Перебуваючи десь між сном і дійсністю, Василь чув чиїсь схлипування. Неймовірна втома тягнула його на сторону сну, але схлипування перейшли в тужний безнадійний плач і спати вже перехотілось. Спершу не міг зрозуміти де це він - багряні занавіски на великих вікнах, химерні меблі, - якась чужа, незнайома кімната. "А, так це ж готель,- нарешті сплинуло в сонній голові, - а ранком..якась важлива зустріч...чи знову в дорогу?Чому такі короткі ночі..." Гіркі ридання перервали потік безладних думок.
Очі Василя різко відкрились, коли він зрозумів, що той хто так невтішно плаче знаходиться в його кімнаті.
- Юлю?Що сталось, кохана?Заспокойся, сонце, я з тобою.Що таке?Тобі щось погане приснилось?Вже все позаду, не бійся.
Дівчина сиділа в кутку, обнявши свої коліна, ховала обличчя у довгому волоссі й тремтіла, наче в лихоманці.Василь заглянув у її великі сірі перелякані очі і не знав що сказати щоб розвіяти страхи, лише обняв її міцно.
- Він знову повернувся.- Прошепотіла Юля, ще більше забиваючись в куток.
- Хто?Хто, сонце?Хто повернувся?- Вдивляючись в її кришталеві очі, питав стурбований хлопець.Та відповіді так і не отримав, сірі очі закотились вверх і тіло дівчини стало, наче неживе.Обережно, мов фарфорову ляльку, Василь переніс Юлю на ліжко.Сам став поряд на коліна і гладив її біле нахмурене чоло.В його голові тернистим павутинням снувались думки:"Хто ж допоможе?...Лікарі безсилі, священики не допомогли, знахарі теж...в кого ще шукати допомоги від дивного сну, що забирає її раптово і надовго...Ніхто не знає коли він прийде і коли відпустить."
Дихання Юлі почастішало, холодний піт зросив її гаряче тіло.
- Як би я лиш міг взяти ті муки на себе, тільки б не бачити як ти терпиш.
- Ні, ні-і-і.._ Стогнала виснажена дівчина крізь сон,здригаючись всім тілом, яке раптово похололо.
- Сонце, чому ти така холодна? - Василь накрив її ковдрою і поцілував у очі. - Моє холодне сонце.
Враз очі відкрились, а вони вже не кришталеві - їх наче наповнили сірі клубки диму.Василь не міг відірвти здивованого погляду доти поки в димчастих безоднях не спалахнули вогники і він побачив , що Юлі вже немає і він вже не в готелі, а на дворі, і далі стоїть на колінах, але на пухнастій траві, що наче вкрилась памороззю.Торкнувся її, але ні холоду ні вологи не відчув.Підвів очі і був вражений побаченим: вся природа, на якій він дивом опинився, була наче стара вицвіла фотографія.Трава, дерева, небо - все сіре.стало моторошно на душі, та Василь старався не заглиблюватися у вир своїх почуттів - потрібно було знайти Юлю.він ішов по запорошеній природі, уважно оглядаючись довкола, а в голову вперто лізли думки:"Що це за місце?Як я тут опинився?"Зайшов у ліс...Із високих дерев, крони яких ховались у хмарах, падало сіре листя, наче клаптики попелу."Може це сон?..Але що це за диявольський сон в якому я ставлю собі такі питання?Що за хворе марення, яке не позбавило мене свідомості підчас сну?"
Сталевим небом пронеслась зграя птахів, він провів їх поглядом і побачив що вони полетіли на пагорб, де кріз туман ледь виднілись вогники.
"А ось і місто недалеко.Тепер все трохи прояснюється...я напевно якось вдарився головою, втратив пам`ять і пошкодив сприйняття кольорів."Обличчя Василя перестало хмуритись і він поспішив на пагорб, а ззаду насувалась непрогляна пітьма.
Місто справляло гнітюче враження, з жодного вікна не світилось, лише поодинокі високі ліхтарі кидали на пусті вулиці тьмяне світло.Кожен похмурий будинок вдивлявся в душу не одною парою чорних безодень і серце хололо від гучної тиші.
- Юлю, де ти? - Тихо сказав Василь вдивляючись у сутінки.
- Що буде як змішати білий колір з чорним?Що буде як змішати світло і темряву? - почувся за спиною дитячий голос.Обернувся і побачив маленьку дівчинку із великими сизими очима, та хвилястим волоссям.
Василь не міг відірвати погляд від тих очей аж поки химерна думка не сколихнула його:"Та це ж Юля в дитинстві!"мороз пробігся попід шкірою.Коли хлопець тільки оглянувся то дивився на дитину з верху в низ, а тепер їхні очі були на одному рівні.Дівчатко простягнуло йому свою руку і Василь без вагань простягнув свою, таку ж маленьку.Ліхтарі здавались ще вищими і ховались в густому тумані, мов зірки.
- Темрява наближається..потрібно сховатись. - Говорила тихо маленька Юля.
Вони зайшли в гостоверху будівлю, що чимось нагадувала церкву.Дівчинка вз`яла зі столу свічку і повела Василя по гвинтових сходах на піддашшя.З видовженого вікна відкривався дивовижний вид сірого міста яке поступово поглинає пітьма.Юля закрила його дерев`яним віком.
Лякливий вогних свічки відбивався у великому дзеркалі.Василь підійшов до нього і вжахнувся - перед ним стояв маленький хлопчик, таким яким він колись був.Дівча й собі підійшло:
- Сьогодні ми діти - завтра старці.
Відображення у дзеркалі почали рости і Василь впізнав там Юлю і себе, але за мить обидвоє вони стали худими немічним старими.Василь з жахом дивився на свої поморщені тремтливі руки.
- Не бійся. - почувся голос Юлі, яка нарешті була не старою й не дитиною, і він став таким же.
- Ми тут зможемо бути вічно молодими, тільки треба тут, в тьмі перечекати світанок.Не можна щоб нас торкнулось проміння вранішнього сонця.
- Чому. - якось байдуже спитав Василь.
- Не можна.-Тихо відповіла Юля, а її великі сірі очі заблищали кришталевими слізьми.Щось гримало внизу.Щось підіймалось по сходах до них на піддашшя.
Крізь тонку шпаринку у віці було видно несміливе досвітнє світло.Хлопець підійшов ближче до закритого вікна.
- Я піду.Ти зі мною?
- Ні!Ні-і-і...!Я не люблю тебе!Я не люблю тебе!Я не... - Хлопець потягнув її за руку і відкрив вікно навстіж.Світанок вдарив у очі ласкавим промінням.
Коли зір Василя звик до світла, він побачив велике вікно із багряними занавісками, крізь які пробивались перші прмені нового дня.
- Як добре що ти не повірив мені...Як добре що ти не повірив...
Її гарячі сльози хололи на його шиї.Василь відчув полегшення
і чомусь теж захотілось плакати, але він лише міцніше обійняв дівчину.
Після тієї ночі Юля не спала чотири доби.Василю вчувався запах лілій і ладану коли на п`ятий день вона заснула
