Поступово клієнти почали з’являтися і ми вже подумували зняти офіс. Точніше подумувала я, а хлопців все задовольняло, вони днями сиділи в гаражі, пояснювали, що готують повернення Дімона. Той теж був з ними, чи від нервів чи від активного споживання спиртного почав втрачати шерсть, яка лізла з нього великими жмутками. Хлопці реготали, що це Дімон робить перші кроки до людини.
- А ось ви рухаєтеся у зворотному напрямку. Скільки можна пити? – цікавилася я і не отримувала відповіді.
Ну, всі люди дорослі, кожен що хоче, те і робить. Я сиділа вдома, строчила листи американським женихам вже навіть не через гроші, а щоб чимось зайнятися. Коли в Агенцію подзвонили.
- Слухаю вас.
- А ви дощ викликати вмієте? – спитав мене якийсь чоловік з сільською вимовою.
- Ми довідок по телефону не даємо, запишіться на прийом, наші спеціалісти вам скажуть. – відповіла я, бо про викликання дощу щось нічого не чула.
- А коли можна на прийом?
- Сьогодні о четвертій.
- Добре, тоді я заїду. А де оця ваша вулиця знаходиться?
Ну точно не оклунківський, пояснила йому, як доїхати і викликала хлопців з гаражу. Дід довго не брав слухавку, мабуть, напилися та спали. Але приїхали швидко. Дід поліз приймати душ, а Карлсон влігся прямо на підлозі у кухні і заснув. Дімон розвалився поруч. Ну молодці!
Клієнт приїхав пізніше, аніж обіцяв.
- Та трохи заплутався, поки знайшов. – пояснив він мені. Я його провела до Діда і залишила там.
- Слухаю вас. – урочисто промовив Дід.
- Та я той. Мені Віктор Федосійович про вас розповів. Ви йому свиней зупинили. А мені б дощу. – вимовив клієнт. Невисокий, засмаглий, у чорних штанях і жовтуватій сорочці с малюнками, такими торгують на базарі.
- Дощу?
- Ага. В мене сімсот гектарів кукурудзи, а дощу вже два місяці ані краплі. Якщо не піде дощ, так тільки на силос та й того небагато. Дощ потрібен. У мене ж кредити. – чоловік розвів руками, показуючи, що становище дійсно важке. – Я заплачу. Нормально заплачу. Тільки б дощ. А то ж два місяці сонце палить, а дощу немає! У сусідів ллє, а на моїх полях ані краплі! Як пороблено! Зробите дощ?
- Зараз подивимося. – Дід починає клацати клавіатурою на лептопі. Мабуть, поліз у двамережу. Шукає, чи є там рецепти по викликанню дощу.
- Сімсот гектарів! Я уже і аванс за неї отримав! А тут засуха, не росте вона і все! Сидить при землі, наче трава, а не кукурудза! А там же землю удобрена, все покладено! Тільки б дощу! Зробите? – чоловік наче не питає в Діда, а просить. – Там же свиней зупинили, а тут тільки дощ! Щоб хоч день полив! А то земля потріскалася, така засуха! Я під Оренбургом служив, на полігоні, так тільки там таке і бачив, щоб ось так землі тріскалася!
- Ми зрозуміли ваше прохання, зараз Роман Вікторович його вивчає. – втручаюся я, щоб клієнт оцим своїм базіканням не забив Діду баки.
- Ага, добре. А то ж самі розумієте, зараз і так криза, а тут ще…- клієнт легко переходить з Діда на мене і починає розповідати про труднощі товаровиробника на Україні. Дуже схожі. – Бо тільки дурні у нас виробництвом займаються! Це невдячна справа! Як десять відсотків прибутку є, так це рай прямо! А часто буває і нуль, а то й мінус! У мене племінник, він в Оклункові живе, так бізнесом зайнявся. Купував якесь іржаве залізо, фарбував його, писав, що то високотехнологічне обладнання і продавав у Польщу. Купить на двадцять тисяч лому, пише, що продав за мільйон, далі подає повернення ПДВ. Сто шістдесят тисяч! Платить кому треба в податковій і повертають йому. Казав, що з одної оборудки по вісімдесят тисяч гривень чистими мав! А таких оборудок по одній-дві на тиждень! Приїде до мене на чорному джипі, засмаглий, бо десь у кращому курорті Туреччини відпочивав. Як почує про мої бідкання, що то ціни впали, то ще щось, так і сміється. Каже, навіщо воно ото тобі, дядю, потрібно, в землі копирсатися, коли справу треба робити! Менше ста відсотків, то не прибутки! А син мого бухгалтера, так той контрабандою зайнявся. На молдавському кордоні у нього знайомий служив і ото пропускав каравани. Машин по двадцять. Казав, що по мільйону з проходу наварює! По мільйону! Уявіть, скільки мені кукурудзи чи соняшника виростити треба, що мільйон прибутку отримати! Та це навіть при хороших цінах увесь район Гусятинський засадити, з городами! Ото бізнес! А не оце животіння.
