Славко встиг доїхати до Ромен, це десь третина дороги до Києва, коли стало відомо, що Юля виступала з проханням до Росії про військову допомогу. Хоча зроблено це було по дипломатичним каналам, але вже через годину про це гомонів увесь світ. І якщо ще у когось були сумніви, чи зможе якась орда узяти Київ, то тепер всі розуміли, що зможе. Інакше чого б це Юля отаке творила – віддавала комусь владу. Вирішила, що краще нехай Київ під нею залишиться, аніж всю країну втратити.
- Прикордонники доповідають, що з російського боку накопичується техніка. Ось-ось підуть у наступ. – доповідає Москаленко.
- Ми повинні взяти Київ. – каже Славко. Він почорнів обличчям, посивів, зробився страшний у своєму горі та гніві. Я і раніше не думав, що він дійсно наказав вбити ту дівчину, а зараз зовсім у цьому переконався.
- У нас замало сил для війни на двох фронтах. – наполягає Москаленко.
- Ми повинні взяти Київ. – повторює Славко. Що він зробить з Юлею, коли схопить її! Навіть не уявляю, але обов'язково щось страшне.
- Пане Великий Гетьмане, Суми під загрозою. – стоїть на своєму Москаленко, хоч видно як йому важко суперечити Славку. - Є підозра, що основний удар росіяни нанесуть по Сумам. Треба або кинути всі сили на їх оборону, або почати евакуацію Великої матері та наших установ.
Тиша. Я думаю, що ось потраплю на справжню війну. Ні, я бував у різних конфліктах, робив сюжет з війни сонцеїдів і землейобів, зняв цілу програму про племена диких табагачів за Великою стіною. Там було ризиковано, але то все ж була не справжня війна.
- Може вони отямляться? – цікавиться Вєра.
- Вони думають, що легко переможуть. А від легких перемог дуже важко відмовитися. – каже Москаленко.
І знову тиша. Всі дивляться на Славка. Цікаво, це звичайна людська слабкість, коли людина просто перекладає відповідальність на іншого і чекає вказівок, чи вони дійсно сподіваються, що Славко знайде вихід? Він мовчить. Він зовсім схуд, шкіра на кістках і два палаючи вогника очей. Без них, він, як руїна.
- Щоб узяти Київ не треба багато військ. Ед візьме кілька сотень і піде вперед. Усіх інших на східний кордон. Ми повинні зупинити москалів. Я буду зі своїми людьми воювати за Тарасовича. І коли ми переможемо, то я приїду до Києва і вчиню суд. Жорстокий, але справедливий. До бою.
Всі полегшено зітхають, наче трапилося щось таке, що все вирішило. Москаленко починає віддавати накази, дає поради Еду, який блимає очима і потирає руки. Таке враження, що він уже узяв столицю і їде Хрещатиком на чолі параду переможців.
- Ти з кім поїдеш? – питає мене Вєра пошепки. Її губи лоскочуть мені вухо.
- Дві знімальні групи з вами, а я до Києва. Мені там треба виручити хлопців.
- Кажуть, ти зараз працюєш на Еда?
- Я працюю зараз сам на себе.
Всі розбігаються по машинах. Одна колона уходить на Суми, інша трохи плутає Ромнами і зупиняється.
- Людям треба відпочити. І неправильно наступати вночі. – каже Ед. Обережний, хоче дочекатися, чим там завершиться справа з росіянами. Я не дуже то наполягаю, щоб наступати, бо ледь тримаюся на ногах. Примощуюся спати у машині, хоча Еда запросив на ночівлю якийсь місцевий бізнесмен. Але я радий місцю, то засинаю.
Вранці прокидаюся від вибухів. Кілька літаків бомблять дорогу, з якої ми з'їхали. Шукаю Еда, він говорить з кимось по телефону. Скоріше не говорить, а лається, бо в кінці просто посилає.
- Хто це був?
- Юлькіни шістки. Пропонують здатися і відкрити дорогу. Вони зібрали під Пірятином тисяч десять солдат, але бояться устряти у бій.
- А що росіяни?
- Перейшли кордон у п'яти місцях, у трьох відбиті. Напрямок головного удару Суми. Зараз бої точаться на окраїні.
- Купальниця там, її не евакуюють?
Ед з осудом дивиться на мене.
- Будь ласка, не називай її так. Вона не купальниця, вона – Велика Мати.
- Яка різниця! Що з нею? Її вивезли?
- Великий Гетьман наказав сховати її поглибше. Кажуть, він уже тричі особисто водив бійців у атаку. Нікого не слухає, лізе під кулі.
- Все так погано?
- Не знаю. Москаленко говорить, що зараз підходять наші загони, які повинні вдарити в тил. Це переламає хід битви.
- А які в тебе плани?
- Не знаю. Великий Гетьман наказує атакувати. Але в мене дві сотні людей.
- Вчора було більше.
- Довелося віддати людей отаману Вороненку, який воює на півдні за нафту.
- Треба наступати.
- Як можна наступати двома сотнями проти десяти тисяч?
- Ще вчора це було можливо.
- Коли Славко тут був! Він дійсно може все! А ми ж звичайні люди!
- Ну, дай мені сотню, я сам піду вперед. – кажу я. Спокійно і впевнено.
- Ти? Жартуєш?
Ед оббігає мене, наче хоче переконатися, що це я кажу, а не хтось у мене за спиною.
- Ні, не жартую.
- А як же твоя журналістика, твої обіцянки не втручатися у те, що відбувається, а просто відображати дійсність?
- Слухай, зараз у всій країні надзвичайна ситуація. Мені треба звільнити своїх колег. Після історії з тією дівчиною, я не впевнений, що їх життя в безпеці.
- Ти розумієш, що війська можуть відкрити вогонь? Вони ж розуміють, що з нами не можна розмовляти, бо тоді ми переможемо. Вони можуть просто розстріляти вас!
- Можуть. То ти даси мені сотню. Чи мені їхати самому?
