, − Полювання, навіть зі зброєю може виявитесь до біса небезпечним ділом!
− Що ж, − може й ваша правда, − легко згодився Дон.
Він був розслаблений і миролюбно налаштований. Лагідні промені згасаючого сонця просвічувались крізь листя дерев, легко пестячи ретельно виголені вилиці, та підборіддя дона. Сперечатись не було ніякого бажання.
Вони другий день відпочивали, гостинно запрошені генералом до його секретної військової частини, що розташовувалась у N-ських лісах. Генерал вже зводив їх на стрільбище, хутко організував показові виступи своїх вояків, показав бронетранспортери, навіть запропонував проїхатись.
Дипломат, завбачивши броньовані машини, не полінувався і хутко видряпавшись на одну з них, трохи гаркавлячи, проказав маленьку, але полум’яну промову.
А ще, і це було основним, генерал обіцяв влаштувати гостям справжнє полювання.
Зараз вони спочивали після ситного обіду, комфортно влаштувавшись на природі, котра оточувала частину з усіх боків, варто було тільки відійти від неї на три кроки у будь яку сторону.
Генерал сидів, обпершись спиною до товстого стовбура і ліниво стругав складним ножичком кілочок, з виламаної для цієї гідної справи гілки. Дон Педро подумав, що це є сама важлива річ для генералів − отак, неквапливо знімати з гілки стружку за стружкою. Адже призначення генералів саме в цьому і полягає − постійно знімати стружку будь з кого і будь з чого.
З прилеглих до стежки кущів визирнула кругла голова старшини Орлика.
− Дозвольте доповісти, товаришу генерал, − обачно звернувся він до зосередженого на своїй праці генерала.
Виглядав старшина так, наче у будь яку мить був готовий стрибнути назад у кущі, якщо своїм докладом раптово викличе генеральський гнів. Дону Педро сподобалась така шанобливість і він приязно подивився на Орлика.
− Доповідай − генерал забив долонею свіжовиструганий кілочок у землю і суворо підняв очі на старшину.
− Хлопці казали, що у лісі вистежили кабана, набравши повні груди повітря скоромовкою проторохтів Орлик. − Здоровий такий кабанюра, мабуть до двох центнера живої ваги!
− Оце добре, − легко підхопився на ноги генерал, що й сам важив не менш за вистеженого кабана, − оце добре! Молодці, розвідники! Ну що, панове, досить засмагати, час готуватись до ловів.
Дипломат пружно звився поряд.
− Я готовий хоч зараз! − очі у нього палали, як у хорта.
Дон залишився лежати, незворушний, мов буддійський монах, ловлячи у підвечір’ї останні промені заблукалого сонця.
− Е ні, − охолодив генерал запального російського дипломата, − сьогодні вже запізно. Темніти скоро почне. А у темряві, панове, ви кабана не помітити. У темряві він скоріш на нас, а не ми на нього влаштує полювання.
Генерал смачно зареготав, вважаючи, що вдало пошуткував. Старшина дрібненько захихотів услід за ним.
− Отже, панове, сьогодні готовим амуніцію, щоб усе було, як слід, іазавтра зранку вирушаймо!
Та увечері генерала несподівано викликали до штабу. Дон Педро вже мав надію, що полювання не відбудеться, та його надії не справдились. Генерал виїхав, але доручив справу старшині Орлику, детально проінструктував, що потрібно робити.
Йдучи по росистій траві, дон Педро раз по раз смикав себе за вухо, щоб не заснути в дорозі. Вчора вони трохи захопились підготовчою діяльністю і повкладалися спати вже о третій годині. Справа навіть не в тому, що перемацавши усю зброю, дипломат задовольнив вибір, лише зупинившись на ручному кулеметі MG-3. Більш за все, вони згаяли час за вечеряю.
Добре, хоч дон Педро навідріз відмовився від питва, пам’ятаючи основну заповідь мисливців: перед полюванням − ні краплини. Він і дипломату намагався втокмачити цю істину, та той вчинив рішучий опір, запевняючи Дона, що то все дурні забобони. Дону прийшлось сидіти поряд і чекати, спостерігаючи, як російський дипломат вщент руйнує застарілі міфи, вихиляючи одну чарку за другою.
