Його звали Вітром. На його плечах не могло втриматись нічого, окрім сотень тонн повітря. Порожнього повітря. Іноді вологого, а подекуди сухого; то свіжого, як перша звістка від коханого серця за останніх сто років, то гнітючого, як прогулянка перед страшною грозою.
Насправді, його вже дуже давно не звали… Його ніхто вже давно не звав. Повз нього проходив світ, минав краплина за краплиною, і жоден дотик буття, здавалось, вже не стосувався його… А він все старався знайти контакт. Старався побути у чиємусь житті, залишити відбиток бодай на одній хвилині хоч чийогось дня. Більше йому і не потрібно було. Якби ж він знав, що людям потрібна хоч якась постійність. Якби ж він міг хоч одного разу нікуди не мчати, залишаючи усе позаду. Якби ж він не палив мости. Якби ж він не боявся позоставити по собі видимий слід, по якому його можна було б знову відшукати. Якби ж… То він би не блукав світом, світом відкинений.
- Привіт! Твоя усмішка не може залишити байдужим!..
- Дякую. Усміхаюсь тобі ще раз!
Він боїться прийняти цю усмішку. Він не хоче цього дару, цієї відповідальності. Його тут завтра не буде.
“Зателефонуйте, будь ласка, пізніше. Абонент не може прийняти Ваш дзвінок”.
І так сотні сотень разів.
Вітер…
Думаєте, йому є куди втікати? Він теж так думав. Давно колись.
Гадаєте, він сильний і незалежний?… Так і є. І в цьому його найбільша слабкість. Каліцтво, просто-таки. А ще, він раб своєї незалежності. Постарілий раб.
Востаннє його шукали пізньої осені ще в минулу епоху. Епоху сподівання. Останнім шукачем був він сам. Якби ж він не здався.
Вважаєте, йому вже більше не знайти себе? Помиляєтесь.
“Абонент з’явився в мережі”. Є хтось, хто чекав на ці слова. Знаєте, як чекає крихітне кошеня на кішку-маму, а посохла земля – дощу? Тоді й знаєте, як на нього чекали. Вона чекала на нього, бо знала, що насправді він – не вітер. Насправді, він – зодягнений у вітер соняшник. Одного разу вирішив приміряти на собі це романтичне вбрання, і не помітив, як воно почало вростати у його шкіру. Ранок змінював вечір і навпаки, а він витав довкола, допоки саме життя перестало сприймати його серйозно. Життя – штука серйозна, самі знаєте.
Але вона завжди чекала на нього. Хоч перестала кликати. Перестала шукати. Для неї він не був несерйозним, ані зрадливим, ані тимчасовим. Соняшник – образ сонця. Вона вірила, що Соняшник, якого звали Вітром, згадає, де позосталось його коріння і повернеться.
Блукаючи бітумними артеріями старих міст, він розтратив таку велику частину свого серця. Розкидав слова кохання по вологих дворах. Зрікся свого я. Зрадив свою суть. На колінах приносив данину ідолу незалежності. А ідол мовчав. І ніби вимагав більшого. Він віддав ідолу майже все, що отримав у спадок від життя, від Творця. У момент, коли він усвідомив, що навіть якби зміг повернутись додому, до неї, повертатись було б ні з чим, окрім як із ганьбою, і у момент той світ похолоднішав ще більше. Холодні пальці вже не наважувались натиснути на одинадцять кнопок, після чого почувся б голос. Голос, надію та невтомну любов якого невидимі хвилі несли б за сотні кілометрів, вкладаючи у його зневірене вухо. Її голос. Вона ж чекає на нього. Сотні років чекає.
“Абонент намагався вам зателефонувати”. Його крок на зустріч! Її спринт у його бік. Його погляд. Її обійми. Його сльози. Її сумно-весела усмішка. Його руки. Її руки.
Його вже більше ніколи не звали Вітром. Він повернувся. Тому що його чекали. Вона його чекала. Соняшник-жебрак втратив усе окрім одного. Любові. Його любили. Вона його любила. І любов довіку збагатила його.
- Привіт, Соняшнику! З поверненням додому!
- Привіт!.. Пробач!.. Ти чекала!..