- А ти поїдеш і сам?
- Поїду. Мені втрачати нічого, Гетьманською канцелярією я не керую.
- Ти думаєш я боюся, не йду вперед через посаду?
- Не знаю. Але якщо ми підемо на Київ, то покажемо нашу силу. Зараз все телебачення, мабуть, розповідає, що нам залишилося кілька годин, не більше, далі нас розтрощать урядові війська разом з кремлівцями. А тут ми перейдемо в наступ, дійдемо до Києва, вдаримо по Банковій з гармат. Це багатьох переконає.
- Слухай, я не вірю, що це ти говориш!
- Та я і сам не вірю. Але Батьківщина у небезпеці. Ми повинні забезпечити надійний тил нашим хлопцям, які відбивають напад кремлівців. А ще мої колеги в тюрмі.
- То ми виступаємо вперед?
- Так.
Через кілька хвилин ми їдемо. Наші автобуси були розбомблено. То повсідалися на вантажівки. Женемо пустою трасою.
- Може прапори вивісити? – пропонує Ед.
- Не треба, тут можуть ширяти російські літаки.
Через годину бачимо попереду танки. Вони починають стріляти ледь бачать нас. Плигаємо геть з вантажівки, котимося, притискаємося до землі. На щастя, снаряди уходять кудись далі. Танки поціляють тільки з другого разу, але в вантажівках вже нікого немає. Вони вибухають і палають. До нас повзуть танки і бронетранспортери. У мегафони нам наказують кидати зброю і здаватися з піднятими руками.
- І що далі? Що далі? – кричить мені Ед. Він перелякався. Думає, що це кінець. А я думаю, що якщо Шевченко вказав на Славка, то це не дарма. Ми переможемо.
- Всім встати! Відкрити "Кобзаря"! Заповіт! Читаємо разом! – кричу я. – Вперед!
Встають усього кілька десятків, інші притискаються до землі, наче вона врятує від танків та бронетранспортерів. Ми йдемо. Кричимо вірші, махаємо "Кобзарями". Танки та бронетранспортери зупиняються. Хтось кричить, щоб відкрили вогонь. Але солдати не стріляють. Вони дивляться, як ми наближаємося. Я бачу, як із танка вискакує офіцер, вихоплює з рук солдат автомат і дає чергу. Двоє чи троє біля мене падають. Але інші ідуть. Ми йдемо і щосили кричимо "Заповіт". А коли він закінчується, я кричу "Хто проти Батька?".
- Хто проти Шевченка? Хто проти сина його? Хто проти України?
Ми вже поруч. Солдати не стріляють в нас, вони перелякано дивляться, мабуть, думають, що як люди не бояться смерті, то щось знають. Офіцер, який стріляв з автомата, знову наводить його, але якийсь з солдатів хапає за ствол і черга уходить в землю. Офіцер вихоплює пістолет і стріляє. Спочатку в солдата, потім в мене. Останнє, що я запам'ятав, то удар і темрява.
Той офіцер, перед тим, як його вбили власні солдати, поцілив мені у голову. У лоба. Я повинен був би вмерти. Але куля якимось чином пройшла через голову, вивалила шматок потилиці, полетіла далі, а я залишився живий. Лікарі казали, що щось неймовірне, що в історії було всього кільки випадків, коли люди виживали з такими пораненнями. Я став черговим дивом.
Прийшов до тями через тиждень. Коли вже все було вирішено. Київ давно був взятий. Росіяни ганебно тікали зі східних областей, кидаючи техніку і поранених, Суми їм так взяти і не вдалося. Купальницю перевезли до Маріїнського палацу, бо кращого місця, аніж над Дніпром Тарасовичу годі було й вигадати.
Я про це не знав. Коли відкрив очі, то побачив хлопців з передачі. Подумав, що, мабуть помер, а їх розстріляли і ось тепер ми на тому світі. Чи є на тому світі телебачення? Та мені сказали, що може на тому світі я і був, але зараз повернувся на цей світ. Де телебачення точно є. Пантагрюель розповів, що вони вже випустили дві програми після звільнення. Визнаючи роль програми у перемозі, їй тепер дали ефірний час на каналі з найбільшим ефірним покриттям.
- Ми знову королі ефіру. А ти тепер Герой України. Як одужаєш, треба буде це обмити. – жартує Пантагрюель.
Я не дуже добре його розумію, але киваю головою про всяк випадок. Киваю і коли приходить Ед. Він розповідає, що мене призначено головним осавулом інформаційного куреню, по статусу, це як раніше віце-прем'єр.
- Під тобою кілька міністерств і комітетів. Ти тепер впливова людина. Великий Гетьмане наказав поставити пам'ятник на тому місці, де тебе поранили. Бо ж звідти ми розпочали переможну ходу на Київ. Зараз ти в найкращій лікарні міста. Щоправда, поки не вистачає лікарів, які втекли подалі від війни. Але зараз ситуація нормалізується, люди повертаються. Навіть, як і ні, то привеземо тобі лікарів з Німеччини. Не хвилюйся.
Були ще букет від Вєри. Заходив Москаленко. У смішній формі з багатьма цяцянками.
- А ти молодець, Владюшо! Нам Едуард Абдулхамідович усе розповів, як ти під кулі пішов. Боєць! Нам тоді важко було, кремлівці перли. На Суми десант спочатку кинули. Ну з ними ми вправилися. Бо там хлопчики, техніка ламатися почала, а ще соляра розбавлена, то вони і стали. А потім на нас чеченці пішли, кадировські. З цими важкувато довелося. А тут Ед Київ узяв. Прислав нам чотири ешелони з танками. Ну ми їх і закатали в землю. У нас же не гори, у нас поля, від танків не набігаєшся. А ти як?
