Початок твору можна прочитати за адресою: http://gak.com.ua/creatives/1/18081
3.
Утім, у Бориса все ж виявився пістолет, який він як би мимохідь продемонстрував Тиму, коли прийшов час тягнутися до ферми. Той не надто здивувався старезній зброї, якій місто в музеї. На таких-от забутих прогресом планетах можна зустріти ще й не таке. До того ж, попри несучасний вигляд, це таки була зброя, спроможна вбити, нагода пересвідчитися в цьому вже була. Тому Тим відчув ледь не полегшення: слава Космосу, хоч один нормальний! - але не стримався,єхидно зазначив:
- От якби я був перевертнем, встиг би вас вже повбивати. І взагалі, там що, кулі з срібла?!
- Ти про нічного мисливця? Звичайні перевертні, ніби, до світанку повинні вгамувати голод,– анітрохи не здивувалася Марта. Вона обхопила кобилу за шию і стиха вмовляла її йти з людьми. На думку Тима, користі з таких розмові було ніякої, але й шкоди – теж: уперед вони таки просувалися. Тож нащо сперечатися із місцевими звичаями?
Борис зручніше перехопив свій край ряднини. Лошатко з’явилося здоровим і вже спробувало зробити кілька кроків, ледь похитуючись на незграбних із шишкуватими суглобами ніжках. Та шлях на ферму був поки задовгий для малюка. А Марта намагалася пояснити щось про щеплення та заразу, яку може підчепити інакше малий: он скільки тут людей швендяє, інколи й із іноземними тваринами. Тим пропустив повз вуха: нащо йому зайва інформація? Нічого, вдвох із таким вантажем надірватися важко. Навіть із нехитрим скарбом, чесно розподіленим між наплічниками хлопців. Залишилися сили і на теревені.
- Про нічного мисливця, - кинув ледь не навмання. Напружуватися, пригадуючи розмову із Котом бажання не було.
- Говорять, що його убити не можна. А кожен, хто загляне в його очі –збожеволіє. Хоч склад зброї із собою тягає, хоч голіруч ходить – все одно…
Тим не любив байок. Бо був певен, що найстрашніший ворог людини – інша людина. Але тут відчув, що по спині сипонуло холодом.
- Якого на ваших фермах було вигадувати таке безглуздя? Зазвичай, нечисть хоч убити можна.
- Ти не турист, - переконано відзначив Борис, більш зручно прилаштувавши поправив ногу лошати, – Хоча, це - виключно твої проблеми, - додав він перш, ніж Тим встиг відреагувати на небезпеку.
- Ми не вигадували, - Марта була дивно спокійна. Дівчисько, ледь не підліток, через поламану рацію змушене саме приймати пологи у міфічної істоти, а після на швидку руку відмиватися в брудненькій воді, поки двоє чоловіків, один з яких чужинець, старанно відводили у бік очі. А туди ж, повчає, немов учителька, яка пояснює новенькому правила поведінки в класі: - Це зробили ще колонізатори, задовго до того, як виявилося, що корисних копалин тут обмаль і з’явилася перша ферма. Мої батьки народилися тут. І їхні – теж. Тоді ще й ферм ніяких не було. Я з дитинства чула про головне місцеве правило: ми зміняємо цю планету, а вона – змінює нас. А вже що виходить, чудо чи чудовисько…
- Один мій знайомий говорив так само, лише йшлося про взаємну ненависть.
- Він живий?
Тима пересмикнуло. як він сподівався, непомітно. Невинне (а чи таке вже невинне?) питання влучило у яблучко.
Ні, Кіт не був живим. Не те, щоб на Тима міг справити надто велике враження спогад про мерця. Але Микитині очі... Дивно, чомусь запам'яталися саме вони.
***
Очі Кота-Микити повні місячного світла. Настільки, що здається, воно от-от вихлюпнеться із зіниць і потече по блідим щокам, застигне краплею у кутику вуст. Спершу Тимові здалося, що губи хлопчака вигнуті дивною судомою, але ні, той таки ледь посміхався.
Незрозуміло, нащо Ернест робить два кроки від ганку, присідає перед ним навпочіпки і мацає пульс. Певно, лікарська звичка, від якої не відкаркатися навіть опинившись на цій планеті і вперто називаючи себе алхіміком. Знизу вгору дивиться на непорушного Тимура.
- Мертвий, - це, певно, теж професійне: ставити діагноз, навіть якщо у цьому немає потреби. Чи й так не видно? – Дивно, я його сьогодні не чекав, а він не божевільний – отак без діла тинятися на самоті уночі. Що ж там трапилося? Ми сиділи і точили ляси, а за кілька кроків від нас вбивали хлопчака.
Обличчя Ерна зле, по-справжньому зле, таким схильного до філософствування лікаря Тим ще не бачив. Самому йому Микита не те, щоб подобався, а дратував вельми помірно. Крім того, смерть, що ледь не черкнула по тобі поглядом порожніх очей багатьох змушує реагувати надто емоційно.
Хлопця усе ж шкода. Та й боєць із нього, як для малого, у якого ще й молоко на губах не обсохло, нічого собі… Був. Отак просто і безгучно прибрати людину? Та й ще й поблизу від житла? Але якщо це справді вбивство, а вони, звиклі до самотності, виперлися на двір без зброї…
- Він не був наркоманом?
- Сподіваєшся списати на надто велику дозу? Ні, таким як він, із ферм, наркотики не потрібні. Ти що, думаєш для того, аби посміхатися у вічі смерті слід накачатися стимуляторами? Місцеві вірять, що для цього досить виграти сутичку із Нічним мисливцем…
***
- Скажімо, він… зустрівся з нічним мисливцем.
