На перехресті Слава зловив таксі. В цьому не було потреби – до автовокзалу п*ять хвилин іти. На зупинці вишикувались автобуси. Івано-Франківськ – Чернівці, 20-00. Чудово!
Я пішла купляти квиток. Оглянулась і вловила його – такий…
- Послухай, не треба на мене так дивитись… - кажу пізніше.
- Як так? – він говорить з напівпосмішкою, от лис… - Я здається телефон в «Репризі» залишив.
- Як так?
- Дай я з твого наберу свій номер…
- Звичайно ж бери.
За хвилину із внутрішньої кишені забринькав ‘’Redhotchilipappers”. На прощання він сказав лише до зустрічі, підтягнувши замок на моєму батніку під саму шию.
- Стає холодно…
- Мугу, - я киваю.
- Ну, па-па, - посміхається.
- Щасливо.
Я помахала рукою і сіла біля вікна. Добре було б не заснути, щоб потім не довелось повертатись із Чернівців. Ввімкнула ‘’Evanescence’’ і закрила очі.
В Отинії мене розбудила Марта.
- До дев’ятої двадцять хвилин…
- До Коломиї також, - відповідаю сонно.
- Ти звідки їдеш?
- Потім скажу.
Почало моросити. Спішно чалапаю вулицею. В мутному диму бару ледве розпізнаю рідні обличчя. На столі шість вже порожніх бокала. Замовляю чай і сідаю.
- Ну, як ти, пропажа? Де була?
- У бабці, в селі.
- Три дні?
- Майже…
Лунає дзвінок – невідомий номер.
- Ало…
- Як доїхала?
- Це хто?
- Це я – Славік.
- Славко? А звідки мій номер?
- Зберігся у вхідних.
- А…
- Ти вже вдома?
- П’ю чай з друзями.
- А чого так тихо?
- Бо мене тут усі слухають.
- Ясно. Тоді відпочивай. І…солодких снів.
- Ще рано. Але дякую. Тобі теж, - вимикаю телефон.
Ловлю себе з дурнуватою посмішкою, а три пари оче дивляться вимогливо і впритул.
- Знайомий, - пояснюю.
- Щось не пам’ятаю серед твоїх знайомих Славка… - Марта хитро мружить очиська.
- Це новий знайомий.
- От ти даєш! – це вже Роман. –за два дні на глухому хуторі знайшла собі «нового знайомого»!
- Треба вміти, - відповідаю і відвертаюсь. Усі знають, що цей жест означає, тому більше не чекають пояснень.
Ще кілька годин ми гуляємо містом. Дощ вже зупинився, але місто порожнє. Я зриваю гілочку магнолії – все одно вони відцвітають. Магнолія завжди нагадує мені університет. Біля резиденції з початком березня зацвітали білі квіти, схожі на орхідеї. Вони білозубо посміхалися, навіть коли ішов пізній сніг. Кортить повернути той час назад. Було добре. Хоча тоді я цього не усвідомлювала. Чому минуле нам завжди здається простішим ніж сьогодення?
Травень – це завжди свято! Хочеться жити для завтра. Як у «Скорпіонів». На одній вулиці можна зустріти абсолютно по-різному вдягнених людей:хтось в черевиках і півпальто, хтось – у футболці та кедах. Дівчата квапляться загоріти, хлопці починають натреновувати м’язи, пенсіонери морочаться із своїми дачами, діти чекають на канікули.
Біля церкви стоїть ескорт, прохожу повз – згадую про Женю. Пройшло уже два місяці. Його ніде нема. Не те щоб я дуже сумувала, просто якось хочеться побачити.
На вихідних збираюсь з Мартою і її Віточкою на каруселі. Мала в захваті від гірок, хоч боїться висоти. Тягне мене в кімнату страху, а я не хочу.
- Це для дітей, - опираюся.
- А я боюся сама, - муркоче.
- Чого ти боїшся?
- Ну це ж кімната СТРАХУ!!!
Я здалась. Вітуся чекає жахливих привидів, але від дешевих залякувань ми лише регочемо без упину. В сльзах виходимо на двір.
- Мам! – каже Вітуся, - насправді це кімната сміху!!!
Після всього ідемо в парк на обіцяне морозиво. Сідаємо за столик на дворі. Віта миттю вливається в компанію малюків і вже не хоче ніякого морозива.
- Я вчора бачила твого колишнього, - тихо каже Марта.
- І?
- Нічого, просто так кажу.
- Я майже не думаю про нього. І не плачу… ти мала рацію – час лікує.
- Він був не сам!
- Тим краще для нього…
- Тебе не цікавить, як вона виглядає?
- Не дуже. А що?
- Просто сіра мишка!
- Ну знаєш… - мені не зручно про це говорити.
- А як там…?
- Славко?
- Так.
- Нормально. Дзвонить постійно. Але це лише дружба.
- Поки що… - Марта посміхається.
Я не відповідаю. Сама не знаю, як це розцінювати. Ввечері він між іншим додає, що буде думати про мене, а вранці розповідає, що пізно повернувся і не виспався. Іноді дзвонить по шість разів на день, іноді жодного. Мені від цього ніяково.
Понеділок як завжди довгий і божевільний. Я повинна дати три сторінки тексту: про один із тутешніх навчальних закладів(на праваз реклами офкорсе, як я це ненавиджу!), також про якісь спортивні змагання і про групу паломників до Єрусалиму. Беру диктофон і йду на зустріч в коледж – спочатку чорна робота. Говорити особисто з директором не було резону – вся потрібна інформація була у флаєрі. Але робота є робота. Коли повертаюсь в редакцію. Застаю таку собі ідилію – новенька Ліля спекла хлопцям якихось коржиків, а вони і без того кидають на неї магнетичні погляди. Смішно.
Нашвидку зліплюю статтю і перевидаю її на верстку.
- Я біжу в Міську Раду! – кидаю колегам.
- Що там?
- Треба дещо уточнити…
- Давай тоді. Пап!