Я мовчу. Тобто я іноді намагаюся щось сказати, але тільки мугикаю. Язик, як чужий, мене не слухає. Лікарі кажуть, що це не назавжди, що поступово зможу знов навчитися говорити. Тільки киваю головою. Вона іноді дуже болить. А ще мені в потилицю вставили латку з титану. Як у Славка, тільки значно більшу. Зараз я майже кіборг.
- Доброго дня, Владиславе Валерійовичу! - Я аж сіпаюся, бо мене вже багато років ніхто не називав по-батькові. Я завжди був Владюшою, а тут в палату заходять якісь дядьки у дорогих піджаках і дівчата у блискучих сукнях. Дівчата гарненькі. Я радію, що приємність від дівчат поранення не відбило, як мою мову.
- Ми від колективу куреня інформації прийшли засвідчити свою радість від вашого призначенні і побажати скорішого одужання. Я керівник полку телебачення і радіомовлення бунчуковий товариш Савицький. – каже якийсь дядя зі слизьким обличчям чиновника ідеологічної ланки. Він ставить на стіл біля ліжка букет квітів і корзину з фруктами. – Ми знаємо, що ви любитель народної пісні, то ми підготували вам невеличкий подарунок. Дівчата, давайте!
Дівчата шикуються у ряд, біля них виникає дядько з акордеоном і вони починають співати "Там на калиновім кущі". Бляха-муха, це ж моя улюблена! Я аж сльозу пускаю і бачу, що вона викликала у пана Савицького ейфорію. Він теж пускає сльозу, підозрюю, що це йому, як з гори котитися. Після завершення пісенного виступу, насправді чудового, ці дівчата співають, як янголи, Савицький починає доповідати про справи. Мені важко щось зрозуміти, я киваю головою і ця розумна істота зникає. Що правда, залишивши двох найгарніших дівчат "допомогти з подарунками". Вони сідають і щось балакають, до мене потроху доходить, що я для них зараз і цар і бог, я вже думаю, про технічні деталі подальшого, бо я ж зараз не дуже рухомий, коли починає боліти голова. Скажені хвилі наче розривають мені голову, я білішаю і починаю скреготати зубами, дівчата лякаються і викликають лікарів. Спочатку у мене був лікар, потім два, тепер приходять по десятку. Виявляється, є особисто доручення Великого Гетьмана, доведене осавулом Генеральної канцелярії Едуардом Благонравовим. Тепер кожен ранок до мене заходить головний лікар і питає, чи все добре.
Ще до мене приходили з куреню освіти. Виявляється до нового учбового року готується учбовий курс "Наші герої". Мені в ньому присвячений цілий розділ.
- Творчий колектив по підготовці книги вже знайшов потрібні фотографії і біографічні матеріали, хотів ще поспілкуватися особисто з вами. – каже мені тьотя, що курує підготовку нового курсу, який будуть вчити по всіх школах країни. – Ми розуміємо, що вам зараз важко балакати. То ми зараз вам прочитаємо, щоб ви перевірили, чи все правильно.
Вона починає читати, а я червонію. Бо виявляється, що вже з самого малку був українським патріотом і тільки й думав про те, як прислужитися ненці. Не дивлячись на тиск комуністичного режиму не пішов в піонери (брехня), спалив прапор шкільної комсомольської організації (нісенітниця!), присвятив себе наукам і краєзнавству (учився посереднє, а ось мандрувати любив), врятував якось котика від міліцейських вівчарок (це ще що таке?), боровся з кучмівським режимом (я писав "Сто чудовиськ України", та той режим просто не помітив), одним з перших вийшов на Майдан (приїхав на четвертий день, до вечора ледь плентався і далі на два тижні зліг з важкою ангіною), боровся с режимом Тимошенко (працював у "Житті по-справжньому!" і знов таки той режим не помітив), з першого дня був поруч з Великим Гетьманом у захисті Тарасовича (це вони про Славка).
- Згодні з усім? – питає мене жіночка. Я киваю головою. Я може кивати головою тільки ствердно, тому що голова зафіксована. – Ось і добре! – радіє жіночка. – А то у нас терміни обмежені, до першого вересня книга повинна поступити у школи та бібліотеки, а наклад же чверть мільйона! А ще можна я з вами сфотографуюся? Ви така чудова людина, справжній герой! На Генеральній Раді Великий Гетьман про вас двічі згадував!
Потім приходять керівники кінематографічного полку.
- Полковник Іллєнко!
- Підполковник Самодін!
Трохи спиті, але ще бадьорі дяді років за п'ятдесят.
- До річниці Великого Спасу ми плануємо ряд художніх фільмів, які б викарбували у віках ті визначні події, в яких ви приймали участь. Серед фільмів буде два про вас. Один про те, як ви несли людям правду у той час, коли злочинний режим намагався очорнити рух українського спасіння, а інший – про ваш подвиг біля Пірятіна. Ось тут ми підібрали акторів на вашу роль, нам важливий ваш вибір, пане отамане.
Сують мені під ніс фотографії якихось чорнобрових красенів. Хлопці, у мене ж морда валянком, мене повинен грати хтось на кшталт Лєонова, а не ці герої-коханці з провінційних театрів! Я хвилююся, хочу це сказати, щось белькочу, вони плескають у долоні.
- Браво! Пана отамане, ми саме його і планували на вашу роль! Який смак! Яке тонке розуміння! Мені казали, що ви творча людина! Дуже дякуємо!
Я так на них зиркаю, що вони тікають. Сам собі думаю, що коли вийду з лікарні, то зроблю дві речі. По-перше, звільню усіх цих блазнів, а потім напишу заяву за власним бажанням. Я ж не ідіот, щоб перетворюватися на чиновника. Я хочу знову в програму, без "Життя по-справжньому!" життя для мене немає.
- Доброго дня, Владиславу Валерійовичу! – каже якийсь дядя. Господи, вони всі так радісно вітаються зі мною, наче усе своє життя тільки і мріяли, що про зустріч зі мною. – Я керівник видавничого полку Петро Вербинський. Ми тут готуємо до друку вашу знамениту книгу "Сто чудовиськ України". То я прийшов підписати з вами договір. Я розумію, що ваш стан здоров'я не дозволяє ретельно вивчати документи, то я намагався зробити договір якомога коротшим.
