| © Федір, 25-09-2009
|
Федір Вітрило
Се ля Амур
Йшов двадцятий рік відтоді, як Лістотій вирушив у мандри світом, аби відшукати той невидимий двигун, що так невтомно рухає життя у всілякі вершини та низини, а то й ще бозна куди заводить.
Десять пар чобіт cтоптав він вже у дрантя. Вітри та сніги, дощі та тумани випробовували його на міцність, а він все йшов та питав різних людей, бо здогадувався, що насправді штовхає всіх крокувати невпинно, і падати, й знов підійматися, злітати високо та зриватись у прірви.
І зустрів Лістотій, дев’ятнадцять з половиною років тому першого, кого запитав він. То був жвавий чоловічок з жовтими очима, і запитав його Лістотій, чи є в того любов?
А чоловік відповів, що мав він любов до жінок, але він нею об’ївся, і наступною його любов’ю була їжа, і він любив їсти шалено, та й це набридло, бо зуби повипадали. Тепер він їсть тільки манну кашу, але знайшов, каже, нову любов-підглядати й підслуховувати, а потім пліткувати.
Всміхнувся Лістотій до чоловіка і сказав: «А й справді, багато, чоловіче, в твоєму житті любові, через те ти, мабуть, і щасливий такий».
Чоловік зненацька здивувався, та й крепко замислився, а Лістотій пішов собі далі питати.
А одного вечора, опинившись в далекій землі, побачив Лістотій хмарки блакитного диму, що підіймалися понад деревами великого саду. Ввійшов між дерев і побачив сивого пана в костюмі, що сидів собі у кріслі та пихкав дорогою сигарою. Привітався та й запитав, чи є в того любов?
Пан єхидно хмикнув димом і мовив: «Яка любов? Ви мали на увазі кохання? А кохання - то є лише слово, що створює ілюзію, за якою-гола правда. Єдине, що спонукає людей до дії, то інстинкт розмноження. На цьому все зав’язане в світі, а все інше-сновидіння, та й сни від цієї теми ні на крок не відходять. Ось так, молодий чоловіче».
-І що, ви не маєте любові?
-Ні. Мені це вже не потрібно.
-Зрозуміло,-замислено проказав Лістотій і пішов собі.
Коли ж забрів він у пустелю, де бігали, блискаючи очима, койоти та росли велетенські кактуси, то побачив тінь. Наблизився. На великій каменюці сидів маленький чоловік і зовсім не рухався. Лістотій привітався й поставив своє питання, але чоловік мовчав і не рухався. Отак сидів той дивний чоловік з годину, а потім, поглянувши на Лістотія, промовив: «Я люблю силу. Це єдине, що я можу в житті любити. Колись я мав любов до жінки, але вона мене спустошила, забрала моє вістря. Мав любов до дитини, та й ця мене спустошила, і була любов до себе, і вона мене висотала, тож, тепер я маю знову стати повним, аби сила воїна вказала мені шлях».
- О! Ваша любов велична, і ви, мабуть, щасливий?
Чоловік на камені щиро розсміявся і знову завмер, а Лістотій попростував далі, прозираючи наповнену тінями, пустельну темряву.
Коли підіймався Лістотій Н…кими пагорбами, то зустрівся йому великий Брат, так він назвався, і відповів він Лістотію на його питання, що має він всесвітню любов, бо любить щиро все живе.
«Мабуть, через це його й називають великим Братом»,-подумав Лістотій, і продовжував: І ви не кохаєте жінку?
- Хе-хе! Я розучився сам себе обманювати, і натомість отримав більшу любов, якщо ти можеш зрозуміти.
-Авжеж, великий Брате, я розумію і вклоняюся твоїй любові, бо її не можна обійняти словом.
Великий Брат гаряче потис Лістотійову руку, і було видно з очей цієї людини, що він й справді має таку любов, що важко осягнути, і це бачив в очах великого Брата кожен, кого той зустрічав.
Всесвітня любов великого Брата надзвичайно вразила Лістотія і він радів від тої зустрічі особливо.
Йдучи берегом широкої річки, Лістотій помітив гарну жінку, що ловила рибу на вудку, і привітався до неї. Жінка лукаво посміхнулась, відповідаючи йому, а він вкотре поставив своє запитання.
- Так, я люблю молодих чоловіків, дуже люблю,- відповідала жінка, лагідно посміхаючись.
-Геть всіх?
-Так, всіх. Я люблю спостерігати, як вони втрачають від мене голову, і потім готові піти на все, заради моєї ласки. Так, вони здійснюють багато подвигів на мою честь, а це робить з них героїв.
