- Петре! Петре! Ходи до нас, де ти подівся? – голос дружини, що аж бринів від веселощів, долетів до Петра знадвору, навіть крізь зачинене вікно.
Юрба гостей, а з ними й Петрові донька й дружина, розділившись на дві ватаги, розв’язали запеклий, зі сміхом та вигуками, бій сніжками на подвір’ї, що феєрично сяяло різнобарвними вогниками.
Старий Новий Рік зібрав у заміському домі чималу купу народу – жінчині подруги з ескортами, та ще й донька нагрянула разом зі своєю компанією.
Уже майже готовий залишити крісло біля каміну та приєднатися до решти товариства, але подовжуючи останні миті спокою, Петро налив собі шампанського – добре, що брют смакує лише йому…
І спогади, хтозна які давні, але такі, що вертали знов і знов, без жодного попередження накрили його з головою.
... День Великого переселення їжаків – так він згодом охрестив цей день. Поруч із цими словами, мов прив’язані до них ниточкою, спливали ще інші: свято для очей.
Бо то, дійсно, було свято для втомлених одноманітністю очей – палахкотіла усіма відтінками зеленого буйна рослинність обіч гірського шосе, прорізувана лише ясними стовбурами дерев та плямами квіток. Дуби, ясени, граби, ще якісь екзотичні велетні, назв яких він навіть не знав. На них, мов на скелі, накочувалися хвилі чагарників. Їхнє різьблене, вигадливе листя закручувалося наче морська піна – тільки не біла, а зелена, зелена, зелена...
Вивертаючи кермо, Петро посміхнувся своїм асоціаціям. Не дивно, що перед його очима стоїть море, проступає крізь усе, що він бачить. Адже два тижні він разом із жінкою й донькою дивився лише на морську просторінь – опалову на світанку, блискучу, мов розпечений на сонці бляшаний дах, удень, блідо-рожеву, наче розведене вино, увечері. Уночі море лише вгадувалося по глибокому диханні, розчинялося в темряві, якщо над ним не зависав, висвічуючи зірвані вітром капелюхи хвиль, білий аж синій промінь прожектора.
Цього літа, після тривалої перерви, вони знову розкинули свій намет у звичному місці, на дрібному ракушняку. Жовтогарячий намет та червоні надувні матраци – кольори, що найкраще рятують від спеки. Через кілька днів уже хотілося бачити зеленими хоча б їх.
Із флори на узбережжі були тільки гігантські миколайчики. На відміну від своїх північних синіх братів приморські миколайчики були іржаво-сірими та мали велетенські жорсткі прилистки. Не просто колючі, а обоюдогострі, наче середньовічна зброя, вони ще й спричиняли не менш криваві рани... Але це була чи не єдина вада цієї місцевості. Море накочувало на берег світлі хвилі, і, скільки ока, узбіч моря лежала піщана гладінь, цілком гола, якщо не зважати на однісіньку, нещільну низку спорохнявілих авто та наметів.
Лишень ліворуч на хвилі, наче праска на мережану білизну, гострим носом насувався кам’янистий ріг. Цією праскою, із суцільного золота з химерними чорненими візерунками, мала прасувати не менш ніж королівна. Покинувши табір рано-вранці, до настання вбивчої спеки, можна було дістатися оманливо близького рогу, розгледіти ті візерунки – і вони виявлялися заростями тамариску та кизилу, що вкривали западини та зморшки в білувато-жовтому вапняку.
У примхливих бухточках цього рогу бички ловилися як навіжені.
Петро цінував автентичні краєчки Кримського півострова, де кам’яні скелі й ковиловий степ наче вхопили одне одного в обійми, значно вище за санаторно-піонерську південну його частину. Порівнювати їх було все одно що порівнювати офорт із чіткими, вишуканими у своїй простоті лініями та пістряво-розпливчасту репродукцію, засиджену мухами на стіні заводської їдальні.
Але тепер він відчував, що цей серпантин, що забирав і забирав угору серед первісно-буйних зелених хвиль, примиряє його з Південним узбережжям. Щоправда, відстань до узбережжя наразі все збільшувалася - по вертикалі.