- Ти й тепер не бачиш різниці? От уяви: вирушаєш в ніч, зустрічаєш там того, кого ніколи не зможеш описати, блукаєш, а зі світанком тебе знаходять, але запізно. Бо то –вже інша людина, яка поступово сходить із розуму...
- Та невже?
- Кажуть саме так. Кожен бачить жах, якого не здатен витримати розум. І лише одиниці вмирають щасливими: у них серце вибухає від захвату, бо здійснилася найбільша мрія. Хоч на мить. А Нічний мисливець відчуває себе переможеним. То – не його здобич. І вирушає на пошуки нової жертви відразу, без відпочинку… Або ж перетворюється на звіра, бо помічає перший промінь сонця. І скаженіє від голоду до наступної ночі.
- А якщо в руках не пістолет, а лазер?
- Я ж казав: тяжкий випадок. Ти ще про гармату із космічного корабля згадай… Пістолет від хижаків. І чотириногих, і двоногих. Доста з них. А інших страховищ потрібно не бояться, - тим же тоном інструктора втрутився Борис: - Або не вірити в них. Так ще краще, - при цьому він багатозначно покосився на Марту. Та промовчала.
- Ох ти, влипнули!
Точно, краще не скажеш. Яскраву, а на тлі пошарпаних вітром і стихією будов ферми і зовсім кричуще забарвленого катера планетарної інспекції не помітив би хіба що сліпко. І, щонайгірше, розумна машинерія, якою під зав'язку нафарширували яскраву упаковку катера, «помітила» їх набагато раніше. Зараз антена на випуклому даху нахабно вигнулася у їх бік, скануючи рухомі об'єкти і автоматично забиваючи їхнє збільшені зображення в пам'ять бортового комп'ютера. Тим мимохідь прикинув відстань до найближчого пагорба. Ні, вже запізно.
- Тимоше, – погляд Бориса раптово зробився дивно проникливим. – Ти йдеш з нами і говориш, що працюєш на фермі… ну, хоч із тиждень. Добре?
- Із глузду з’їхав? – спершу Тим навіть не дуже здивувався. Від такої пропозиції на мить видалося, що співбесідник торочить щось на незрозумілій мові.
- Слухай, хлопче, ти, звичайно, можеш чесно признатися, що вирішив зайнятися екстремальним спортом або там дрібною контрабандою, але врахуй: серед контролерів –новий начальник, а вже більш уїдливого типа пошукати. Із сусідньої ферми передали, що він їх ледь не по цеглинці перетрусив. Це – його перше призначення, то й вислужується. У тебе що, гроші зайві є – штраф платити або час – у буцегарні місцевій паритися?! Тут недавно група туристів в історію потрапила, місцевих копів начальство місяць трусили. Уяви, з якою насолодою на тобі відіграються, якщо даси їм привід?
- А ти чого це такий турботливий, над моєю шкурою трясешся?
- Потрібна мені твоя шкура! – ледь зблідлий, але дивно спокійний Борис, певно, вирішив йти ва-банк, - Саїд – в лікарні й добре, як через кілька місяців вийде, Лесь… Олексій – на кладовищі, Кота знову десь чорти носять… - «а таки носять», - майнуло в голові Тима. Хоча чи один на тих фермах хлопець, прозваний Котом? - А тут квота встановлена: не менше ніж стільки-то робітників на фермі, аби у випадку чого могли самі впоратися із надзвичайною подією впоратися. А до Центру із запитом про нових робітників не звернутися: й ідіоту ясно, що пришлють стукачів!
- Навіщо?
- Якусь гидоту місцеву ловлять. Погоджуйся, а? На пару годин. Главний коллектор Украины читать тут
- Я вашу нічну кобилу від єдинорога не відрізню!
- Тебе що, в експерти кличуть?! Рога у півтора фути на лобі коня не помітиш у випадку чого?! До того ж, єдинороги, зазвичай, білосніжні. А де ти бачив світлих нічних кобилиць?!
- Я і темних не бачив до сьогодні. Це з якої міфології хоч?!
- Із кельтської. На тверезу голову їх правильну назву мало хто може вимовити, а щодня не напиватимешся, тож і перевели, як могли. У них це гарно уявлялося: стадо величних вороних коней уночі на фоні світлого вереску… Тут теж нічого, непогано. Уяви: демони в обличчі коней. Древні герої інколи не втримувалися, сідали верхи – і не могли скочити, поки ті коні повільно поринали на дно найближчого озера. Коням, до речі, нічого. Наступного дня пасуться як і ніби вони ні до чого…
- І ось саме їх треба було виводити спеціально для цієї планети. Інших потвор не знайшлося, - кобилиця коротко, зло заржала. Марта попрохала обрати іншу тему для розмови і почала втишувати тварину.
- Хлопці, а звук вони не пишуть? – увірвала вона напружену мовчанку за кілька кроків.
- У старій моделі звук не йшов, але це щось новеньке, - не дуже упевнено потис плечима Борис.
- Пас. Я у машинах копів ще більший профан, чим у ваших конях, - відхрестився Тим. І спіймав себе на тому, що таки кортить поділитися своїми технічними знаннями. От же ж, алхімік клятий. Та й він сам бовдур.
Борис кинув на нього швидкий погляд і буркнув: «Щаслива ти, одначе, людина», - але так тихо, що за бажання цілком можна було і не почути кепкування.
(Далі буде)
