1
Звісно, усі розповіді про нічні жахіття, що їх аж ніяк не уникнути, виявилися байками. Та й за годину до світанку Тим втомився настільки, що його вже не лякали можливі зустрічі із чудовиськами.
Крім того, довелося визнати: він заблукав. Залишалося недобрим словом згадувати останню розмову з Ерном (чорт, чим думали батьки і чи думають взагалі в ту мить, коли називають немовля Ернестом?). Той, на відзначення вдалого завершення операції, щедро пригостився своїм клятим порошком. Тому відлуння його напучувань і зараз віддавалося десь у потилиці безглуздими рядками із так і непрочитаної у дитинстві книги: «Куди мені краще йти?» - «А куди ти хочеш прийти?» – «Все одно. Хоч кудись». – «Тоді тобі все’дно куди йти. Пощастило: нізащо не заблукаєш».
Напевно, в книжці йшлося про щось інше: у дитинстві Тим, як й інших хлопці з їхнього притулку, більше часу витрачав на бійки, футбол і пригодницькі серіали, а не на всякі казочки.
Тоді Тим не надто й образився. Звісно, він не був зовсім щирим, не так уже й все одно, але виходив із побажань, куди він точно не хоче прийти. І ще сподівався, що сякого-такого знання географії вистачить, аби не заблукати остаточно. Як виявилось, він переоцінив свої здібності. Можливо, не так вже й неправі були дорослі в притулку, нав’язуючи йому відвідини психолога? От що повинна згадувати нормальна людина, яка ледь від утоми переставляє ноги і точно переконана, що зустріч із якоюсь місцевою потворою для неї краща, ніж із представником влади?.. Аж ніяк не дурнуваті дитячі враження.
***
- Тимуре, якщо Ви і далі не захоче спробувати піти на контакт, я просто змушений буду…- мозгокопирсач робить добре витриману паузу, але додає майже без професійного ентузіазму: - Звісно, директорові така доповідь не сподобається. Але це для Вашої ж користі. Я розумію, що спроба забути абсолютно все, деколи якщо і неправильна, то цілком пояснювана захисна реакція - але чи зрозуміє це начальство інтернату?
Тим втуплює погляд в стіну десь над лівим вухом психолога: «Я нічого не пам'ятаю зі свого минулого». Це звучить майже так само твердо, як минулого разу. Але в очах містера Джонса на мить спалахують жовтенькі іскорки, як у задоволеного кота: «Можливо, якщо я зроблю в картці позначку про режим співпраці, Ви спробуєте пригадати щось до наступного разу?..»
Тим знизує плечима, психолог мовчки чиркає щось в його картці:
- До зустрічі, Тимуре.
- Прощайте, – варто ж попрощатися хоч з кимось перед втечею. А містер Джонсон, хоч і псих, але все жне такий гад, як інші вчителі.
***
Кажуть, що смертників, як і особливо важких підлітків у державній школі, відвідує психолог. Препарує їм мізки, намагаючись десь на денці відшукати «чистосердечне каяття». Навряд чи. Освіту держава оплачує лиш тому, що виходить із тези: із малих, доклавши певні зусилля, можна виліпити пристойних членів суспільства. А ось хто валандатиметься із завтрашнім трупом?.. Хоч це не про нього: живим Тим не дасться, нічого з його смерті робити шоу для «зразкових громадян». Надто регулярно записи отаких-от страт з’являються у Гіпернеті. І плювати, чи й справді це винні хакери, чи отак-от застерігають від дурниць тих, хто ще не встиг8 накоїти чогось надзвичайного.
Якщо він і не знає, куди хоче прийти, то хоч ясно, куди сунутися точно не можна: краще триматися подалі від людей. Звичайно, зараз, з новою особою і новими відбитками пальців.
***
Задоволене хмикання Ерна:
- Ти, парубче, можеш стати моїм кращим творінням.