А ще він почувався резидентом, що прямує на зустріч з агентом іноземної розвідки.
Петро поглянув на годинника – до зустрічі залишалося ще дві години. Ранкові збори були напруженими – великих зусиль коштувало навіть надати собі відповідного, пристойного вигляду. Сорочка й штани, ретельно складені на споді валізи, не тільки зіжмакалися, а ще й припали всюдисущим пісочком. А ще ж треба було залишити родині їжі в термосах та каструльках на цілу добу – розкочегарювати без чоловіка паяльну лампу, що мала звичку несамовито ревти, вивергаючи драконяче полум’я, жінка відмовилася навідріз. І все ж таки йому вдалося вирушити, маючи запас часу. Знав свавільну вдачу цієї дороги, та й на свою стареньку «копійку» міг хіба що сподіватися, як на перевіреного в багатьох бувальцях приятеля, але аж ніяк не покладатися.
Запізнитися він не мав права – ані місце, ані час зустрічі змінити вже було неможливо.
Божевільна ідея зустрітися на n-му кілометрі мальовничої гірської дороги народилася саме в нього. Це сталося, коли напередодні літнього відпочинку йому зателефонував його роботодавець, італійський бізнесмен П’єтро Белліні, і серед звичайних завдань прохопився, що планує саме в цей час пробути кілька днів у Криму зі своїми московськими партнерами.
- Ось він, мій шанс! – блиснула гадка Петрові. І проминути цю нагоду він не збирався, хоч би там що.
Але на цю хвилину жодних ознак можливого зриву операції не було. Йому майже не траплялося зустрічних, про обгін теж не йшлося – млявий дорожній рух ущух невдовзі після останнього селища, і наразі гірська дорога була практично порожньою.
Та й не дивно - адже в ці перші постперебудовчі роки країна лежала в руїнах, немов після цунамі. Жалкувати за тим, що змила небачена протягом десятиріч хвиля, Петро й на гадці не мав. Мертвонароджені індустріальні гіганти, що вивергали зі своїх черев такий же мертвий мотлох, лабіринти обшарпаних, але непохитних мурів, підсліпуваті очиці розсіяних містом крамниць, монголоїдні боввани на майданах, та, куди не кинь оком, ганчір’я кольору злинялої крові – він зрозумів, як це йому осоружно, тільки коли все було вже потрощено штормом. Так, цей шторм, як воно завжди буває, наробив збитків, уніс із собою не тільки непотріб, а й нужденний але край необхідний скарб, зачепив кожну родину, не оминув і Петрову. Так, хвилі підняли й гойдали тепер на своїй, ще розбурханій, поверхні брудну піну. Але Петро був із тих, хто за ковток чистого повітря, за шматок пронизливої, відмитої від кіптяви блакиті готовий, не вагаючись, віддати мертвий штиль із його задухою й гнітючою незмінністю.
Він знов посміхнувся, перетрушуючи в думці штуки, до яких він вдавався, аби не пуститися на дно. Відчайдушні, карколомні – втім, нічого надзвичайного. Торгівля на роздріб товарами, що їх пощастило вхопити на гурт, ризиковані спроби таксування... Тоді заходи інтелектуальні – приватні уроки, переклади інструкцій до електронних цяцьок, допомога в перемовинах з іноземцями. Заснувати СП – сумісне підприємство – було повсюдною рожевою мрією того часу. Звісно, не таких як він – голоштаних інтелектуалів, а хвацьких молодиків, що зуміли обернути на гроші своє радянське минуле.
Під час таких перемовин, асистуючи знайомому скоробагатьку в спробі залучити до своїх напівкримінальних планів тверду, як тоді казали, валюту, Петро й здибався з П’єтро. Тезки стали щасливою знахідкою одне для одного – буває й таке.
Італієць уже скуштував у Московії акулячих зубів нових руських і сторожко тримався в цій незрозумілій, але точно не менш небезпечній Україні. Він вчепився в Петра, з його невимушеною англійською, з його, хоч благенькою, але краваткою, і логічним розумом, наче в рятівне коло. Дядько вже немолодий, бита голова, П’єтро бачив людей наскрізь. Недаремно, розпочавши багато років тому свій бізнес з невеличкої майстерні, дах якої довелося перекривати власноруч, наразі він володів не тільки величезною корпорацією в себе вдома, на півночі Італії, а ще й численними заводами скрізь у світі.
