Буває так – що пишеш навмання. Що вірш новий. Ти пишеш навмання. Що я його пишу і навмання у ньому всі вигадую сюжети. І цей страждає так. І їм цього чекати. І квіти. І пташки. І побути якісь дрібнички. Все пропливає навмання. В папір усе спливає. Та забувається потроху. Та зберігається для чогось на горище. Немов невправні. Незугарні. Малюнки, що малюєш у дитистві. І все у них чуже і потойбічне. Для чого там пташки? Для чого там минають квіти? Для всього! Щоб було! Аби було красиво і трагічно! І всі вони лежать. Слухняно спочивають. Ці вигадки пусті, що надсилалися колись до друку. І друкувалися! І в конкурсах брали й перемогали! Вони лежать. Тамують час потроху. Вони цей час беруть і гоять... Та згодом якось. З глибини морської. Здіймається і виринає Темний материк. І можна скільки завгодно оминати його кораблями. Можна, летячи літаком, заплющити очі. Рахувати подумки: “Раз... Два... Три...”. До десяти тисяч так рахувати, а може і більше – поки літак пролетить материк. Можна навіть не нанести його на жодну мапу. Наказати усім картографам: “Не наносьте його на мапу!” І вони тебе послухають – тут всі тебе слухають. Всі, окрім самого Темного материка. Але як так можна? Вся інфраструктура світу зав’язана на Темному материку. Вся промисловість! Навіть картоплі не можна смаженої поїсти без його участі. Скажімо, є в тебе своя картопля, є в тебе своя олія. А солі своєї немає! І ти наказуєш своїм кухарям – нехай мовчать. Нехай ні пари з вуст! Нехай беруть для страви стільки солі, скільки треба: тонну, вагон, танкер! Нехай готують страву лише з самої солі, але для чого слово “Сіль”? Щоб сумувати? Щоб плакати? Щоб у транспорті громадському до скла обличчя притискати. Авжеж! Щоб не помітили! Щоб скоса не дивилися? Яка то їхня справа? Собача? Не вірте, що собака – людині кращій друг. Кондуктор знає тисячу причин аби це спростувати... Але все лізе-лізе-лізе Темний материк. І жоден корабель його не в змозі вже обпливти. Куди і як? Хіба що на Південний полюс чи Антарктику. Ну, а літак? Бо ж материк цей горами обріс. Ростуть на ньому гори не по днях, а по годинах. Літак у них застрягнути може. А як тоді? Хіба що в стратосферу. Але туди не можна пасажирам. Не можна їм туди – вони загинуть там. Літак впаде. А як тоді? Тоді сказать потрібно кухарям: “Скажіть-но слово “Сіль”!” Нехай вони так гучно скажуть: “Сіль!” Нехай картографи той материк на мапах намалюють. Нехай відстежують його зростання. І кожен день на мапи зміни вносять: Ось тут зі світового океану іще піднявся суходіл. Ось тут іще з води повилізало темної земельки. І ось я якось все-таки іду на те горище. І просто так – у збірочку якусь. Чи просто для душі. Або на сайт просили – старенькі проглядаю вірші. І там таке знаходжу:
білий
як сіль
візантійських річок
зім’явши пальцями хустку
розпочну столітню війну
хризантем
мій імператоре
ти стаєш лише спогадом
про рік коливань
поміж трьох берегів
світанок
лев із книгою
і білими крилами
наче емблема Венеції
мій імператоре
на гобелен
твоїх рис
не вистачає ниток
день вкотре білий
білий як перли
з візантійських річок
