Десь хвилин за двадцять, ми нарешті виходимо з квартири. Вже коли сідаємо в машину, я, навчена гірким досвідом, питаю, чи нічого не забули. Дід згадує, що забив каструлю з зіллям. Біжить за нею. Вже їдемо, коли я питаю, що ми з тим зіллям будемо робити. Дід б’є по гальмах, ззаду нам сигналять і волають.
- Що таке?
- Я забув роздруківку з двамережі.
- Роздруківку чого?
- Застосування засобу для викликання дощу.
Повертаємося ще раз. Карлсон каже, що це до невдачі. Біля дверей знаходжу букет. Букет! Нехай невеличкий, не як раніше з розкішних троянд, а з невеличких айстр, але все ж. Букет! Я чомусь радію цьому букету, хоча не розумію чому. Намагаюся заспокоїти себе, що букет і букет. До того ж значно гірший за попередні, але мені радісно і все.
- Чого ти така весела? – питає Карлсон, який завжди останнім часом набурбурений.
- Та просто.
- Оце якийсь копійчаний букет і ти вже щаслива! – все не може заспокоїтися колега. Я хотіла йому сказати, що він за своє життя і копійчаного букета нікому не подарував, але не сказала. Якось здалося мені це не важливим. Бо серце билося, як скажене, перед очима паморочилося і так добре було, що не знаю з чим і порівняти.
Ні, я себе намагалася пригальмувати, нагадувала, що чим вище злетиш, тим болячіше падати, що от навіть не бачила я квіткаря і де це він пропадав і чого це я так радію. Але от буває так, що всі питання, як з гусака вода.
- Якось ти дивно, Божено, виглядаєш. – каже Дід.
- Та не дивно. – кажу, а у самої серце аж калатає, як птаха, що з клітки вирватися хоче. Помітив Дід мої хвилювання! І сама не розумію, чому мені так від цього радісно.
- Аж дивитися неприємно! – сичить Карлсон.
- Той не дивися, сонечко! – кажу я і не тому, що знущаюся, а просто так мені добре, що хочеться, щоб і іншим було добре.
За тим внутрішнім милуванням, не помітила, як і приїхали. Ось уже біжить нам назустріч клієнт.
- Їдьте за мною, я вас до поля виведу.
- Усе, що казав узяли? – питає строго Дід.
- Узяв, узяв! Невже буде дощ? – клієнт схвильований, може навіть трохи напідпитку.
- Буде. – каже Дід і киває головою.
Їдемо за клієнтом, якимось путівцем, торохтимо, пилюка, Карлсон щось бубонить. В іншому б випадку, вже б дратувалася, а то сиджу, як Мати Тереза, усіх люблю і за всіх радію.
- Слухай, у тебе блаженний вигляд! – дивується Дід.
- Та вона з глузду з’їхала! – ричить Карлсон.
- Все нормально, хлопчики. – посміхаюся я.
Ось машина клієнта зупинилася і ми слідом. Виходимо, навколо якесь сіре поле, на якому майже втрачаються зелені пагони кукурудзи. І дійсно, земля потріскана. Он клієнт палець у тріщини сує, що там палець і долонь у деякі засунути можна.
- Без дощу все загине! Все! – повторює чоловік.
- Зробимо. Давайте, що я казав. – заспокоює Дід, який вміє виглядати впевненим.
Клієнт біжить до свого УАЗу, повертається з великим чавуном, якимись пакунками, потім приносить дві каністри води. А ще пластмасові відро з під фарби.
- Барабана не знайшли, але можна на цьому. Ось. – клієнт починає вистукувати щось на відрі. – Підійде?
- Ладно, нормально. – киває Дід. – Все, можете йти.
- Мені уїхати треба?
- Ні, просто у машині сховайтеся і не виходьте.
- Ага, не буду. Ну той, успіху вам. Хоч би на день дощику. А то ж гаплик кукурудзі!
- Зробимо, зробимо. – заспокоює Дід клієнта і той йде до «бобіка». Кілька разів оглядається, наче боїться, що ми десь дінемося.
Я дивлюся на небо. Синє-синє. Жодної хмаринки, спека.
- Романе, а рецепт дієвий?
- Дієвий, дієвий. Не хвилюйся. Це ж двамережа. Так, Стасе, бери барабан і гупай. – Дід дає Карлсону відро.
- Це ж відро! – ображається той.
- У нас буде барабан. Бери та гупай!
- Що я, блазень якийсь? – крутить головою Карлсон і відро не бере.
- Гупай, я сказав! Це для обряду потрібно! – наполягає Дід.
- Та не буду я! – крутить головою Карлсон.
- Давай я. – пропоную свою кандидатуру. Дід дивиться на Карлсона, бачить, що той вперся, як осел.