Справдешній бізнесмен і інженер, він у Росії, а тепер от і в Україні полював насамперед на технічні рішення, на шматки колись засекречених військових технологій. Адже, якщо застосувати їх у мирних цілях, це дозволить ще і як обставити конкурентів. А ті теж не сиділи на місці, наступали на п’яти, дихали в потилицю. Москвою вже не можна було пройти, щоб не зіткнутися з кимось зі свого клубу, достоту як свого часу Гонконгом...
П’єтро чи не першим збагнув, що Москва – то лише бутафорська столиця колишньої імперії. Справжні ж технічні скарби треба шукати, наприклад, у Сибіру – він завітав і туди, але то виявилося занадто. Так далеко його жага до мандрівок і пригод не сягала. Але ж була ще й Україна, загадкова Україна, про яку в Італії нічого не знали, у Москві розповідали жахіття, але яка – він відчував своїм гачкуватим італійським носом – приховувала в собі дива ще незнані й небачені.
Ось так Петро став його очима й руками в Україні.
Рік праці на тезку великих статків не приніс, а втім сьогодні Петрова родина впевненіше трималася на плаву. От і на море вибралися, як колись…
Хоча в глибині душі він відчував, що спроба вдруге ввійти в те ж саме море не дуже вдалася.
А в тому, іншому житті, входили ж, літо за літом, радісінькі вже з того, що – відпустка! Двадцять чотири омріяних дні солодкої й солоної від морської водички волі... І спека стояла щільною золотою стіною, не насмілюючись проте перетнути кордони затінку, чітко окреслені напнутим на чотирьох жердинах простирадлом, і в’ялилися на мотузку бички, наче велетенські коми в недочитаному ще до кінця рядку, і кожної ночі з берега до моря задував завзятий вітер, вигинаючи серпом намет, здмухуючи зі своїх місць навіть зорі, і ті перед світанням збивалися зграйкою над водою, у темній смузі небосхилу, а тоді поринали, одна по одній, в примарні хвилі, які ще не набули жодного кольору.
Тут сонце вставало прямо зі степу, а ввечері занурювалося в море - наче на Кавказі, хоча це й був Крим. І це теж було нереально, казково…
Цього ж року звичні речі чомусь не смакували як раніше.
- Ми всі втомилися, - подумав він, а вголос пробурмотів: - Будуть вам і Багами… і Мальдіви з Сейшелами, - наче відповідаючи на невимовлені ще побажання своїх дівчат – дружини та доньки. – Дайте тільки часу….
А часу залишалося ще півтори години.
Десь назустріч йому вже мав прямувати – ні, радше, кривуляти - П’єтро, мабуть що в якомусь орендованому авто; авжеж, свій «Феррарі», певно залишив удома…
Дуже сподівався на очманілість тезки від побаченого – той полюбляв колекціонувати гострі враження. Це теж могло бути наруч Петрові.
Тому дивився на все наче ще й збоку.
Шосе лягало під колеса, розгорталося півколами, то біле, як аркуш, під вранішнім промінням, то синє в затінку похилих дерев. Інколи внизу краєчком малахітової стільниці проглядало море.
… Пляма, невиразно-брудна, майже безоб’ємна, прийшлася на освітлену ділянку шляху. Вона різонула по очах Петрові, і він механічно викрутив кермо вбік - аби колеса не зачепили розчавлене тільце. Так само механічно змусив себе не помітити жахливих подробиць – як завжди, коли доводилось бачити таку картину.
- І звідки тут узятися тому бідолашному котові чи собаці? Жодної оселі, заповідник навкруги, - тільки й встиг подумати, коли раптом знову помітив попереду на дорожньому полотні сиротливу темну грудку, і різко загальмував.
Придивився – і відлягло від серця. Ця істота, по-перше, була жива-живісінька, а, по-друге, мала всі підстави знаходитися тут і зараз. От хіба що заступати дорогу машинам їй було не слід – аби не вийшло на лихе.