І все я в ньому можу пояснити. І все у ньому вкрай потрібне. Не зайве зовсім! Все рідне, кришталеве, болісне таке. І думаєш: “Ну як тоді. Тоді я міг таке і написати?”. Бо не було ще солі! Картографам тоді було не треба наказувать брехати: “Кажіть отак. А так – казать не треба”. І що тоді за лев? Чому тоді Венеція? Яка у сраку Візантія? Ну а тепер я в ньому пояснити можу все. Все-все! Отак: в річках яку таку ти знайдеш сіль? Ніяку! В річках немає солі. Немає зовсім солі там. А перли? В річках знайти їх можна. Та де ті – Візантійські річки? Знайти їх можна де? Бреши чи не бреши картографам. Малюй чи не малюй на карті їх. А їх не знайдеш. Немає їх! Хризантеми, авжеж, це символ осені. Осінь – чекання загострення. Може тому, що Новий рік незабаром. А значить. Принаймні здається. Що скоро новий щабель. Нова сходинка. Що ґанок твій переступить Повінь. І материк Темний затопить. Але осінь чергує осінь. І осінь осені кожній нове обіцяє. Воюють осінь і з осінню вкотре –. Сиплють танки грона чекань. Скидають літаки військові бомби надій. Бомби падають і вибухають: “Бубух!”, “Бубух!”, “Бубух!” І ще. І вже. І до скону. А “імператор”? Це потім. В одну вірші пізнішому зустрілося: «бо він над нами Імператор». Прямісінько отак я написав там – “Імператор”. Ну а Венеція? Це ж і єжу понятно! Це зовсім зрозуміле! Нехай не надрукує це «Четвер» часопис, це надрукує “Середа” або “Вівторок”! Нехай журнал не надрукує “ШО”, я надішлю це в “ХТО” й “КОЛИ””! Нехай це альманах не надрукує. На сторінках “Нової прози” нехай не з’явиться оце. Ще є у мене мейл “Прози наднової”! “Супернової прози” мейл є! “Ультранової прози” ще у мене є... Багато є емейлів різних. Тому все напишу, як є. Чого немає – теж я напишу. Чого немає – головне у цьому. Бо материк мій Темний важко приховати. Вкрай важко вже його ховати. І кухарі шикуються, кричать. “Сіль!-Сіль!”, - вони кричать. І хрипнуть голоси від крику. І кров’ю кашляють, та все одно кричать. Вже сивіють, та все одно кричать. Я все одно про це візьму і напишу. І не тому, що соромно дивитися у вічі. Картографам у вічі соромно дивитись. Не соромно мені! Не в соромі вже справа! Я сорому цього наївся вже. Я сором наче нирку приладнав. До тіла. І ось він сечу гонить. Сечу виробляє. І тіло очищає. І менше плакати тепер – вода пішла на сечу. Так матір говорила у дитинстві: “Нехай поплаче – менше буде сцяти”. Я схему цю узяв. Опрацював її. Змінив цей принцип. І в транспорті громадському до скла не треба вже обличчя пригортати. Лишень не думати про Темний материк. Не думати про нього перед сном. Бо замість сліз – в клозет. У темряві шукати капці. Навпомацки шукати капці. До вбиральні. Тому про все я написати можу просто так – без докорів сумління. І ось: Я фільм, що зветься “Інший світ” вже більше не дивлюся. Мені його дивитись важко – там головний актор. Отой, русявий. Що вовкулаку грає. На Темний материк мій схожий так. Так сильно-сильно. Це брат його – я знаю. Не рідний. Не за духом. За кров’ю брат його. І кліп на пісню «Best друг» гурту «С.К.А.Й». Також я не дивлюсь. На всі оці. Протипіхотні міни. Які не підірвати. Лишень ходити. Йти і йти. Від голоду до глоду. Йти і йти. І знати, що нога на них не ступить вже ніколи. На вартових отих. Що лаву стережуть. Що бережуть рідкий метал. Не обпектись. Не вилити клинка. На все оте... Що не пролити. Не розбити. Не доторкнутися. Не підійти. Так боляче. Так солоно. Таке побачити обличчя. Раніш я віршів не присвячував йому. Навіщо? Як це? І “Чому”? Бо все інакше буде ще. Бо головне – “Все