- Так, а де ці хлопці зараз? – питаю, бо знаю, що у нас на Оклунківщині, та мабуть і по всій Україні, стабільний бізнес тільки у прокурорів та суддів, а у всіх інших, як і добре, то недовго.
- Племінник у розшуку. Про схеми в прокуратурі дізналися, почали тиснути, щоб і їм грошва йшла, а податківці племінника злили просто. Карна справа, все таке, він ще хотів пободатися, адвокатів найняв, але добрі люди сповістили, що вже рішення суду є про узяття під варту, то чкурнув подалі. Зараз десь у Польщі і живе.
- А контрабандист?
- Сидить. Есбеушники його взяли. Вони ж кордон контролюють. І друг його застрелився. Чи застрелили, різне говорять.
- Ось бачите, дядю, оце вам і бізнес. Краще вже десять відсотків та живим, аніж сто відсотків та потім чи в тюрму чи на цвинтар.
- Так воно ж, доню, оце посохне в мене кукурудза і все, чи в тюрму чи на цвинтар.
- Чого хоч в тюрму? – дивуюся.
- А того, що у мене будівля, де правління сидить, під заставою у банку, а його ще раз заклав. Думав оце з кукурудзою обернуся і владнаю усе. А як посохне кукурудза, не поверну кредит, обидва банки почнуть будівлю описувати, дізнаються, що я зробив, тут же прокуратура примчить. І все. Жив ти, Іван Семенович, чесно, а помирати, як собаці, в тюрязі, серед злодіїв.
Чоловік сумно киває головою. Я намагаюся сказати йому щось оптимістичне, бо завжди намагаюся побачити плюси, які б мінуси не оточували, але, що сказати не знаю. Якась така важка мовчанка, коли, дякувати Богові, Дід встає з-за лептопа.
- Нам треба трохи порадитися.
Пішли на кухню, Карлсона навіть не будили, бо він спав, як убитий. Ще й хропіти почав, то я включила телевізор, який стояв на холодильнику, щоб не так того п’яницю було чутно.
- Що там? – питаю Діда.
- Та знайшов рецепт, як дощ викликати. – каже він, але якось невпевнено.
- То в чому ж справа? Беремося і виконуємо!
- Та справа в тому, що там інгредієнти рідкісні.
- Тобто?
- Серед іншого потрібне місячне дівчини.
- Дівчини? А що і у чоловіків місячне буває? – жартую я.
- Дівчини в сенсі, що незайманої. – аж трохи ніяковіє Дід. Я сміюся. Він з подивом дивиться на мене. – Чого ти?
- Та того, що, враховуючи статеву обізнаність сучасних підлітків, не знайдемо ми дивного поєднання місячних і незайманості.
- Думаєш так рано діти зараз починають? – кривиться Дід, який не то щоб мораліст, особливо пам’ятаючи про його бухгалтерію кохання у зошиті, але в цьому конкретному випадку явно хотів би більш строгих правил у молоді.
- Та думаю, що рано. Мама казала, що у них в школі якось був страшенний скандал, коли учениця дев’ятого класу завагітніла. На плоту сплавлялися до Дніпра і досплавлялися. Так це такий випадок був, що весь Оклунків гудів, мама на все життя запам’ятала. А вже коли я вчилася, то у дев’ятому класі половина моїх подруг аборти робили після масовки у лісі, коли в перший раз добряче напилися і трохи втратили контроль. Зараз, думаю все ще раніше.
- Та ні, все одно незаймані повинні залишатися. Ну хоча б по статистиці! – каже Дід.
- Та є звісно, тільки як їх найти? Не будеш же ходити містом і питати у дівчат: ви займані? А якщо так, то чи не місячне у вас зараз?
- Та отож. – киває Дід, розуміючи, що це шлях важкий і непродуктивний. – Тоді доведеться відмовити.
- А що, інших рецептів по виклику дощу немає?
- Та є. Тільки там ще гірші складові. То послід птаха Фенікс, то кісточка з дракону.
- А був же дракон!
- Та був, тільки де ти його зараз візьмеш.
- А про Фенікса я нічого не чула.
- Та отож. – Дід кривиться. Нам шкода втрачати клієнта. Притому справа то яка! Дощ викликати! Ну що там вже важкого?