Петро виліз із машини й рушив було до звірятка, що принишкло посеред зустрічної смуги, за кілька кроків від нього. Тоді вернувся й прихопив з-під сидіння цупку ганчірку.
- Нема дурних голіруч тебе хапати, пройдисвіте, - промовив, присідаючи навпочіпки біля невеличкого, але, мабуть, цілком повнолітнього їжака.
Пам’ятав, як колись у піонерському таборі натрапив на галявині на отакого от мандрьоху. Голки в того на вигляд теж були м’якенькі, шоколадні, ще й із білими кінчиками. Наблизив долоньку, аби погладити… тихенько… і зойкнув від несподіваного болю. Блискавичний порух спинки - і лишилося тільки дмухати на поколоті пучки.
- А цей їжак якийсь неправильний, - подумав Петро. - І клубочком не згорнувся, і тікати не намагається.
Їжак, щоправда, притиснувся до асфальту, але не так щільно, щоб не можна було підвести руку. Петро так і зробив. Навіть про ганчірку забув.
І ось він уже тримав їжака під черевце, піднісши його близько до обличчя, відчуваючи його дух – гострий, кислуватий, і водночас пронизливо свіжий. Щось нагадував йому цей запах, щось напівзабуте, але дуже приємне - але що саме?…
Він з цікавістю роздивлявся порушника дорожнього руху. Завдяки біленькій манишці й чорним лакованим кігтикам їжачисько скидався на світського дженджика у вечірньому одязі.
- На вечірку наче ранувато, - зауважив Петро їжакові. – То це ти, гультяю, о цій порі тільки додому?
Замість відповіді їжак засмикав лапками, наче намагаючись бігти.
- Розумію – невідкладні справи, - погодився Петро й пустив їжака, мордочкою до лісу, що нависав над шосе. Туди було на пів асфальтової смуги ближче.
Тієї ж миті їжак повернувся, і його гострий носик мов стрілка компаса, вказав на протилежне узбіччя. Довелося знову підхопити звіра на руки. Той і цього разу не задіяв свою колючу зброю, але тепер удався до попереджувального форкання.
- Ясно, друже, тобі туди, - не став сперечатися Петро. Він переніс їжака на травицю й пустив долу. Навіть не попрощавшись із непроханим рикшею, той рішуче попростував униз досить стрімким схилом, і вмить щез у непроглядній гущавині.
Петро змив з рук їжакові пахощі, поливаючи собі з пластикового бутля. Тоді протер лобове скло, уже поплямоване метеликами-камікадзе, качнув машину, перевіряючи шини.
У спекотній тиші відчувався присмак живиці, хоча сосни росли десь там, вище в горах.
Зрушив з місця, помалу, не розганяючись, аби вписатися в черговий крутий поворот, праворуч і вгору.
…Їжак заціпенів просто на роздільній смузі. Тому його було добре помітно навіть у затінку.
- Може, це все одна їжача родина? – здумалося Петрові, коли, уже не експериментуючи, переносив через дорогу й цього прочанина.
Але ж ні. То для нього, на колесах, ці їжаки трапилися чи не поруч, а їм, щоб на своїх коротюсіньких лапках розбрестися на таку відстань одне від одного, знадобилося б півдоби, не менше… Що ж змусило цих геть незнайомих одне з одним істот вирушити в одному напрямку - униз лісом, що вкривав гірські схили?
- Лісова пожежа, – ударило в голову. Якийсь час він їхав, тривожно позираючи на верхівки гірських схилів, що повільно оберталися навколо. Схили кучерявилися неушкодженим зеленим хутром. Незабрудненим склом виблискувало над ними небо. Тільки єдина хмарина тьмяніла майже в зеніті, важка, мов напівзруйнована вежа.
Щось пригадувалося з давно читаного – хмара з незвичними обрисами віщує … землетрус! Які саме мають бути обриси він не пам’ятав, та все ж тьохнуло серце, коли довелося в’їхати під навислу кам’яну брилу.