- Тобто? – еластичні бинти замість нового обличчя, розмовляти бажання ніякого. От тільки Ерн не заткнеться, хай співбесідник і зовсім язик відкусить.
– Такі, як ти, з'являються тут раз на півроку, і кожного разу поводир посміхається мені, як рідному братикові: отруюсь я між візитами пилком, що їм із клієнтом робити?
- Пристрелити.
– Ти завжди був таким дотепним?
- Доку, у мене немає минулого. Я попереджав.
– Тому я і говорю про краще творіння: я самолюбивий, а твої попередники вічно скиглили: залиш хоч щось від минулого, ніс там або цятку на лобі.
- А ще я можу стати не лише кращим, а й останнім. Треба ж, щоб у наркомана були золоті руки і талант хірурга. Не хочеш поберегтися?
- Все одно хто-небудь пристрелить, щоб кінці у воду. А я, дивлячись, як з мене тече кров, згадуватиму, що перекроїв одного парубка трохи краще, ніж убивць. І він не спробував навіть мене убити. Чи спробуєш?..
***
Так, у нього є шанс, але зараз потрібно терміново знайти нору, щоб відсидітися. Він відвикав від людей. Пам'ятав, звісно, що з ними потрібно бути уважним, аби не пропустити удару в спину, але розмовляти інакше, ніж з сусідами по камері або наглядачами. Крім того, якщо Кіт не брехав, не варто попадатися на очах аборигенам вночі: ще приймуть за перевертня.
***
- Ми ненавидимо цю планету, а вона ненавидить нас.
– Ти, випадково, віршики таємно не строчиш?
- А в око?! – от чорт, підсунули у провідники жовтодзьобика. Нюх - нюхом, здатність «відчувати» планету, на якій народився – не завадить, але ж по-нормальному не поговориш.
- Не наривайся, Микито. Краще розкажи місцеві байки: все одно, потрібно вбити пару годин, поки відправимося до вашого диво-доктора.
– Ночами тут блукає перевертень, звір у людській подобі.
– Не навпаки?
- Звір в образі людини, що на світанку перетворюється знову на звіра. Більш небезпечний, ніж звичайний вовк. Місцеві можуть зустріти чужинця пострілом, якщо на ньому не буде туристичного індікат-браслета або якщо він не встигне миттю назвати своє ім'я.
– А як його зустрічають туристи? – Тимур недбало усміхнувся, йому довелося наслухатися ще й не таких байок, та хлопчина був цілком серйозним:
- А туристам розповідають зовсім інші байки, гарніші й страшніші. Їм показують лише дозволених чудовиськ.
2.
«Найцікавіше, що я – вилитий місцевий перевертень: запитай мене хто моє ім'я, не говорити ж правду? Попроси що розповісти про себе – не розповім. Про те, аби дати себе ідентифікувати, взагалі не йдеться. На думку поліції, я більш небезпечний, ніж будь-який вовк. Що ж вони собі більш страшне чудовисько не вигадали? Не солідно якось для планети, що спеціалізується на легендах».
Світанкові сутінки сильно розмивали контури. Тому спершу Тим вирішив, що перед його очима – безглузде чудовисько, змодельоване на потіху туристам: дика суміш коня і людини, застигла в непевній хворобливій позі.
- Усе гаразд, красуне, все добре, розумнице. Тихіше, тихіше, - і тихе іржання, що більше схоже на стогін. Диво мало досить логічне пояснення. Якщо можна було визнати логічним присутність тут молодої вороної кобили, якій забажалося народжувати серед пустельних горбів і молоденької дівчини,яка чомусь намагалася допомогти тварині у сутінках: ліхтаря немає, чи що? Або у них тут не лише коні дурнуваті?
«Може, не помітять?» - від думки, що інакше доведеться нейтралізувати дівча, стало зле. Схоже, місцеві не особливо і брешуть: чим він кращий за їх чудовисько?
- Допоможи ж! – хрипко кинула дівчина, не дивлячись в його бік.