-О! Шановна, прекрасна пані, ваша любов створює героїв-це прекрасна любов! Ви, мабуть, щасливі з цієї особливої чесноти?
-Так. Поки що, доки є красиві молоді чоловіки. Хи-хи-хи!-хитренько всміхалася жінка, змахуючи довгими віями бездонних очей, в яких, мабуть, втоп не один десяток героїв.
Опинившись серед високих гір, Лістотій помітив велику будівлю, з якої стирчало безліч дротів та труб. Біля входу він помітив постать, що замислено ходила взад- вперед. То був винахідник, пан Ніколо, який радо привітав Лістотія. А на те важливе питання відповідав: «Я люблю створювати нове, а щодо жінки, то я не зустрів такої, не мав на це часу, але я любив неймовірно, не знаю, чи можливо було б кохати так жінку, як я любив пташку. То була голубка, і поки була вона зі мною, я творив. Та коли її не стало, я зрозумів, що мої творіння в руках дурних людей принесуть багато горя. То моя фатальна любов… Була…
Пан Ніколо спохмурнів і, щось згадавши, кинувся до будівлі.
Прямуючи ущелинами, Лістотій помітив маленьку річечку, що швидко та весело бігла кудись в далечінь, і вигукнув, (авжеж, не сподіваючись на відповідь), до річки своє питання: «А ти, річечко, ти любиш?» І річка відповіла, що любить океан, бо він її міцно обіймає й пестить, й що одне без одного вони жити не можуть.
Зрадів Лістотій, що є така проста та справжня любов у світі, вмився прохолодною водою річки і, ніби отримав частинку тої любові, що такою схожою була на любов великого Брата, і йшов собі далі.
Переходячи лісом, Лістотій почув шурхіт у кроні великого дерева, і, підійшовши ближче, помітив людину в лахмітті, що намагалася дістати меду диких бджіл. Самітник то був, і жив він давно в цих місцях, але Лістотія зустрів, як годиться. Запросив до себе в печеру, нагодував, чим Бог послав, та й став питати Лістотія, що той шукає. Проказав Лістотій своє питання, а самітник посміхнувся і відповідав: «Я ще не зустрів жінки, яку міг би любити, а отже, хотів би мати від неї дітей, але найбільше я люблю вічність і це єдина моя любов».
Потім Лістотій потрапив до маленького містечка, де зустрів чиновника, який презирливо поглядав на чужинця. Лістотій привітався та спитав чиновника, що це за місто. Слово за слово, та й вирішив тут Лістотій спитати про головне ще й бюрократа.
Той відповідав, що любить владу, бо вона дає йому багацько привілеїв над нижчими людьми: «Я можу мати все, бо в мене багато грошей, (на відміну від тебе), не забув наголосити чиновник. А головне, я можу мати любов будь-якої жінки… можу мати жінок, яких забажаю».
-Та невже?-всміхнувся Лістотій.
-Ну, а яких не зможу мати, ті насправді не варті такої уваги, а якщо й варті, то я маю безліч способів добитися свого.
-І ви, пане, мабуть, щаслива людина?
-Авжеж, дурнику, я ж можу отримати все,- реготав чиновник.
Оце справжній паразит,- подумав Лістотій, дякуючи, (бо чиновники люблять решпект), і пішов з міста.
Дійшовши до краю міста, Лістотій побачив стовп, на якому щось крутив електрик. Він привітався і запитав того про любов. Електрик відповідав, що все врешті решт перетворюється на пил, а в житті він найбільше любить розетки, і щоб вони були встановлені рівненько. Лістотій здивовано знизав плечима:
-І ви не любите жінку?
-Я просто з нею живу, та й усе. От, коли б я став начальником, я б любив, і не одну жінку,-по-хижацьки посміхався електрик.
-Зрозуміло,-проказав Лістотій, йдучи геть та скоса ще поглядаючи на божевільного електрика. Хоча, хто тут не божевільний, хіба що великий Брат. Але божевілля в кожного з нас особливе й особисте, тож, і любов така різна,- міркував, крокуючи Лістотій.
Проходячи лугом, де паслися задумливі корови, нашого шукача зупинив сільський священник і почав розмову про Бога. І все він говорив вірно, ніби, але щось таке було в його очах, що Лістотій поставив своє запитання:
-Ви любите, отче?