Нечутний вітрець усе ж таки робив свою справу, і небесна фортеця трохи осіла, посвітлішала, і на роль лихого провісника вже не тягла, жодним чином.
Пожежа теж відпадала – ані горіло, ані сі курило…
Проте щось мало ж зірвати з насиджених місць цих їжачиськ?!
Ондечки ще один. Простував у відомому напрямку, але почувши шум автомобіля, заціпенів, як роблять усі вони.
Може, об’їхати його й годі?! Упаде тиша, і це чудо в голках дочимчикує собі, куди йому треба… Коли ще навернеться тут інше авто - дорога наче поснула…
…Пригальмував, вагаючись, – як тут з-за повороту, який він щойно проминув, вихопився джип, вильнув убік, обганяючи, обдав пругкою хвилею гарячого повітря, надривним блатним шансоном. Кремезний, мов танк, він, здавалося, підім’яв під себе шосе від краю до краю. Мить – і щез як здимів.
Петро виліз із машини на ватяних ногах. Грудочка темніла на тому місці, яке тільки-но протрамбував джип. Петро підібрав клубочок. Він не розгортався, не коловся – наче закляк. Серце в Петра впало, і, він, здавалося, відчув, як воно калатає йому десь у пучках…
- Стривай-но, це ж б’ється серце в їжиська!, - зрозумів раптом, і відчув неймовірне полегшення.
- Мордо ти їжача, комедіанте поганючий, - лаявся, зносячи їжака, що так і голкою не здвигнув, на кілька кроків погір’ям, і для надійності вмощуючи того під кущ.
Але, сідаючи за кермо, посміхнувся: - Не такий уже й поганий - зі мною штука йому вдалася.
Більше не робив спроб зіскочити з гачка. Не видивлявся прикмет, що провіщали б стихійне лихо. Власне, звідки він взяв, що їжаки від чогось тікають? Може, навпаки, їх кличе інстинкт, що не можуть йому опиратися? Як вугри, що, долаючи течію та відстань, сунуть та сунуть ворожим безкраєм, усе далі й далі від затишних річок та озер із солодкою водою, аби дістатися Сарґасового моря, і там, у сліпій глибині, поставити крапку у своєму дивовижному житті.
Так, скоріш за все, підросли хлопчиська-їжачиська, і настав їхній час іти у світ вузенькими їжачими шляхами, шукати собі щастя-долі. А люди перерізали їхні потаємні заквітчані стежини асфальтовими пустелями. І збирає на них їжача смерть з відданого під її руку плем’я багату данину.
Ніби на підтвердження його думок на дорозі трапилося ще мертве звірятко. Хіба півметра не додріботіло до жаданого узбіччя. Мабуть, подумки було вже там, у затінку заплетених ліанами дерев, у захистку дрімучих чагарників. Як же воно либонь поспішало, намагалося швидше переставляти лапки, аби нарешті відчути подушечками не жорстку гарячу твердінь, а пругку підлогу з торішнього листя, вдихнути змученим носиком не запаморочливий сморід, а дороговказні пахощі лісу.
Не судилося.
Не дійшло туди, куди вів його могутній поклик, не знайшло собі пари. Не пізнало мабуть що не менш солодкого, ніж людське, кохання. Не склалася ще одна їжача родина, не побачить Божого світу цілий розсип м’якеньких крихітних їжаченят. Віднині й довіку не затягнеться ця прогалина на зеленому лузі життя.
Надалі діяв мов заведений. Гальмував, зупинявся чи не впритул. Уже не замикав машину, навіть ключа із замка не витягав. Підхоплював їжака під черевце, хутко, але обережно – одне капосне створіння таки штриконуло, добряче, - і бігцем до лісу нижче шосе. Тоді притьмом до машини. Вже не мив руки, не розглядався, як і що. По газах – і вперед.
Хоча ані повороти, що намотувалися все щільніше, один до одного, ані бусурманські їжаки, що траплялися, здавалося, все рясніше, простору для газування багато не залишали.
А він, дурний, ще катаклізми виглядав… Та начхати на ті катаклізми.
Лихо полягало в іншому: він запізнювався.
(далі буде)