Зараз російський дипломат грайливо виплигував попереду, наче то не він видудлив за вечерею мало не літр ядучої перцівки. Вигляд у нього був такий бадьорий, що дон Педро і собі взяв під сумнів настанови бувалих мисливців. Кулемет, що важив більше двадцяти кілограмів, дипломат притискував до грудей, наче рідну дитину.
Між тим, старшина Орлик зосереджено вів загін кудись у самі хащі.
Ліс ставав дедалі щільнішим і дон Педро захвилювався.
− Як ви вважаєте, − звернувся він до російського дипломата, − цей Орлик знає дорогу? Бо, здається, ми трохи заблукали.
− Заспокойтеся, доне, нетерпляче відмахнувся від нього російський дипломат, − ми ж не діти, щоб заблукати у якомусь ліску − та тут до частини рукою подати.
Російський дипломат навіть випростав правицю, відірвавши її від дорогоцінного кулемета і махнув у непевному напрямку, вказуючи тим обережному дону, що хвилюватись не варто.
− Тим більш у нас з собою рація, − бадьоро докинув він до своїх слів ще один вагомий аргумент.
Дон промовчав, та не заспокоївся, бо цю рацію вони вже намагались ввімкнути, але та, чомусь відмовлялась працювати і не видавала з себе ані звуку. Тому наведені дипломатом аргументи не переконували Дона.
Але, з гідністю поправив свого карабіна, він, не вступаючи у безплідну суперечку знову попрямував уперед за старшиною. Дипломат нісся підскоком, раз по раз водячи кулеметним дулом по кущам наче прочісував ліс, намагаючись відшукати німців, котрі, можливо десь тут залишились, заблукавши ще під час другої світової.
Нарешті старшина Орлик зупинився. Зробив це він так раптово, що дипломат не встигши зупинитись тицьнув йому дулом між лопаток.
Орлик блискавично зметнув обидві руки у гору, але потім схаменувся і повернувшись обличчям до компанії збентежено посміхнувся.
− Ви, того, − обережно зі зброєю, − пане дипломате!
Дипломат і не почув старшини.
− Ми вже на місці? − вигукнув він, стрімко крутячи головою на всі боки, − а де кабан?
Кулемет марки MG-3, що здатен робити більше шестисот пострілів за хвилину, ходором ходив у його руках, а вказівний палець дипломата вже впевнено ліг на спусковий крючок.
Дон завбачливо відступив за дерево.
− Зараз я піду отуди, − махнув старшина, і буду його гнати на вас. А ви будете отутечки сидіти, у засідці. Тільки побачите, що він біжить, зразу ж стріляйте. Бо там така махіна… − Орлик похитав головою, − хлопці казали, що прямо цілий бугай, а не кабан.
Після нетривкого прирікання з дипломатом, який теж рвався підіймати кабана з лігва, старшина нарешті зник у хащах, а дон Педро і російський дипломат, що нарешті вгамувався, залягли у неглибокому рівчаку. Дон лежав на пузі, нерухомо, як і годиться справжньому снайперу. Російський дипломат нетерпляче совав поряд.
Було тихо. Сонечко вже викотилось доволі високо. Воно і собі взяло на приціл потилиці двох мисливців і безупинною цівкою намагалось випалити їм мозок. Дон Педро подумав, що зараз не завадило б оте крислате сомбреро, котре подарував йому російський дипломат. Дипломат придбав його перебуваючи у Бразилії на славетному карнавалі. Він вирішив, що це буде гарним привітом дону Педро з його другої батьківщини. Сомбреро знайшло собі притулок на стінці у вітальні і до цього часу дон Педро і на думці не мав, що згадає про пряме призначення цього сувеніру.
На щастя небо затягнули хмарки, сонце вимушено припинило артобстріл і дон Педро подякувавши за це Мадонні зітхнув з полегшенням.
Його думки зразу покотились у більш романтичне русло, він став мріяти про жінку, котра не виходила йому з голови, попри усі зусилля. Час спливав, кабан горизонті навіть і не маячив, (як, до речі і старшина Орлик) і Дона все більш закутував у свої обійми примарний світ. Ось постать всміхненої і войовничої спокусниці стала більш чіткіша… Десь там вовтузився нетерплячий дипломат, а дон Педро вже здавався в полон своїй амазонці.