- Ех! – зітхаю я. – Ладно б просто незайману! А то ще і місячне!
- А що треба? – каже з підлоги Карлсон, який дивиться на нас п’яненькими очима.
- Спи ото! – дратуюся я. Оце помітила, що щось я частенько на Карлсона дратуюся і це мені зовсім не подобається. Бо повинна я бути до нього байдужа. Але ж ось злюся, лаюся, як законна жінка після кількох років шлюбу. Це неправильно.
- Так що треба? – Карлсон питає у Діда. Той дивиться на нього без всякої надії.
- Місячне від незайманої.
- Зараз зробимо. – каже Карлсон і лізе в кишеню. Ми з Дідом дивимося на нього. Два варіанти. Або він зараз дістане якусь склянку, де буде бовтатися щось темно-червоне. І тоді він геній. Або він дістане цигарку і закурить. І тоді він п’яний дурень, який пропив уже увесь мозок. Ясно, що я схиляюся до другого варіанту. Але Карлсон дістає телефон. В нього такий доісторичний «Сіменс», які можна побачити тільки в музеях. Він подряпаний, у двох місцях потрісканий, з нього постійно злітає кришка. Нормальний би хлопець давно б вже купив щось пристойне, а цей телепень… Ну ось, я знову чогось завелася.
Між тим Карлсон тикає пальцями у слухавку. Не влучає у потрібні кнопки, щось хмуриться, крутить головою.
- Та йоханий бабай!
- Що тобі набрати? – питає Дід.
- Та що там набирати! Він п’яний! – кажу я і щоб далі не дратуватися, бо я ще сильніше дратуюся, коли розумію, що дратуватися немає чого, втикаюся у телевізор. Там повтор передаче про столичне світське життя, якісь сіліконові білявки і засмаглі підори, все як треба.
- Знайди Олю Зайченко. – каже Карлсон, який нарешті сів на підлозі, але підводитися, здається, не наважується.
- Хто це така? – питає Дід і кнопає по «Сіменсу». У нього то взагалі «Моторола», то не швидко знаходить, як користуватися чужим телефоном.
- Це моя знайома. Вчилися разом у школі.
- Вона що, незаймана? – дивується Дід. Ну так, Карлсону зараз 36, то його подрузі десь стільки ж. Що ж це за людина, що досі незаймана? – дивуюся я і уява малює мене найпотворніші картини.
- Незаймана? Та не знаю, не перевіряв. – Карлсон аж трохи дивується.
- То чого ти їй дзвониш?
- Вона у літньому таборі працює. Там дівок купа, може і є потрібні. – каже Карлсон і дивує нас з Дідом. По його пропозиція цілком реальна. Ну дійсно ж! Літній табір! Ти сотні дівчаток, з яких може і буде хтось незайманий та з місячним.
- Говори. – Дід передає йому слухавку з вже набраним номером тієї Олі.
Карлсон бере слухавку, притискає до вуха, оглядається.
- А випити нічого немає?
Питає не в мене, а бозна у кого.
- Поговори спочатку! – дратуюся я. Та що ж таке! Завжди Божена вміла тримати себе в руках.
- Алло! Оля? Це Стас! Який Стас? Ну Стас, Паштет, пам’ятаєш, ми вчилися разом у школі? Так. Стас! Ага. Слухай, я до тебе у справі. Ти ж там в літньому таборі працюєш? Мені потрібно…
Я з усмішкою дивлюся на Карлсона, чекаю, як же він буде формулювати замовлення. Не скажеш же малознайомій людині, яку, судячи зі всього, не бачив вже досить давно, що тобі потрібно ось таке. Але я переоцінюю Карлсона.
- Місячне незайманої. Двісті гривень. Є таке?
Я думаю, що зараз слухавка біля вуха Карлсона вибухне від обурення тієї Олі, яка ось поважна людина, працює з дітьми, може навіть якийсь дрібний керівник у таборі, а тут п’яний дурень таке верзе! Але слухавка нічого не вибухає. І не чутно, щоб жінка волала. Карлсон спокійно слухає.
- Ні, п’ятсот то багато. Двісті п’ятдесят. – каже він. Ми з Дідом переглядаємося, бо не чекали, що Карлсон на це здатний.
Торгуються, сходяться на триста п’ятдесяти. Вже потім я розумію, що Карлсон зробив правильній хід (скоріше за все несвідомо), коли заговорив про гроші. Без грошей його питання – нахабство, за яке тільки лайка та ляпас. А ось з грошами, це вже ділова пропозиція. Гроші ж не тхнуть, як відомо. Ось та Оля і не образилася. Хоча може у Карлсона була така репутація, що дівчина і не здивувалася. Бозна що там у нього в голові.