Сує мені якийсь папірець. А там усього кілька речень. Але я відразу бачу дві помилки. По-перше, наклад – 150 тисяч екземплярів. По друге, гонорар в два з половиною мільйони. Автор отримує в кращому разі десять відсотків від вартості накладу. І в Україні неможливо продати такий наклад. Я мугикаю, тицяю ручкою.
- Дякую! Дякую! – видавничий полковник хапає договір з моєю рискою бозна де і зникає.
Далі приходить мер Сум. Тільки він уже не мер, а полковник Сумського полку, бо ж було проведено адміністративну реформу.
- Доброго дня Владиславу Валерійовичу! Як ваше здоров'я? Бачу, що у вас вже рум'янець, це добре. Ми до вас по справі. – Він показує ще на якихось чоловіків, що стоять позаду. – Зараз по країни проходить компанія з поновлення історичної справедливості. Серед інших заходів ми проводимо перейменування вулиць. Ви наш визначний земляк, гордість усього Сумського полку, то ми вирішили назвати на честь вас одну велику вулицю, площу, сквер та провулок. У вас є якісь пропозиції? Ми пропонуємо назвати на честь вас вулицю Кірова, на якій ви зростали, площу Горького, біля школи, де ви вчилися, сквер "Дружбу" і провулок 9 травня. Як бачите, усі об'єкти в центрі, досить престижні і варті того, щоб носити ваше святе ім'я. Згодні?
Я просто лежу. Не нервую, не мугикаю, не сіпаюся. Дивлюся у його веселі очі.
- А ще, згідно до програми, у нас заплановано встановлення пам'ятників героям Великого Спасу. Ваших буде два. Один на кордоні області, недалеко від того місця, де ви героїчно пролили кров за наше визволення. Так, полтавський полк нас випередив і поставив вам пам’ятник першим, але ми візьмемо своє розмірами і якістю! Це буде не якийсь граніт, а мармур! Брила вже замовлена, так само, як і найняті найкращі скульптори! Ще один пам'ятник, у вигляді погруддя, буде встановлено біля вашого дому. Зараз ми вишукуємо кошти в полковій скарбниці, щоб викупити ваш колишній будинок і організувати там музей. Ваш музей. Погодьтеся, що країна повинна знати своїх героїв. Зараз наші спеціалісти вас обміряють, добре?
А ще невпинними потоком йдуть усілякі шукачі посад.
- Цю телекомпанію треба позбавити ліцензії! Ви б бачили, що вона робила під час Великого Спасу, яким брудом поливала всіх рятівників України і особисто Великого Гетьмана! У мене є касети, я все записував, я знав, що ви переможете і в Україні стане добре! Ось ви перемогли, а та телекомпанія продовжує працювати! Всі ті самі люди! А чи ви знаєте, що вони й досі ще ті юліанці! У гендиректора в сейфі портрет тієї сучки! Як це можна допустити? Це ж ідеологічна ланка! Треба відібрати у них ліцензію і віддати патріотам, які завжди були за Україну! У нас в місті є такі і ми дуже сподіваємося на вас, пане Владиславе!
- Розумієте, це найбільша друкарня в області! Нове устаткування, хороший колектив! Але керує там покидьок! Страшна людина! Під час Великого Спасу він три дні друкував пропаганду Юлі! Ось в цій теці зібрані зразки того лайна! Тут і про ісламістів та Аль-Каїду в Сумах, і про жорстокі погроми євреїв та руських, а ось про те, як Великий Гетьман наче наказав вбити у Києві журналістку. Увесь бруд, що лився на святих рятівників України, на благодатних воїнів Тарасовича, він проходив через нашу друкарню! Люди були проти, люди протестували, то їх звільняли, деяких, навіть, садили в тюрму по фальшованим справам! Я от провів там два місяці! Казали, що за розкрадання! Брехали! Я сидів за Україну, за неньку, за яку інші віддавали життя! Слава Україні! А того покидька треба прибрати з директорського кресла. І його посадити в тюрму за те, що він натворив!
- Треба негайно припинити фінансування тих фільмів! Бо люди, які узялися їх знімати, вони ж нікчеми! Вони тільки і вміють, що засвоювати гроші! А видавати продукт вони не вміють! І те, що вони роблять, це не просто крадіжка! Це набагато гірший злочин! Бо своєю творчою вбогістю вони кидають тінь на сам Великий Спас! На вас, рятівників Україні, ясновельможних воїнів Тарасовича! Вони знімають не просто фільм, а фільм про святе! А цих людей, з їх липкими лапами, не можна допускати до святинь, бо вони спотворять усе, що завгодно! Ось дивіться, це кошториси зйомок! У кого найбільша зарплатня? У режисерів і директорів фільмів! А хто директори? Жінки і друзі режисерів! Вони понабирали у знімальні групи своїх родичів! Десятками! Це яма, в якій зникнуть будь які гроші! Вони ще не відзняли і десятої частини, а вже просять збільшити бюджет! І це притому, що бойові сцени вони, в цілях економії, планують знімати, як мультфільм. Тобто на себе грошей у них вистачає, а на кіно, справжнє кіно – ні! Зроблять мультфільм! Посміховисько! Сором! Ганьба! Їх треба зупинити, провести перевірку за допомогою співробітників куреню прокуратури! Вони повинні сісти в тюрму за свої дії, за своє цинічне злочинство навколо святої теми українського спасіння!