− Скільки ж можна чекати, − голосно лайнувся дипломат прямо під вухом. Наполохана мрія втекла, дон здригнувся і розплющив очі.
Через хвилину він розплющив їх ще ширше. Бо миротворчу тишу розірвав далекий крик, змішуючись з тріскотом поламаних гілок.
На галявину, мов ошпарений вискочив старшина Орлик. Він нісся з шаленою швидкістю вимахуючи пістолетом, та волаючи не знаймо до кого в усе горло:
− Стріляй, стріляй!!!
Російський дипломат, почувши таке, хоч і не звичне прохання, з готовністю наставив на нього кулемета. Та на щастя ( старшини, а не дипломата) Орлик так блискавично майнув галявиною, що дипломат не встиг дати по ньому черги.
Дон тільки збирався зробити припущення, чи не в паралельний простір перемістило бідолаху, як слідом за Орликом вибіг розлючений кабан.
Це було вражаюче видовисько. Дебелий, наче гора, озброєний гострими, здоровенними іклами, він мчав не розбираючи дороги прямісінько на мисливців.
Тепер дон Педро і сам ладен був переметнутись у паралельний простір і вже звідти спокійно милуватись величчю могутнього звіра. Він відчув у ногах нестримне бажання підхопитись і бігти що є сил. Дон силувався попри що опанувати здорові інстинкти, намагаючись не зірватися з місця, а кабан мовчки пер прямісінько на них. Його маленькі підсліпуваті очі випромінювали потужні хвилі ненависті.
Залишатись спокійним, коли на тебе суне таке чудовисько міг тільки мертвий. Дон Педро не сумнівався, що якщо не вистрелить, то скоро набуде цього стану. Але його палець, мов паралізований судомно застиг на спусковому крючку «Сайги».
Поряд, восковою скульптурою із салону мадам Тиссо, застиг дипломат. Вони були приречені.
Дипломат отямився перший. По лісу нарешті розляглась істерична кулеметна черга.
Ще блідий, але вже рішучий, дипломат наче Рембо, поливав звіра кулями, не в змозі зупинитися. Та кабан пер, незважаючи на кулеметні черги. Кулі відскакували від його шкіри, наче від бронетранспортера, на верхівці якого ще вчора красувався дипломат, проголошуючи красиву, але мабуть останню промову у своєму житті.
Розстрілявши увесь магазин, російський дипломат, кинув вже непотрібний кулемет у сторону і, мов у нестямі, прожогом кинувся до стежки, котру хвилину тому проторував старшина. Дон Педро з жахом слідкував, як туша звіра заполонила собою весь простір. Вже коли відстань між ними скоротилась до метра, він отямився і вистрелив.
Ноги звіра нарешті підкосились і він повільно почав осідати на землю. Ікла його проорали глибоку борону, вивалюючи з дерну кавалки землі.
Одне ікло трохи не зачепило за рукав дона Педро. Нарешті кабан припинив рух і важко завалився на бік. Дон з острахом відсмикнув руку, подалі від голови звіра помалу приходячи до тями. Трусячись від збудження ( так, принаймні хотілось думати славетному дону) він зіп’явся на неслухняні ноги. Величний звір лежав перед ним, непереможений навіть у смерті. Дон з повагою оглянув цю нерухому гору, побиту наче градом кулеметною зливою.
Надивившись і навіть зробивши кілька знімків на пам’ять, пішов розшукувати зниклих. Просіка, що її проторував старшина, а потому трохи набив дипломат виявилась доволі широкою. Дон Педро легко крокував по ній виглядаючи компаньйонів. Хвилин через десять він надибав на російського дипломата. Той у знемозі розпластався під тремтливою осиною і важко від сапувався.
− Сьогодні ж кидаю палити. −Це були перше, про що він повідомив дона. Потім трохи помовчав і додав:
− Як там ВІН?
Слово «він», дипломат вимовив з такою повагою, що дон Педро зразу ж зрозумів: дипломат цікавиться не Орликом, який десь блукав безкрайнім лісом.