- То що, буде? – питає Дід.
- Оля сказала, що там у десятка місячне, зараз спитає, чи є незаймані, але каже що повинні бути. Сьомий клас, гімназія, всі відмінниці. – переповідає Карлсон. – Так, а пива холодного немає?
- Дай йому вина. Він нас врятував. – каже Дід і я мушу з ним погодитися.
Поки наливаю і Карлсон жадібно дудлить холодненьке сухе, Дід виходить до клієнта і обговорює з тим питання грошей. Відчайдушно торгуються. Коли клієнт уходить, дзвонить Оля і каже, що є аж дві.
- Їдьмо! – наказує Дід.
Вже у машині питаю його, чи дав він дядьку скидку. Дід каже, що ніяких скидок. Карлсон його гаряче підтримує.
- Та як скидки! Знаємо ми цих баронів!
- Яких баронів?
- А таких, як ось цей. Прихватили колгоспне майно, тепер забрали у людей землю і платять копійки за оренду, а то може і зовсім нічого не платять! – каже Карлсон. – У мене родичі в селі, так ото розповідають про таких!
Я хочу вступитися за дядька, а потім думаю, навіщо воно мені потрібно? Ото лаятися за когось? До того ж я партнер, мені ж вигідно, щоб ми отримували більше. А добре серце в бізнесі не цінується. Ось зробимо ми дяді дощ і буде він нам вдячний без усяких скидок.
Їдемо за Оклунків, де серед соснових лисів тече річка Міхал, невелика, але мальовнича. Уздовж тієї річки натикано багацько літніх таборів і баз відпочинку. Ми їдемо до табору «Сонечко». Там вже біля воріт зустрічає нас жіночка. Фарбована білявка, що непогано збереглася і виглядає скоріше на тридцять, аніж на тридцять шість. Вітається з нами, анітрохи не нітиться, наче винесла нам баночку малинового джему, а не щось інше.
- Давайте гроші. – каже Карлсон і дивиться на мене. Дід теж дивиться у тому напрямку. Тобто хлопці вважають, що платити повинна я.
- Ти ж фінансовий директор! – пояснює їх позицію Дід.
Але фінансовий директор забула гроші вдома. Ну, якось не подумала. Дати в кредит Оля відмовляється, каже, що зачекає.
- Ну ти і безголова! – кричить на мене Карлсон, коли ми повертаємося за грошима.
- Слухай, яка це в тебе репутація, що тобі навіть місячного в борг не дають! – відповідаю я. Дід не втручається, зосереджений на дорозі.
Потім повертаємося, розплачуємося, беремо склянку з рідиною.
- Це хоч воно? – питає Карлсон.
- А що, твоя знайома могла і обдурити? – дошкуляю я.
- Та воно, хіба не видно! – каже Дід. – Тепер будемо готувати зілля.
- Тільки не в мене на кухні!
- А де? – зло питає Карлсон.
- А будь де! Я не хочу, щоб у моїх каструлях варилося місячне! – це я не те щоб викаблучувалася, але ви, думаю, були б зі мною згодні. Хлопці спробували мене умовити, але я була наче скала. Довелося їм їхати в сарай і готувати там все на керогазі.
Вже під ранок Дід подзвонив і сказав, що вони в міліції.
- Допилися! – заволала я, бо дуже не люблю, коли мене будять о п’ятій ранку.
- Та пішла ти! – заволав Дід.
Виявилося, що поки вони сиділи у сараї, хтось побачив димок, що курився з-під даху і подзвонив до міліції, підозрюючи, що то якісь самогонники. У автокооперативі, де був гараж Діда, як раз кілька місяців тому згоріли три гаражі через те, що в одному робили самогон і щось там вибухнуло. То люди зробилися обережними і відразу повідомляли в міліцію, коли бачили щось підозріле. Так і цього разу. Міліція приїхала, прийняла хлопців. Самогону то ніякого не було, але подумали, що наркомани, варять ширку. Дід спробував пояснити, що ширка пахне зовсім інакше і тільки зміцнив підозри. Отже їх забрали, а зілля, вже майже готове, віддали на експертизу. Та показала, що ніяких наркотичних речовин у зіллі немає. Але саме зілля не повернули.
- Це що, знову до Олі їхати? – спитала я у Діда.
- Та ні, у гаражі ще залишилося місячного. Тільки тепер варимо зілля вже у тебе!