- Зараз, Марто, я ж не ти, щоб у сутінках бачити. Що твоїй улюблениці не народжувати самій, як доброчесній нічній кобилі, не відходячи від стада?!
- Заспокойся, Борисе. Вона перелякана, народжує вперше. Сам знаєш, що вони бояться вогню. І ми не можемо втратити настільки коштовну тварину, - голос Марти звучав монотонно, вона погладжувала широкий бік, по якому час від часу пробігала судома. Борис притягнув відро з водою і якусь подібність рушника.
Тимур відчув полегшення: двоє - це не тобі не один, перед двома можна відступити. Обережний крок назад.
- Марто, а не чи піти тобі на ферму за підмогою? Адже доведеться тягнути малька на огляд, та ще його матусю вести. Ти ж мені зараз не помічниця в цьому.
- Спокійно, красуне, Борис не хотів тебе образити, він просто дурний. Вона не підпустить до себе чоловіка, - так само монотонно пояснило дівча: - Ти відбився від групи або добровільно відправився шукати пригоди?
Тим не відразу зміркував, що останнє питання, це вже до нього. Він так і залишився стояти у сутінках, поки Борис глузливо не пирхнув:
- Не бачиш, чи що, що він – екстремал? Мабуть, вирішив на самоті поспостерігати за нічними кобилами?
- Ага, щоб побачити, як одна народжує, - а що йому ще було говорити? – Захоплююче видовище.
- А штраф буде що ще більш захоплюючим, - «заспокоїв» Борис: - Через таких бовдурів, як ти, двічі на рік ферми трясе комісія, перевіряючи, чи знаємо ми техніку безпеки.
- Ну, техніка безпеки – непогана штука для тих, хто вирощує драконів.
- Важкий випадок. Так ти шукав дракона, щоб битися з ним, і заблукав? Тут розводять звірину дрібнішу: а до драконівських ферм тебе і на лазерний постріл не підпустять.
- Хлопці, тихіше: вона нервує. А ти справді заблукав?
- Так.
- Ти допоможи нам, гаразд? А ми проводимо потім тебе. Про штраф Борис пожартував.
- Я так і зрозумів. Але якщо ти думаєш, що я знаю, як приймати пологи у нічних кобилиць... До речі, виглядає звичайною шкапою. Навіщо їх спеціально розводити?
- Ти бачив справжніх коней?
- Ти не читав путівника? – це прозвучало майже синхронно.
- Ось такий вже я неправильний, - Тим із здивуванням вслухувався в свій голос: говорити було легко, агресію співбесідники викликали сповна помірну, немов випадкові зустрічні, такі, що не таять небезпеки, і взагалі, він відчував себе новою людиною.
***
- Я не просто пластичний хірург, я – останній алхімік. Думаєш, чому я вибрав цю божевільну планету, коли на жвавих трасах платять більше?
- Тобі на порошок вистачає, а на останнє наплювати. Якщо ти хімік, то можеш виготовляти порошок сам, а а ховатися від закону легше у глушині.
– Алхімік, бовдуре. А назвати планету-атракціон глушиною… Хоч, як не дивно, в чомусь ти маєш рацію: листок найкраще ховати в лісі. Алхімік краще відчуває себе на планеті, де є дракони і єдинороги. Але я зараз не про те, – пауза, однак, Ернест і не чекає питання. – Я про те, що багато хто горить на характері: комп'ютер може скласти настільки детальний психологічний портрет будь-якої людини, яку прогнали через повний психо-тест при першій відсидці, що видає на 90 відсотків вірне рішення.. Але якщо змінити одну важливу рису вдачі…
Тимур чув про вшивані психо-матриці. Здебільшого, усякі жахи. Про те, що у спеціально обладнаній лабораторії під контролем досвідченого психолога щось пішло не так. Будинок для божевільних поповнився ще одним клієнтом. Сім’ї добровольця виплатили солідну компенсацію. Але алхімік?
- Алхімік - це той, хто мріє перетворити диявола на святий?