- Та вам просто треба написати листа до куреня освіти! Вас послухаються, вас же дуже поважають! Ви ж керівник інформаційного куреню! Вистачить і листа! Я ж не прошу нічого особливого! Просто хочу, щоб доньку оцінювали по знанням, а не по тому, скільки за неї сплачено! Вона дуже розумна дівчина, вона вигравала обласні олімпіади, на республіканській зайняла четверте місце! А без грошей вона не вступить, куди хоче! А ваш лист усе б вирішив! Бо ви товариш Великого Гетьмана, він вас поважає! Просто напишіть, що інформаційний курінь зацікавлений, щоб Олена Андріяк була зарахована до цього вишу! Я розумію, вам зараз важко писати! Розумію! Я ось текст склав, накажіть своїм підлеглим передрукувати його на фірмовому бланку і відіслати. Дуже прошу, я на коліна перед вами стану!
Чоловік стає на коліна перед ліжком і цілує мені руку. Це огидно і соромно.
- Це дуже важливий проект. Розумієте, після тих бойових зіткнень, що трапилися під час Великого Спасу, в Росії дуже погане відношення до України і до українців. Були закриті і так нечисленні культурні центри та національні осередки, людей з українськими прізвищами примушують писати заяви про вихід з українства. Справжня істерія, яка триває вже кілька місяців. Переконати нинішню російську владу у хибності такої політики майже неможливо. Але є і інша Росія, є люди, які думають по-іншому, які розуміють важливість добрих відносин з Україною. Нажаль, більша частина цих людей зараз в еміграції, у тому числі і в Україні. Але вони зберігають деякий вплив на Батьківщині. То ми повинні допомогти в їх боротьбі за визволення своєї Батьківщини від гебешного ярма. Бо ж для Україні важлива і бажана сильна та демократична Росія.
- Я випадково про це дізнався! Про усю ту брехню, яку розповсюджують на мене мої вороги! То я вирішив пояснити усе. Пане Владюшо, той чоловік, який приходив до вас і розповідав дурниці про нашу друкарню, він мій колишній заступник. Я його добре знаю! І знаю, що в тюрмі він опинився тому, що продав на металолом законсервоване обладнання! Двадцять дві тони обладнання! Він – крадій! А зараз він виставляє себе жертвою злочинного режиму і розповідає про мене усілякі нісенітниці! Я ніколи не був затятим юліанцем! Я бачив, що та жінка веде країну куди не треба! Але протистояти друкуванню пропагандистської продукції я не міг! Бо за друкуванням спостерігали співробітники СБУ, які б відразу заарештували мене, якби я спробував припинити процес. Але коли друкарі зіпсували великий наклад листівок з брудом на Великого Гетьмана, то я їх захистив, не дав посадити в тюрму, хоч сам ризикував! Всім ризикував! Мене на підприємстві люблять і поважають. Ось триста п'ятдесят підписів у мою підтримку. Тут двісті двадцять підписів теперішніх робітників, а інші підписи ветеранів підприємства, яким ми допомагаємо. Ось їх відкритий лист до вас, Владиславе Валерійовичу, з проханням не слухати ворогів нашого підприємства, різних там пройдисвітів і негідників, які хочуть заплямити честь нашої друкарні! Ось тут наш колектив підготував вам подарунки. Ось ваш портрет, вишитий хрестиком, це наші жінки постаралися. Ось зразки нашої продукції. А ось ми тут грошей трохи зібрали, весь колектив забажав скинутися, бо ж розуміємо, які зараз ліки дорогі. Дуже дякуємо вам, Владиславе Валерійовичу! І знав я, що ви свята людина, а зараз особисто в цьому переконався.
Вклоняється і притискається чолом до моєї руки. З його очей капають сльози.
- Я хотів попередити вас, пане Владиславу, що у вашому курені залишилося дуже багато ворогів українського спасіння. Так, вони швиденько перефарбувалися, повісили портрети Великого Гетьмана, але це лише не ззовні, а в середині вони чекають реставрації Юліанського режиму. Тим більше, що сама Юля щось там мутить воду у своєму Парижі! І ці люди, які працюють під вашим керівництвом, вони будуть саботувати роботу, виконувати все якомога гірше, щоб зганьбити вас і весь устрій українського спасіння! Цю виразку треба вирізати розпеченим ножем, щоб унеможливити розповзання метастазів по всьому організму! Я тут ось склав списочок найбільш затятих юліанців. Почати треба з Савицького! Він цілував Юлі ручку, коли вони приїздила представляти його на посаду! Він облесливий, він вміє переконувати, то його треба першим звільнити, щоб не встиг пустити отрути! І ось оцих усіх. Я тут детально написав, прізвища, посади, чим завинили. Це велика робота, я три місяці над списком працював! Вичистіть їх! Вичистіть! Я не заради себе прошу! Я заради України прошу! Мені думаєте посада потрібна? Та я вже стара людина! Ну хіба що радником, як буде на те ваша ласка. Я багато чого знаю, я дуже корисний і я патріот.
І цей цілує мені руку. Якби я був Зевсом, я б блискавкою перетворював би на вугілля кожного, хто цілує мені руку. Щоправда, довелося би закрити копальні на Донбасі, бо вугілля б достатньо добувалося і в Києві.
Єдина людина, що не викликає в мене роздратування, це лікарка, яка вчить мене розмовляти. Так-так, вчить розмовляти! Вона приходить кожного буднього дня по обіді і сидить зі мною дві години. Вона вимагає від мене вимовляти звук, сама показує, як це треба робити. Вона спокійна і весела, я б вже тисячу разів вибухнув з таким нікчемою, яким зараз є. Бо я мукаю, як теля, а не людина. Рот, як чужий, я не відчуваю язика, не відчуваю піднебіння. Іноді ненавиджу сам себе, за оцю свою незграбність. Але ця жінка заспокоює мене, каже, що працювала і з куди більш важкими випадками, помічає в мене поліпшення, каже, що обов'язково зможу нормально говорити.
Кожні двадцять хвилин вона робить невеличку перерву, щоб я відпочив. Я нічого не роблю, лежу собі, як собако, цілий день, але мені не можна довго напружуватися, а щоб говорити я вимушений напружуватися. Коли я відпочиваю, жінка щось розповідає мені. Якісь новини, те, що вона побачила зранку по телевізору, або якісь конфлікти у лікарні. Звільнили завідуючого їх відділенням, що був особистим лікарем президентки. А це тепер тавро, яке не відмити.