буде”. І інший є. Він є! Він буде! Йому поему присвятити можна. Роман. Що більше? Я хочу, навіть, більше щось таке – в художнім плані присвятити. І якось напишу. А поки – вірші. Цілі цикли. Та вкотре хризантеми сходяться в двобої. Бузкова ріже жовту. Рожева оранжеву штрикає прямо в серце. Зелена сукровата ллється. Зелену сукровату відіпрати легко. Спитаєте: ну як такі тонкі. Вуста вузькі такі так хочеться поцілувати? Це ж їх немає і куди поцілувати. Немає майже плоті, щоб торкнутися губами. Хіба? Коли мені він снився вперше я вранці довго смакував. Оті слова. Його той погляд. І як мене він по плечу легенько гладив. “А потім буде краще все. У сто разів. У тисячу разів все буде довше. И насовсем настанет ясный светлый день”. Тут головне – “Все буде”. У сні воно підкреслено скісним і жирним шрифтом. І шрифтом кольору інакшого – зеленого. Як сукровата. Щоб змити було легко. Щоб взагалі така була у мене змога – змити. Відібрати. Бо все інакше буде ще. Так обіцяли всі. Багато хто. Так пан з брунатною. Тольтекською. Гіркою кров’ю в жилах говорив. А він брехать не схильний. Він говорив, що зазирав у все моє життя. Що бачив все до дна. Що буде так. Все так і не інакше. Але виходить вкотре на арену. І меч свій гострить хризантема. І інша з брами мідної виходить. А на стегні – крива блискуча шабля. І що тепер? І як тепер? Тепер вже можна пробачати. Тепер усе пробачити вже можна. Тепер немає жодних вже образ. То й що, що материк мій цілував. Вузькою плоттю цілував пухкі багряні губи. Він цілував того, кого з усіх ненавиджу найбільш. За що ненавиджу його? За те, що це не я тоді був поруч. Що це не я до стегон теплих. Своїх долонь гарячу шкіру притискав. І в шию підборіддям лоскотав. І м’ясо це пружне. У роті. Слиною. Зубами злегка. Язиком. Вдовж м’яса... За те що так йому було те легко. Його торкнутися. Його узяти. Так просто – захотіти і узяти. Без засторог. Без солі. І злизувать з чола прозору поту манну. І інше все. По всякому усе... За те, що відтепер від нього все моє залежить. Що ця чужа. Гидка мені людина. Вона клепсидра. «Крап-крап», – шепоче. Куди не піде – всюди «Крап-крап-крап». Собі купує сік в крамниці і в мить оцю тихенько – «Крап-крап-крап». Іде купатися в басейн і нишком – «Крап-крап-крап». Мені немитий. Бородатий. Зухвалий. На зріст короткий. Отой, що долю змінює лишень торкаючись рукою. Що міг змінити смерть мою мені. Та не змінив. Він говорив. Він впевнено і твердо говорив: “Я бачив це обличчя. У нього вже не буде щастя тут. У нього вже нічого більш не буде”. А я сміявся. “Дурний!” – про нього думав, “Ну, що ти можеш знати?” А потім сам колись. Пізніше. Зустрів його обличчя у журналі. В кіоску. На обкладинці. Він посміхався з хвойдою якоюсь. І дійсно. Крізь посмішку оцю. Крізь вогники в очах. Крізь пори шкіри. Читалося, що все. Для нього “Все”. Але мені цього здавалось мало. Мені здавалось мало. Що всю його родину хтось давно прокляв. Що з поколінням кожним в них одна біда. Але ж не знає він такого смутку! Не боляче йому! Не відплатив іще за своє щастя! Бо як це? Бути стільки років. І думати про те, що там. Що там лишень і буде щастя? Не буде вже страшного суду. І смертна тінь розвіється велика. Всі просто про усе забудуть і воскреснуть. Побачать небо і побачать море. И насовсем настанет ясный светлый день.