- Ні, той, хто прагне цього - ідеаліст або ідіот. Дехто, до речі, плутає ці поняття. Мерзотник, що перестав боятися висоти, – не святий.
– Цього вистачає, щоб збити комп?
- Не упевнений, але я трохи перебільшую. До того ж, висоти ти ніби не боїшся. А ось якщо в якесь досьє внесено: «схильний до усамітнення, відлюдник», а людина – ніби душа компанії…
- Знову перебільшуєш? До речі, до чого це ти ведеш?
- М-да, намагатися прищепити тобі акторські здібності не варто: тут сам Парацельс відступив би: не можна ж так бездарно катувати виглядати тупіше, ніж ти є. А ось якщо зосередитися на зростанні контактності… - в очах Ернеста спалахнув холодний вогник
- Тобі яка з цього користь?
- Та жодної, от хіба цікавість трохи втишу. А тобі не все одно, як саме виживати?.. Особливо, якщо минуле – під забороною.
***
А ще, Тима ніколи і ніхто не просив. Йому наказували, веліли, заставляли силоміць або намагалися змусити, волали до його почуття обов'язку, дурили, врешті. Але ніхто не пробував зайнятися настільки безнадійною справою, як прохання. «Допоможи, будь ласка», - ото дурниця!
«Врешті-решт, якщо мене проводять місцеві, при зустрічі з копами виникне менше підозр», - цілком прийнятна думка, здатна пояснити майже усе.
- Ви ж не серйозно думаєте, що я знаю, як їй допомогти? Її як хоч звуть?
- Ти ж не серйозно думаєш, що нічна кобилиця згодитися прийняти від людини ім'я? – дівча із спритністю завзятого любителя коней обережно обмацувало тварину. Її хлопець начебто безпомічно крутився поруч, але коли кобила від нападу болю майже мимоволі смикнула задньою ногою, ніби аж завіграшки перехопив перехопив копито, здатне перетворитися на грізну зброю. Нічого собі, реакція! І, не стримавшись, докірливо кинув:
- Ти таки не тримаєш обіцянки. Так ти береш себе і…
- Змовкни!
- А мені що робити? Теж крутити їй хвіст? – ще на чужу сварку Тимові не вистачало час витрачати.
У розумному випуклому оці тварини промайнула майже людська ненависть.
- Потримай їй голову, Борисе. Почекай, як тебе?
- Тим… - «От чорт! А розумних на ідіотів алхімік часом не переправляє? Якщо «розумні» – це теж перебільшення?»
- Тимофій, так? Ти до неї краще не підходь. Там, за пагорбом,– вогнище. Закип'яти води - може, вона так втомиться, що не зможе вилизати новонародженого як слід, заразом приготуй чай. Якщо дуже голодний – там хліб і сир. Ти знаєш, як вогнище підтримувати?
- Приблизно. А чого так далеко?
- Тут щось начебто заповідника, лише особливого, - терпляче, ніби розмовляє із малим із притулку для недорозвинених, пояснив Борис. - Розпалювати вогнища можна лише певних місцях. Про «приблизно» мені не дуже подобається, та що тепер... Потім допоможеш доставити їх на ферму для огляду. Питання?
- Ти не директор ферми?
- Ні, поки що, але стану ним раніше, ніж ти.
- Не сумніваюся. Усе життя на фермі мріяв працювати, - прямуючи у вказаному напрямку, він озирнувся: навіть у такому стані тварина видалася на диво красивою. Чи йому, що пропрацював із пів року на іподромі занепалої планети, не розбиратися у цьому? Дівча тихо наспівувало якусь пісню (спершу він вирішив, що просто недочув), але ні, вона справді співала для кобили. Тимур або тепер Тимофій – чим гірше, ніж будь-яке інше ім'я? – ще раз обізвавши все божевільними, попрямував до вогнища. Думка, що краще було б зовсім сховатися у сутінках, чомусь не видалася надто привабливою.
Далі буде