Той відповів не відразу, і стало зрозуміло, що сумнівається він. Священник побачив, що не може дурити цього дивного блукальця, і відповідав:
-Я люблю свою паству і бажаю, аби вони любили Отця Всевишнього, як любив його Ісус.
І тут на очі священника навернулися сльози, а Лістотій дивився і розумів, що не стало вже в нього сил для віри, але він любить, любить людей, за віру яких він так страждає невимовно.
-Яка велична ваша любов, Отче! Ви справжній святий Отець.
Священник гірко та лагідно всміхнувся Лістотію і казав:
-Ми маємо робити все можливе, аби віра не зникала, бо тоді біда, тож тримаймося, брате,-промовив Священник і вони попрощалися.
Такої любові ще пошукати треба,- думав Лістотій.
В одному, дуже гарному та прохолодному серед літньої спеки парку, Лістотій зустрів двох закоханих, які ніяк не могли натішитися одне-одним, і лишень посміхнувся до них, нічого не запитуючи, бо в них була своя любов, а світ завмер з усім своїм коловоротом. Поодаль стояв захоплений художник, що жадібними рухами спраглого торкався пензлем полотна. Лістотій наблизився до живописця й виказав своє захоплення, бо картина була про любов і дуже незвичайна.
-Ви справжній талант,- проказав Лістотій до художника.
-Я люблю живопис, і це для мене саме життя,-посміхався щасливий художник.
-А чи маєте ви любов до жінки, пане художнику?
-О-о! Я надзвичайно люблю красу, красу життя, і особливо, іноді втрачати голову в обіймах молодої, прекрасної жінки. Це сповнює мене снагою та любов’ю. А ще, натхнення дає добре вино, бо воно має прекрасну душу. І художник так глибоко замислився над чимось, що геть забув про співрозмовника. Справжня творча людина - істота верховна.
Крокуючи повз стареньку книгарню, Лістотій раптом помітив дуже сумного, а може, сердитого молодого чоловіка, і так закортіло запитати його, що блукалець не втримався.
А молодик цинічно посміхнувся, потім вираз його блідого обличчя зробився навіть страшним, і говорив крізь зуби, ніби шипляча змія, страшна лють відчувалася в його голосі:
-Я мав велику любов, величезну… я був дурний надміру від неї навіть, але мене підло зрадили, бо я, бачте, не достатньо родовитий. Тож, зненавидівши ту любов, я полюбив свою ненависть і лиш вона тепер зігріває мене й допомагає виживати.
-І як це воно, любити ненависть?
-Якщо вас, пане, в житті поцілить така підлість в любові, то ви обов’язково дізнаєтеся, як то воно, жити в великій любові з своєю ненавистю.
-Але ж, то, мабуть, боляче, любити її?
-В цьому світі все врешті-решт перетворюється на біль, тож, я у вигідному положенні, бо зжився й зріднився з ним і тепер мене це не зачіпає. Це тепер мій нормальний стан.
Поглянув Лістотій на сумно-злого молодого чоловіка і сказав, що то любов дуже незвичайна, але, мабуть шкідлива дещо. Чоловік хмикнув зверхньо та знизав плечима.
І сказав тоді Лістотій до сердитовидого, з любов’ю, якої навчився в Великого брата:
-Я, пане, дуже хотів би, аби ніколи з вами не сталося того нещастя, тому дуже хочу вам сказати, аби ви втікали з минулого, стерли й відрубали його, викорчували, бо чув, що й ненависть неймовірно зрадлива дама.
-Що ж, побачимо,-мовив молодий коханець Ненависті й ввійшов до старої книгарні. Двері за ним зачинилися, дзеленькнувши китайськими дзвониками, а Лістотій замислено й неквапливо зашпацирував брукованою базарною площею.
Отак замислено йдучи, наш Лістотій вловив вухом звук чиїхось кроків і, здавалося, що то йде істота не з однією парою ніг. Лістотій зупинився й присів на лаву під вербою, аби зручніш розгледіти, хто то йде позаду. Дивно, йшло двоє-чоловік та жінка, але йшли вони неймовірно в ногу. Складалося навіть відчуття, що вони - то хтось один, цільний та неподільний. І Лістоій привітався до них.
-Доброго й вам дня, пане,-відповідали вони усміхнено та щиро. Вони навіть проказали своє привітання в один бадьорий та життєствердний голос.
Лістотій попрохав їх відповісти на його питання і двоє в одному зупинилися:
-Вибачте, що затримую, але коли я помітив вас, мені здалося, що йде одна особа, настільки ви здаєтеся злитими в одне ціле, от я й здогадався, що ви маєте велику любов, то чи я вгадав?
