Колона синіх місторийок летить, зупиняючись де-не-де на відпочинок. Великі окуляри блакитно-жовтого світла. Насуваються. Двері у підземний ліфт роз'їхалися. Ступити, обернувшись; пропустити, зупинившись? Не істотно.
Уперед. Тупий кут м'яких стільців. Улюблений шкіро…замінник.
Погляд у коричниве, чорне, рожеве - не зрозуміло. Униз.
Кинуло вбік, поповзли.
Сіроманці в костюмах, сірі очі за сірими окулярами. Папірці зі словами, написаними невмілою рукою квапливого друкаря.
Нащо ж стільки шуму…
Плямки вкидаються, плямки викидаються. Туди-сюди - гойдаються.
Сірі такі, як те небо перед дощем узимку...
Але ні, не все сіре. Ще одна. Вона чіткіша, не зливається з рештою! Нарешті!
Фокусую очі. Очі в очі.
Господи, вони такі, як у снах. Намагаєшся не потонути, але тягне, тягне....
Дивиться вбік, коли ж впаду ій у вічі?
Розчарувався – напевно, не вмію… впадати… у вічі. Впадаю – у відчай.
…Зустрілися поглядами.
Усмішка. Чарівна.
Проте так кажуть усі. Чуже слово, але як передати цю емоцію захоплення?
Дивлюсь - риси обличчя, контури очей, стан...
І сьогодні вона в сірому метро.
Поряд.
***
І чому ж місто таке маленьке?
Час швидко минув, місторийка гарчала, аж допоки не зупинилась.
Пішла - залишились плями рожевих кедів...
