... На хвильку мені забракло повітря. Ніби із землі, хто-зна куди,щез увесь кисень.Голову стискало нещадними залізними кліщами:заржавілими кліщами спогадів.Очі кольору весняного латаття на мить потонули у кришталевій вологості.Пригадала ТУ зустріч у Карпатах, твоє чорне вороняче волосся,гострий погляд карих очей(який я так і не навчилась витримувати), твої руки,вуста... Кохана постать чужої мені людини уривками каламутилась перед замріяними зеленими очима. Все спліталось в якусь дивну маячню. На серці стало терпко,а може й боляче. Знаєш, я ніби наосліп стрибнула вниз головою у наповнений ультрамариновою водою басейн,але не розрахувала того,що він покрився кригою.
Блискавкою пронеслось по пам'яті твоє раптове зникнення "без коментарів", на три роки (на цілих три роки,любий),моє ідіотсько-вірне очікування,гучне повернення улюбленця Казанови й моє (ще більш ідіотське) друге попадання на гачок. Точніше на гачище.
Кліщі стиснули ще сильніше. Спогади закрутились,понеслись і з гуркотом вдарившись об щось кам'яне розлетілись на шматочки. Ти ба,а камінь ще й буває жіночого роду. Камінь з обручною на безіменному пальці правої руки...
Підбігла до вікна. Відчинила його навстіж і жадібно,ніби хотіла задихнутись,вдихнула морозно-тверезого повітря. Заварила каву. Подвійну чи потрійну. Який ж ти все-таки мізерний планктон. Просто божеволієш від думки,що тебе кохають. Чи кохали. Обожнюєш вбивати мене.
Але на те весілля,чоловічку,я піду. Ти ж не посоромився,лукаво оголивши свої тридцять два,"вручити" мені те довбане запрошення.
Терпкість на серці не відходила. Відійде. Ще й як відійде. І не чекай,що я влаштую скандал на твоєму вінчанні, щоб зайвий раз нагадати людям який ж ти був успішний серцеїд. І я не мобілізуватиму всіх подруг щоб почути старе як світ "ах ж він негідник" або "а вона себе в дзеркалі бачила?". Я вище цих крайностей. До речі, повна протилежність тобі.
Одружуєшся... На щоку падає крапля дощу. Краще надягну улюблені чорні окуляри.