Вони поглянули одне на одного з радісною усмішкою:
- Ми одружені вже п’ятнадцять років і жодного разу не сварилися навіть. Так, добродію, ми живемо в любові, бо знайшли одне-одного вже після того, як дізналися, що життя -то страждання, тож ми й ділимо їх навпіл, аби вони були веселішими. Доки світить нам сонце, ми йдемо разом. Разом, невідомість попереду не така й жахлива,-всміхалися вони говорячи до Лістотія. І він зачаровано дивився на це диво-подружжя, що разом так люблять міряти кроками свою путь.
Минаючи якесь невелике село, Лістотій впав у очі дуже веселим людям, що почали гукати до нього, а потім запросили до своєї святкової вечері. Лістотій радо погодився, бо зголоднів вже добряче, та попитати зможе про своє.
Лістотію піднесли келих вина, а страв було, яких душа забажає. От, проголосили тост за завтрашнє весілля одного з присутніх, і Лістотій зрадів з такої нагоди, що якраз для його запитання найкраща. Випили ще, і ще, та й почали вже пісень співати та сперечатися, а мандрівник наш второпав, що треба питати зараз, поки народ не впився, або йти не питаючи. Прихилився Лістотій до першого варіанту, та й запитав в того винуватця події.
Винуватець витріщив червоні очі, насупився, а інші щось, видно не те почули, а один, найкосіший, заволав: «Та він збоч енець! Чув, свате, збоченець бісів!»
До Лістотія потяглося кілька пар селянських рук. Ледве вирвався Лістотій, та коли погоня далеко відстала, захекавшись надміру, постраждалий за любов Мандрівник спустився до ставу, вмив підбите око, та посміхнувшись такій оказії присів під деревом. Дістав з кишені свою люльку, яку вже давно не розкурював, бо тютюну на раз залишилося, та й розкурив. Саме нагода, - все ще здивовано всміхаючись, думав Лістотій.
- От вона - біль за любов,-іронізував блукалець.
Йшов Лістотій далі, лісами та луками, дібровами та гаями, повз міста та хутори, та й вже почав замислюватись, аби рідні краї побачити, бо, як кажуть американці, «бензин закінчився». І все думав наш мандрівник, що дізнався і знайшов багато чого, але, ніби головного чогось, життєдайного так і не віднайшов остаточно.
Одного пізнього вечора вирішив Лістотій переночувати в скирті соломи, та й вимостив там собі зручне лігво. Ліг та й не міг ніяк заснути, все шукав чогось в собі, то назовні щось видивлявся своїм третім оком, а подумки почав прохати Бога, аби той допоміг, дав сил для пошуків. Вже задрімав Лістотій і приверзлося йому двоє янголів в жіночій подобі: одна літня, трохи занедбана жінка, інша ж зовсім молода, з довгим каштановим волоссям і неймовірно вродлива. А молода й питає в Лістотія:
-Ти дуже бажаєш знайти це?
-Так.
Старший янгол стояла поряд і якось презирливо морщила свій писок, а потім, не витримавши, проказала: «Вибачайте, але я такою х-нею не займаюся. Бувайте!»
Молодий янгол стояла спиною до нашого шукача, дивлячись, як її напарниця йде геть. Лістотій проказав крізь сон: «Віра не йди, не йди…»
Вона обернулася і осяявши чоловіка сонцеподібною посмішкою, проказала: «Я не залишу тебе, бо твоя я на цьому шляху, а знайдеш в понеділок, в церкві…»
Лістотій прокинувся і серце його пурхало в грудях, мов пташечка в клітці. Піднявся Лістотій, та й пішов з глибокою вірою й здогадом, що вже близько.
Зійшло сонце, і виявив Лістотій, що вже й на рідну землю ступив, присів і торкнувся її долонями. Аж ось, побачив з-за дерев купол церкви і цікаво стало йому, чи й справді там щось відшукає. Попрямував.
Підійшовши до входу, перехрестився, ввійшов. Сонце вже почало зазирати у вікна, а в глибині хтось стояв. Лістотій підійшов ближче і впізнав… Довге каштанове, хвилясте волосся та сонцеподібна посмішка огорнули його незримими обіймами. Дві пари очей дивилися одне в одного і знали, що знайомі вони вже безліч років, лишень призабули одне-одного трішки. І раптом, згадавши, Лістотій проказав її ім’я – Діана…
Обійняв Лістотій дерево життя міцно-міцно і розквітло воно, цвіте й зараз, і цвістиме завжди.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