- У нас сусід по площадці, в податковій працював. Ну і був у БЮТі, та багато ж хто був, раніше ж без цього неможна, а тепер його з роботи вигнали і квартиру забирають. Бо він тепер не має права жити ближче, чим на сто кілометрів від Києва. Як ворожий елемент. А в квартиру віддають родині хлопця, який загинув у боях під Сумами. Але, кажуть, родина вже комусь квартиру продала.
У неї приємний голос і веселі коліна, що іноді виглядають з білого халату. Я відчуваю легке хвилювання, але скоріше не хіть, а просто відчуття щастя.
- А я тепер живу на вашій вулиці. Раніше вона звалася Лепсе, а тепер - Бар-Кончалаби. Писати довго, коли анкети заповняти, краще б у вас по коротше прізвище було. - Вона посміхається і знову починає вимовляти звуки. Я за нею.
Я стараюся, як відмінник у школі, але ці кляті звуки, вони так важко мені даються. Мені соромно перед нею. Якось вона приходить, схвильована, і каже, що тепер ми будемо займатися по чотири години. Вони хвилюється, якось неприємно хвилюється, наче боїться чогось. Я питаю її, в чому справа. Ну, не питаю, я ще не можу розмовляти, просто дивлюся на неї. Вона повинна зрозуміти, раніше вона добре розуміла мої погляди, але зараз наче не помічає. Вона хвилюється, нервує, посміхається якось неприродно. Спочатку я думаю, що і вона хоче попросити щось у мене, як інші. Але сеанс закінчується, вона нічого не просить і далі не просить. Тільки мовчить у ті моменти, коли я відпочиваю. Мовчить або розповідає якісь дурниці. То, що у їх домі жителі повісили на кожній сходовій площадці портрети героїв Великого Спасу і тепер в домі зробилося так чисто, бо ніхто не дозволяє собі плюнути чи кинути недопалок, при рятівниках нації.
- Ось яке педагогічне диво! – вона говорить і не дивиться мені в очі. Та вона дійсно боїться! Я хапаю її за руку, тримаю, поки вона не дивиться мені в очі. І я поглядом питаю її, що трапилося. Вона червоніє. А потім прикриває долонею свій рот і давиться навколо. Ще більше червоніє і забирає свою руку. Я так розумію, що нас прослуховують. Точніше її, бо я ж тільки мукаю. І тепер вона мусить фільтрувати те, що говорить. Я скаженію від люті. Я завжди не любив, коли людям затикали рота. А тут ось так! Я рухаю рукою, наче пишу у повітрі. Вона киває головою, що не дасть мені паперу. Я наполягаю. Хвилину, п'ять, десять, аж поки вона не дає мені невеличкий аркуш і олівець. Я вивожу "Викликаю Благонравова. Терміново. Бар-Кончалаба".
Насправді то якісь каракулі. Мій каліграфічний почерк кудись подівся. Але дещо розібрати можна. Лікарка киває головою, що не треба. Я дивлюся, що треба. Показую, щоб вона сховала записку під подушку. Увечері до мене приходять хлопці з передачі, розповідають новини. Усі хороші, особливо що стосується рейтингів і закордонних продажів. Я показую, де записка. Хлопці розуміють, Пантагрюель обіцяє передати.
Через день в палату забігають якісь люди, починають нишпорити всюди, виглядати у вікна. Прибігає перелякана лікарка, каже, що голова Генеральної канцелярії буде тут через годину. Його охорона вимагає, щоб мене перевезли в іншу палату, бо ця виходить на вулицю і небезпечна. Я як можу мотаю головою, що не згоден. Лікарі кажуть, що мене поки ще краще не хвилювати. Охоронці щось бубонять і зникають. Але у палату ніхто не заходить. І в коридорі тихо, лікарня наче вимерла. Потім гул кроків. В палату заходить Ед і з ним дівчина та хлопець. Ед лізе обніматися, сипить компліментами стосовно мого вигляду. Я показую, що мені потрібен аркуш. Він дає. "Мене пишуть".
- Що? Ти впевнений?
Я блимаю очима. Пишу: "Не хочу".
- Викликати охорону, хай тут усе перевірять. – каже Ед. Скоро прибігають якісь хлопці, з апаратурою, починають нишпорити, щось знаходять у тумбочці біля столу, у телевізорі, у вазі з квітами.
- Професійна робота. – доповідають Еду.
- Зараз все з'ясуємо! Набрати мені Глушка! – гримає він. Розчервонівся, топає ногами і б'є кулаком повітря. – Миколо Івановичу? Що це робиться? Я в палаті у Владюші Бар-Кончалаби, тут стоїть прослуховуючи техніка! Ви розумієте, що робите? Він же герой Великого Спасу, він кров проливав! Великий Гетьман увів його у склад Тайної Ради! Не знаєте? То дізнайтеся! І я вимагаю, щоб винні були строго покарані! По всій строгості! Ви розумієте мене? Дуже строго!
Ед кидає телефон, хлопець, його помічник, спритно ловить техніку, мабуть вже звик.
- Ідіоти! Глушко каже, що наказу не давав, що це самодіяльність підлеглих. Але я знаю, чиїх рук це справа. – Ед оглядається, вклоняється до мене і шепоче на вухо. – Це Вєра. Вона могла натиснути на Глушка. Її стиль. Вона всіх намагається писати, на всіх мати хоч якусь зачіпку. А ще вона усюди ставить своїх людей. Коли вийдеш на роботу, то почисти свій курінь. Вона понатикала там багато своїх. Вона зараз домоглася передачі кадрових питань у відання Гетьманського коша. Вона хоче зробити з нього нову Генеральну канцелярію. У неї і так багато влади, та вона хоче ще і ще. Але вона вдавиться, подивишся, вона вдавиться. Я б поставив її на місце, але Великий Гетьман дуже прив'язався до неї. Він сумує по тій журналістці і йому потрібен хтось поруч. Вєра цим користується на всі сто. Будь з нею обережний. А я дам особисте доручення Глушку, щоб твоя палата перевірялася і щоб ніхто не подумав тебе писати. Ну все, друже, одужуй. Чекаємо тебе на Генеральних Зборах.