- Ну, добре, давай ти. Тільки так ритмічно.
- Добре, добре. – беру відро, починаю вистукувати. Мені весело, сама аж пританцьовую.
- От, відьма! – каже за спиною Карлсон.
- Допомагай давай! - гримає на нього Дід.
Вони щось починають возитися біля чавунка. Сиплять туди борошно, додають води, ще чогось, місять, потім Дід бере баночку з зіллям. Виливає. Місить вже сам, бо Карлсон кривиться і відходить. Я настукую у барабан. Сонце пече, жодної хмаринки.
- А що це ти робиш? – питаю у Діда, який звіряє свої дії з роздруківкою.
- Зараз виліплю ляльку і принесу її в жертву, наче дитину. Потім поллю її водою і повинен початися дощ.
- Дитину?
- Ну так, раніше приносили в жертву дитину, але потім знайшли метод, як це обійти.
- Якісь криваві звичаї.
- Архаїчні. – киває головою Дід. Швиденько ліпить, ось вже і вийшла лялька, яка дійсно схожа на малу дитину. Дід викладає її прямо на землю, дає трохи підсохнути. – Барабань швидше! – кричить мені, а сам починає пританцьовувати, щось скрикувати. У танці дістає звідкілясь металеву спицю і протикає нею ляльку. Десь в районі уявного серця. Потім поливає ляльку водою з каністр. Щедро хлюпає водою, кружиться у якомусь екстатичному танці. Намагаюся барабанити в ритмі його рухів, але спробуй вженися за ним. Танцює, як шаман на камланні, потім кидає пусті каністри і завмирає. Сонце світить, ані хмарки. Я починаю відчувати, що здається, от зараз буде наш перший провал. І мені навіть анітрохи не прикро. Спокійно думаю, що у кожній справі є успіхи та невдачі, рано чи пізно це повинно було статися. Чую, як скрипить зубами Карлсон, який, мабуть, думає про те саме. Дивлюся на Діда, який наче скам’янів. Припиняю барабанити.
- Ладно, хлопці, не хвилюйтеся. Немає дощу. Може потім піде.
- Рота закрий. – шепоче Дід, який, все стоїть в дивній позі, наче застив у стрибку. – І барабань.
Ну, мені не важко, я барабаню. Так проходить кілька хвилин, коли Дід відкриває очі, підстрибує і вказує рукою мені за спину.
- Он!
Я дивлюся туди і бачу хмару. Хмару! То небо було синє, а то хмара. Та не хмара, хмарища! Швидко, дуже швидко наближається до нас! Стрімко насувається, піднімаючи клуби пилюки. Ось вже перші вітерці обвівають нас. Невже дощ? – не вірю я. Ну Дід! Ну Дід!
Сильний вітер. Він ледь не збиває з ніг. Справжній вітрюга! Я аж присідаю, щоб встояти! Вітер віднімає страшенну пилюку, таку пилюку, що нічого не видно, забиває очі. Я вже вся у цій пилюці, але я ж досвідчена, то у поле одяглася не нарядно, нічого. Поки пил, а зараз от як проллється дощ! Ось зараз, ось!
Я чекаю дощу з хвилини на хвилину, пилюга така, що вже і дихати нічим. Але дощу немає. Ані краплі. Вітер аж свище, перед очима сіра стіна, а дощу немає.
- Божено! – чую, як кричить Дід.
- Що? – кричу я, але черговий порив вітру задуває мені в рот цілий ком сухої землі. Я починаю кахикати і плюватися. Мене хтось хапає за руку, я навіть не можу розібрати хто.
- В машину! – це Дід мене тягне. Не розумію, як можна знайти машину у тій пилявій завісі, але Дід тягне і знаходить. Відкриває двері, заштовхує мене разом з купою пилюки, сідає сам, хлопає дверима. Чекаємо, поки пилюка осяде в машині. За вікнами нічого не видно. Стіна пилу.
- Що це, в біса, таке? – перелякано питаю я.
- Хер його знає! – дивується Дід.
- А чого дощ не йде?
- Та аби ж я знав! Мусив йти дощ, а тут вітер!
- Капець! Він же всю кукурудзу висушить!
- Та не каркай ти і так херово! – дратується Дід. І я і він дивимося у сіру завісу за вікном. Таке враження, наче ми під водою, якоюсь каламутною водою. Аж темно! Пил навіть сонце затулив!
Зненацька я кричу. Як навіжена. А як не кричати, коли ось дивлюся я у вікно, а тут з пилу виринає щось і починає стукати. Це вже потім я зрозуміла, що то був Карлсон, який теж вирішив ховатися у машині. Але до того заверещала, наче мене різали.
- Ти чого? – аж підстрибнув Дід, який, здається, теж злякався.