− Вбитий, − лаконічно відповів він дипломату.
− А той?
І знову дон Педро зрозумів про кого йдеться.
Він знизав плечима.
− Не зустрічав.
− От вже Сусанін! − вигукнув дипломат. − Залишив нас посеред лісу, а сам втік! От вже ж герой!
Про те, в голосі його не чулося гніву. Після звістки, що кабан мертвий, дипломат помітно повеселішав і навіть пропажа старшини Орлика не дуже його засмучувала. До нього верталась його природна жвавість.
− То, підемо подивимося, що ми там вполювали? − запитав він потираючи руки.
А ось коли надійшов присмерк дипломат почав вибухати гнівом по-справжньому. Вони вже скрізь обшукали бравого Орлика, але окрім вже згадуваної протоптаної просіки інших слідів від нього не було. Просіка теж несподівано обривалась. Старшина, напевне, припинив тут марафонський забіг.
По слідам, вимушені слідопити відзначили, що Орлик деякий час топтався на місці, а потім щез. Наче випарувався. Шукачі були змушені вертатися назад ні з чим.
Вже і дону Педро почав уриватись терпець, та й шлунок навіжено волав, підганяючи скоріше за стіл, коли перед ними з’явилась понура постать старшини.
− Де ти шлявся, паскуднику? − шулікою накинувся на нього дипломат.
Орлик засмучено дивився на нього. Він намагався щось пояснити, та його накрив такий шквал красномовної лайки, що за краще було перечекати.
Нарешті коли дипломат вичерпав увесь відбірний набір виразів і зробивши передих хотів приступати до другого, менш вишуканого, Орлик зміг вставити слово.
− Ось, − проказав він нещасним тоном, вказуючи на коротенький обривок шворки, який метелявся, прив’язаний одним кінцем до кобури, − пістолета… пістолета немає… Загубив!
Він сказав це з таким розпачем, що дипломат передумав лаятись.
− Як, загубив? − перепитав він старшину.
− Не знаю. Він же в мене прив’язаний був, на шнурку! Мабуть, перетерся, коли я побіг у запалі…
− У запалі! − зневажливо пирхнув дипломат.
Він вже почав озвучувати Орлику, що думає про його запал, як раптом запрацювала рація.
− Агов, − почувся бадьорий голос генерала, − як ви там, хлопці? Все гаразд?
− Та тут у нас пригода, − почав дипломат, уїдливо дивлячись на старшину.
− Не кажіть, не кажіть, − зашепотів швидко винуватець, зробивши великі очі, − я зараз ще піду пошукаю, як слід!
− Невже кабана проґавили?
− Та ні, з кабаном впорались, − дипломат задоволено посміхнувся. − тут інше…
Він ніяк не міг видумати нову версію і безладно замекав.
− Е… е, − вичавлював він з себе, не знаючи, що сказати.
− Думаємо, як кабана доставити, генерале, − поспішив йому на поміч дон Педро, − не на собі ж тягти!
Генерал гучно розреготався.
− Я зараз своїх розвідників пришлю, чекайте, та й сам під’їду, зараз ми там організуємо шашлички із свіжатини…
Ой, як же гарно жити на світі! Дон Педро нарешті відірвався від їди і відкинувся горілиць, мружачись вдоволено на зірки.
Солдати на диво швидко впорались і з кабаном і з вогнищем. Коли повіяли перші аромати від шашликів дон Педро відчув, що у ньому просипається звір. Несамовито захотілось накинутись на майже сире м'ясо і шматувати, вгризатись у нього зубами…
Тепер він знову став людиною. Спокійним і виваженим доном. Ідилію трохи псував Орлик, що з похнюплено сидів біля вогнища. Свіжатина йому не смакувала. Пістолет так і не знайшовся і тепер він з жахом очікував на майбутнє покарання.
Дон зітхнув. Що поробиш, якщо наш світ ще далекий від гармонії! Не всі можуть радіти.
Він знову спрямував погляд до далеких зірок. І тут, у розлогому верхів’ї дерева, під яким він лежав, щось блиснуло. Дон придивився.
Тихо погойдуючись на довгій мотузці, металево поблискуючи у місячному сяйві, з гілки звисав загублений пістолет старшини.