Єдине, що я змогла виторгувати, то, щоб каструлі хлопці узяли у себе вдома. Зачинилася у спальні, очікуючи, що зараз підуть аромати. Але нічого такого, коли вранці прокинулася, у квартирі смерділо лише тютюном і портвейном. Мої браві алхіміки валялися на підлозі біля плити, на який стояла каструлька чогось темного, трохи схожого на джем з чорної смородини.
Тут зателефонував клієнт. Тверезо оцінивши стан хлопців, я сказала, що ми будемо за дві години. Почала їх піднімати, але вони тільки щось бурмотіли. Ну я знаю методі миттєвого пробудження. Дістала з холодильника по кубику льоду і запустила їм за виворот. Підскочили, як несамовиті. Давай кричати, плигати.
- Припинити галас! Усі прийняти душ, випити кави і треба висуватися! Селяни чекають дощу!
Карлсон намагався вступити зі мною у словесний двобій, але був розтрощений, тільки-но відкрив рота, то похмуро пішов у ванну. Дід почав вести переговори щодо заміни кави на пиво, але отримав категоричне «ні». Бо цим орлам тільки дай, спочатку пиво, потім портвейн, а потім і горілка з придорожнього магазину.
- Тверезість – норма життя. Принаймні роботи. Спершу виконуємо замовлення, потім бухаєте.
- Божено, та жорстока, як фашист.
- Я – фінансовий директор, я мушу думати про прибутки.
- Слухай, який дощ ми викличемо, якщо нам погано! Ми тільки проблюємося! – істерить Карлсон з ванної. А ось Дід розуміє, що зі мною дарма сперечатися.
- Ладно, давай хоч каву.
- А ви марш у душ, а то від вас тхне перегаром.
- Не подобається – не нюхай. – бурмотить Карлсон, але душ приймає.
- І не забувайте мити після себе ванну, а то он вчора назбирала там цілий жмуток волосся! – наказую я і пораюся біля плити. Взагалі це не правильно, якісь застарілі стереотипи, що ось жінка повинна стояти біля плити. Але якщо я довірю варити каву цим бовдурам, то ми і до обіду не виїдемо, а ще вони всю кухню мені замацулять.
- Божено, оце ти про волоси згадала. А знаєш з яким звуком падає на підлогу лобковий волос? – зненацька питає мене Дід. Хоч і з похмілля, але очі у нього хитрі, мабуть і питання таке.
- З яким же? – питаю, бо ніколи не цікавилася аеродинамікою лобкового волосся.
- Зі звуком «Тьху». – майже плює Дід, регоче і підморгує мені. Я посміхаюся.
- А знаєш анекдот на цю ж тему?
- Який?
- Прикидається дядько вранці і так «тьху, тьху»! Потім каже: «От зараза, знову калачиком спав»!
Дід регоче.
- Що ви там регочете, голубки! – кричить Карлсон з ванни.
- Він же тебе ревнує. Думає, що ти мені дала, ну, що йому помститися. Вчора ледь не побилися. – шепоче Дід.
- От же дурень! – дивуюся я.
- Тихо. Не дратуй його перед завданням. – наказує Дід і сам йде до ванни. Звідти виходить Карлсон замотаний у білий рушник. У мій білий рушник, яким я закручую голову, коли помию. Я хочу висказати Карлсону своє невдоволення, але замість крику просто сміюся. Бо він є, присягаюся, смішним. Намагається напинати м’язи, втягує черевце, культуристику.
- Чого ти регочиш? – нервово питає він.
- Я посміхаюся, сонечко. – відповідаю я і наливаю йому кави. – Попий, дитятко.
- Не називай мене так!
- Добре, маленький!
- І так!
- Не буду, мій хорошенький.
- Ти знущаєшся! – Карлсон гепає кулаком по столу, піднімає хвилю кави у чашці, та хвиля легко вилітає геть і гепається нашому гнівливому на руку. Вереск, мати, стрибання, аж Дід вибігає з ванни, весь у милі.
- О, Господи, я думав ти його вбила! – посміхається Дід, коли бачить живого і здорового Карлсона, який верещить невідомо чого.
- Та краще б вбила, тихіше б було.
Дід посміхається і йде до ванни. В нього непогана тілобудова, східний тип обличчя, почуття гумору, спокій, вміння спілкуватися з людьми. Дід мені починає подобатися, не те що ось це одоробло, яке тепер звинувачує мене у опіці.
- Ну так, це ж я вдарила кулаком по столу так, що аж кави виплеснулася.
- Навіщо було окріп заливати у чашку! – все не може заспокоїтися Карлсон. Я мовчу, бо що тут казати.
(Далі буде)