- Дивися! – я тицьнула пальцем у вікно, коли двері відчинилися і в машину залетіла купа пилу. Разом з купою ще щось, що досить безцеремонно посунуло мене прямо до важеля переключення передач. Я кричала, наче мене різали.
- Та закрий рота! – гримнуло щось, що залізло в машину і чого не можна було роздивитися у пилу. Роздивитися не можна, але по голосу я впізнала Карлсона і здогадалася, що це він уліз в машину, хлопнувши дверима. Зітхнула з полегшенням, бо ж знаєте, як оце така буря, то всякого можна чекати з цієї пилової завіси. Хоч і чудовиська.
- Рома, якого біса? – запитав Карлсон, коли трохи прокахикався і пилюка в машині черговий раз вляглася.
- Та не знаю.
- Ти нічого не наплутав?
- Я ж все роздрукував, як у двамережі!
- А там нічого не було про побічні наслідки?
- Та нічого!
- Тоді якого хера вийшла пилова буря замість дощу?
- Може він ще буде? – питає Дід, але по голосу чутно, що і сам не вірить у те, що таке можливо.
- Рома, ти розумієш, що ми ж не тільки нічого не заробимо, ми ще і винні будемо цьому чудаку!
- Розумію! Тільки ж двамережа ніколи не підводила! Завжди все точно було! – стинає плечима Дід. З плечей сиплеться пилюка.
- Двамережа тут ні до чого! Це ти щось наплутав! Або вона погано барабанила! – Карлсон досі не зрозумів, що не варто починати війну на два фронти.
- Я думаю, що проблема в твоїй знайомій. – кажу я.
- Що? – обурюється Карлсон, а Дід с зацікавленням дивиться на мене.
- Вона підсунула нам фуфло.
- Яке фуфло? Це було місячне!
- Я не спорю, але чиє? Вона не знайшла незайманої, то продала нам, яке було!
- Точно! – гупає Дід руками по керму. – А я думаю, де ж помилка!
- Не трандіть! Оля дала нам те, що треба!
- Їй потрібні були гроші, вона вирішила нас обдурити! – малює невтішну картину Дід.
- До того ж знала, який її знайомий лох, то чого вже там церемонитися. – іронізую я.
Карлсон аж підстрибує, нам з ним категорично тісно на одному сидінні.
- Сиди тихо! Я лізу на заднє! – гримаю я на Карлсона, який верещить, що ми – дурні і по собі судимо інших.
- Як вона нас обдурила! – крутить головою Дід.
- Вона не дурила! – не здається Карлсон.
- Обшустала, як православних! Сунула щось, забрала гроші і все! – Дід у відчаї дивиться у вікно, за яким все така ж завіса пилу. Він добре грає відчай і розчарування.
- Вона не брехала, це ти щось наплутав! – не здається Карлсон, але це вже швидше агонія.
- Йо майо! – зітхає Дід.
Далі сидимо мовчки. Вітер все дме і дме, аж машина тремтить. Страшна пилюга і жодної краплі. Десь через півгодини вітер починає стихати, десь за годину починає розвиднюватися. Пилюка потроху осідає.
- Ну, виходимо. – каже Дід. Ми виходимо і бачимо майже пустельний пейзаж. Та що там пустельний, місячний! Кучугури сухої землі, схожі на бархани піску. Біля машини цілі замети. Он Карлсон не може відкрити двері, Діду доводиться його відкопувати.
- Капець. – кажу я. На полі майже не видно кукурудзи, що присипана пилом. – Допомогли людям.
Чутно стуки. Це гупає в двері свого УАЗа наш клієнт. Відкрити двері не може, бо присипаний.
- Може поїхали звідси? – каже Карлсон, якого перспектива розмови з клієнтом явно не радує.
- Ага, тоді він до мене приїде. Давайте вже краще зараз матюки послухаємо. – кажу я.
Дід мовчки йде до УАЗа і починає відривати двері. Вони ще не відкрилися, а матюки вже чутно. Прокльони теж. Даємо клієнтові виговоритися, він валує, що ми його похоронили, що дощ же був потрібен, а не буревій. Дід щось там бубонить, що жива вода не спрацювала, хмара прийшла, а без дощу. Просить вибачення. Клієнт валує далі. Терпимо півгодини, потім їдемо геть. До Оклунківа їдемо мовчки, брудні, усі в пилюці. Хлопці наміряються встряти до мене у ванну, але я кажу, що можна у в річці, або у ставках, яких немало навколо Оклунківа. У хлопців немає сил зі мною сперечатися, вони просто підвозять мене додому і їдуть геть. Я їду у ліфті. Вся в пилюці, виходжу на своєму поверсі, шукаю ключ. Коли якийсь рух і чиїсь губи на моїх губах. Я не лякаюся, я знаю, що це прийшов мій квіткар.