Він поплескав мене по плечу, викликав головного лікаря і сказав, щоб стан мого здоров'я – то справа державної важливості. Лікар потів і тремтів головою. Коли Ед пішов, за мене узялися масажистки. Я ж багато лежав, то мені треба було розминати спину і ноги, щоб не було пролежнів. Ще з-під мене треба було виносити судна, бо лікарі забороняли підніматися.
Прийшла моя розмовна лікарка. Я показав, що можна говорити. Вона сказала, що у нас багато роботи, бо їй поставлена задача підготувати мене до виступу на Генеральних Зборах, які почнуться через два тижні. Що таке Генеральні Збори? Вона пояснила, що це щось на кшталт Верховної Ради, тільки короткі. На тиждень з'їдуться представники всіх регіонів, приймуть якісь програми і роз'їдуться. У останній день роботи очікується виступ Великого Гетьмана. А я повинен буду щось сказати на початку третього дня.
- Вони вимагали річ, але я сказала, що це неможливо. А вони кажуть, що я в тюрму піду за саботаж. То ви вже постарайтеся, я не хочу в тюрму.
"Ніякої тюрми" – пишу я їй, на додаток ще й малюю грати, які закреслюю.
- Але давайте тренуватися. – І ми далі струшуємо повітря. Вона, як ангельська пташка, а я, як нерозумна істота. За тиждень я більш-менш впорався з тим, щоб сказати "Дякую". Це важливо, бо мене будуть чимось нагороджувати. Лікарка хвилюється, я бачу тонкі зморшки, що з'явилися на її лобі. Я хочу допомогти їй, але не можу. Язик ледь слухає мене, а ще починає знову боліти голова.
То на Генеральних Зборах я сказав лише "Дякую". Якийсь переповнений палац, я не дуже розбираюся у київських палацах. Усі міста зайняті, люди стоять навіть в проходах, переповнений зал зривається лавиною оплесків, коли мене вивозять у президію. Я примотаний до візку, міцно зафіксована голова. Чую, як про когось розповідають, про якісь подвиги, у мене трохи паморочить перед очима, потім я розумію, що це кажуть про мене. Потім шалені оплески, мені дають орден. Повісити на шию не можуть, бо ж моя голова зафіксована то прикріпляють на груді. Тицяють в обличчя мікрофон. Я кажу своє "Дякую". Бачить Бог, якби не лікарка, я сказав щось інше, якусь лайку, але я не хочу підводити її. То "Дякую" і зал знову плескає у долоні, наче почув від мене одинадцяту заповідь.
Потім мене відкатують до столу президії, в якій я бачу Вєру, Еда, Москаленка, ще кількох знайомих людей. Починають доповіді, одноманітні і нудні. Мені робиться погано. Ненавиджу такі заходи. Починаю пускати слину. І мене увозять. Вєра пропонує поаплодувати третій у країні людині, нагородженій орденом Тараса першого ступеню, і побажати швидшого одужування. Це теж про мене. Ось що вони мені вручили.
Я повертаюся до лікарні. І розумію, що здурію у чотирьох стінах. Мені хочеться кудись за місто. У ліс, щоб бачити дерева чи кущі, слухати пташок. Я пишу про це. Пишу я зараз куди краще, аніж розмовляю. Але розмовляти я теж хочу, то вимагаю, щоб і лікарку відправили зі мною. Її звуть Настя. Як казала моя бабуся: "Настя, Настя – хай тобі трясця".
Прибігає головний лікар, починає розповідати, що мене неможна перевозити, що за містом немає потрібних умов догляду, ще багато причин. Я дивлюся на нього і він замовкає. О! Я теж навчився дивитися, як цар! Ось подивився і мовчить людина, розуміє, що виконувати треба! "Сад" пишу я йому. Я хочу сидіти десь під яблунькою і дихати свіжим повітрям.
Через день я вже сиджу під яблунею і вчуся розмовляти. Тиша, це якийсь санаторій у лісі. Як каже Настя, десяток яблунь, груш та слив посадили в ніч перед моїм приїздом. Ідіоти, не могли знайти санаторія з садом. Ще вона каже, що головного лікаря звільнили, бо вирішили, що він не зміг забезпечити належні умови лікування, якщо я втік з лікарні. Вона посміхається, мабуть не любила свого керівника.
Ми знову розмовляємо. Точніше, вона розповідає. Каже, що всі чекають народження Тарасовича. Купальницю відвезли у Канів, там біля Шевченкової могили збудували невеличкий палац, до вона знаходиться під охороною і наглядом лікарів. Поки все йде нормально, плід розвивається, люди чекають. Я киваю головою, кліпаю очима, щось мугикаю у відповідь. Вона вже вміє добре розуміти, що саме я кажу. Але для інших людей, це просто мугикання. Ну, знаєте, як мати може розуміти малого, тоді як ніхто інший не розуміє.
Ми разом проводимо цілі дні. Я знаю, що про нас шепочуть, але мені байдуже, я ж в голову поранений. Вона читає мені газети. Та вони стають все більш однаковими, то ми переходимо на книжки. Ще разом дивимося "Життя по-справжньому!". Пантагрюель не збавляє обертів, дає сенсацію за сенсацією, мене замінили відразу два молодих хлопця, які непогано управляються з такою нелегкою справою, як пошук чудовиськ. Я бачу їх помилки, бачу, як можна було б зробити краще, але визнаю, що є в них і плюси. Пантагрюель каже, що на програмі чекають мене. Але я вже не певний, що хочу повернутися туди. "Життя по-справжньому!" довго було для мене сенсом життя. Я не уявляв себе поза програмою. Я думав, що поки живий, буду знімати, а потім загину від якогось особливо небезпечного чудовиська і то буде добрий кінець. А зараз я лежу і думаю, що навряд чи повернуся у програму. Бо я став слабкий. Іноді на мене накочують такі хвилі слабкості, що я відчуваю якимось немовлям.
Що там казати, якщо я почав боятися темряви. Я б просив Настю залишатися на ніч в палаті, але я ж розумію, що у неї своє життя і намагаюся не затримувати, коли закінчується робочий день.
Мабуть, це травма мозку. Я зробився якийсь сентиментальний і легкосльозий. Так, я багато плачу. Мене розчулює до сліз маленьке щеня, яке прибігло з харчоблоку чи просто блакитне літнє небо поверх сосен. Я питаю себе, що відбувається і я не знаю, відповіді. Я ніколи особливо не замислювався над тим, хто я і для чого. Завжди була робота, завжди були цілі поза мною, які я намагався досягнути. Я жив цим, мені було ніколи оглядатися. А ось зараз у мене було забагато часу. Я сидів чи лежав і відчував, що сам себе не знаю, не знаю, чого хочу і навіщо живу. Я казився від цих питань, намагався не думати про них, то Настя з її зайняттями був для мене, як визволення, як ліки, дією у вісім годин робочого дня.
- А тобі не було страшно йти під пулі? – питає вона. Останнім часом вона багато мене питає, намагається втягнути в розмову, щоб я говорив, просто говорив, як говорять здорові люди, а не збирався з силами перед кожним звуком.
- Було.
- Але ти пішов?
- Мусив.
- Ти повірив у Тарасовича?
Я мовчу. Ні, я не боюся відповісти, я просто не знаю. Ну так, скоріше за все дійсно повірив. А може це був відчай. Я боявся за хлопців, боявся, що їх закатують, як і ту бідолашну дівчину з телебачення. До речі, по ній все більш-менш з'ясувалося. Славко таки дав наказ викрасти її. Він підозрював, що про неї дізнаються, хотів врятувати її. У Київ поїхала група з куреню контррозвідки, але їх вже чекали. Хтось зрадив. І ту дівчину не вбили. Коли вони показували відео з зображенням мертвого понівеченого тіла, дівчина ще була жива, а то був монтаж. Вони тримали її, як козир. Коли Ед вже був під Києвом, узяв Бориспіль і йшов далі, дівчиною намагалися торгувати. Наказали зупинити наступ. Ед зв'язався зі Славком. Той спочатку почав скавчати, як скажений. А потім сказав, що не веде переговорів з покидьками. І наказав продовжити наступ. Коли війська Еда форсували Дніпр повз висаджені у повітря мости, дівчину вбили. Потім усі офіцери, які приймали участь у операції з нею були схоплені і розстріляні. Керівника контррозвідки, який віддав наказ, дістали вибухівкою аж у Португалії. Ім'ям тієї дівчини назвали шосе, на якому вона знімала квартиру у Києві. Хотіли ставити пам’ятник, але Славко чомусь заборонив.
- А розкажи, як було з Тарасом. Як він вказав?
- Гучно. – я згадую той скрегіт. Думаю, бо без тієї вказівки нічого б не було. Славко б не переміг. Невже Тарас дійсно втрутився, щоб допомогти своєму ще ненародженому синові?
- В Києві тоді мало хто вірив Великому Гетьману. І я не дуже вірила, бо дивно якось, пам'ятник, вагітність. Але коли показали по телебаченню про вказівку Шевченко, то я повірила і багато хто. Коли вже всі канали закрили, щоб тих кадрів не показували, я на вулицю виглянула, а там, як сніг, папірці летять. І знаєш, що то було? Портрети Юлі, вони ж майже в кожній квартирі були. А потім люди почали їх викидати, бо повірили у Тарасовича.
Так, я знаю, що ті кадри все змінили. Саме кадри, а не рух. Якби нас не було там, то залишилися б тільки слухи про те, що наче пам'ятник Шевченко якось рукою ворушив. А ось кадри, вони все вирішили. Головне не те, що відбувається, а те що показують. Мабуть, це були найголовніші кадри у моєму житті. Ні, без мабуть, просто головні.
- Головні кадри. Мої. – кажу я.
- Так, твої і головні. – Настя повторює, щоб показати, що дійсно розуміє мене. Це дуже важливо. Вона котить візок зі мною у корпус. Там санітари допомагають укласти мене в ліжко. На відпочинок. Я засипаю. Сплю побагату. Як немовля. Кажу ж, я перетворився на велику дитину. Ну хоч не сирота, а в мене є мама. Я згадую про Настю і посміхаюся. Вона части сниться мені, ми розмовляємо у тих снах. Я в них дуже добре розмовляю, як раніше. Навіть щось наспівую.
Не знаю, що зі мною. Раніше я ніколи не відчував такого до жінок. Усі ті розмови про кохання здавалися мені смішними, бо кохати жінку, це як кохати борщ. Коли я голодний, я їм борщ і забуваю про нього, як тільки наситився. Так само і жінки. Коли організм потребував їх, я купував проституток, чи, частіше, просто запрошував вболівальниць "Життя по-справжньому!", які радо плигало до мене у ліжко. Ми займалися коханням, а потім я уходив. Я любив спати сам. Вранці і згадати не міг вчорашньої подруги.
А ось тепер я думав про ту Настю. І відчував щастя, коли вона була поруч. Якесь дебільне відчуття близькості, наче вона була мені родичем, наче частиною мене самого. Дивно. Мабуть це поранення змінило мене, що я почав відчувати таке. Можливо, відчуття слабкості, непевності, коли ти не владний навіть над власним язиком, можливо воно продукувало оцю потребу у іншій людині, у комусь поруч. Не знаю.
