Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46982
Рецензій: 91390

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

"Страх як не хочеться додому" (частина друга. демо)

© Наталка Тактреба, 24-09-2009
Кілька днів я шукала з ним зустрічі: йшла повз зупинку, шукала схожі погляди, пригадувала. Але не було жодної ниточки, щоб вхопитись і знайти його. З часам почало здаватись, що мій ангел – витвір уяви. І я склала руки. Почала забувати.
Останні передпасхальні дні були божевільними. Ми робили номер в останню ніч перед друком. Зависали комп’ютери, гасло світло, пропадали фотоілюстрації.
У вітрині одного з магазинів я надибала неймовірний плетений шарф, в кольорову смужку. Не змогла стриматись і за мить він став моїм.
На свята з’їхались додому однокласники. Ми зустрічаємось біля рідної школи і довго витріщалися одне на одного. Я не впізнавала у серйозних обличчях колишніх підлітків. В кожного склалося по-різному: хтось вже мав власну справу, хтось викладав, дехто непогано заробляв і без освіти. Мене запитали про подружнє життя. Я чесно зізналась, що ми вже давно не разом. Реакція була жахливою: ніхто не вірив. Так, вони пам’ятали його, бо ми зустрічалися від одинадцятого класу, а тепер…
- Так повинно було бути. Ми могли зустрічатись ще довго, а жити – ні.
Все поділено на до і після,
На тебе і мене. Така от пісня.
Вечір був неймовірним. Ми забрели до озера і розмовляли про все на світі і ні про що зокрема. На кілька годин я стала малою і наївною, ще не зіпсутою зовнішньою правдою і великим містом, ще недосвідченою в справах виживання і самозахисту, без вигадок і фальшу.
Було помітно, що інші теж впали в цю ейфорію. Ми рушили на дискотеку. Серед нас було кілька затятих рокерів, але це не завадило усім веселитися, тамуючи спрагу пивом  чи розмовами. Хтозна, може, через рік ми ще більше загрузнемо в собі та фінансах, може, дехто з нас не знайде часу на такі зустрічі через роботу, статус, сім’ю чи інше. Але на той момент ми були такими ж як кілька  років тому: різними і рідними.

На свята купила лише дві писанки і новий кошик із зеленої лози… Ніколи не любила свята, але Великдень – по-справжньому великий день. Особливо в пору, коли цвітуть квіти і все зеленіє за ніч до невпізнання. На подвір’ях гарно і чисто: дерева і бордюри побілені, крони вже зелені і закривають огидні краєвиди колись діючих фабрик. Повітря легке і тепле. Хочеться підкласти ніс під сонце і просидіти так цілий день, дослухаючись до гугукання голубів.
Пасхальний тиждень весь вільний. Я їду до бабці, дивитись на Дністер, відповідати на безкінечні запитання, розказувати байки, слухати плітки ( чи робити вигляд)… Там мало лишніх звуків. Проте багато лишніх розмов. Прибирання, салатна лихоманка і безліч дрібних справ відбивають охоту зайве думати. Бабця напекла пасок: справжніх, в печі. Надвечір ми разом прогулюємось лісом. За розмовами доходимо до яру. Внизу шумить вода. Тут яскраві кольри ріжуть очі – салатовий мох, весняне сонце і несподівані три сльози (на всього-на-всього два ока!), від чого звідкись з’являються ще фіолетові відтінки.  Збираю квіти, як в лихоманці. Просито ховаю погляд від бабці. Сідає сонце і ми спішимо додому…
Сьогодні треба заснути раніше, але не вийде. Не звикла і все. Прийду на відправу півсонною. Проте вимикаю телевізор і слухаю музику тиші, починаю мріяти про літо. Трошки фантазії і ось вони поруч – розмиті гірські краєвиди, холоднюча вода Пістиньки, непрохідні хащі. А потім палюче сонце, а ти сидиш у затінку і спостерігаєш як закінчується день. Ніяких тобі «ще не встигла»,  жодних телефонних блокад. А ще уявляю літо по-дівчачому плоско: улюблені подерті павутинкою джинси, білі сандалі на низькому, спідниці по п’яти і над короткі… люблю літо за спрощеність і незіпсованість, по-дитячому сильно і довірливо люблю.
На годиннику друга. Нема на коли засинати, тому прокидаюсь і варю каву. Не п’ю її, просто насолоджуюсь ароматом. Завтра буде завтра
І ще одне горня кави
і ще одне «Прощай, на добраніч»
Натягнуте як пір*я пави.
Завтра настане не потім,
а вже тепер – за хвилину часу,  
і збиратись в далеку дорогу
як до сусіднього шинквасу

одягаюсь і малюю очі, стягую волосся у високий хвіст.Чекаю. Ну ось. В дверях з*являється сонна бабуся.
- Ти вже?  - відчувається здивування
- Люблю спостерігати, як бабця ретельно зав*язує канадську хустку. Як заправляє ще чорне аж вугільне волосся, як патує черевики.. люблю її.
Повертаюсь  у місто, як Коцюбинський після свого «Intermezzo». Дорогою слухаю Ламу. Дуже хочеться співати, відвертаюсь до вікна ы шепочу слова пісні, підтупую ритм. Помічаю зацікавлені погляди і закриваю очі. Прокидаюсь у Франківську. Неймовірно!!! Я проспала… Вирішую скористатись такою нагодою і йду погуляти містом.
В кінозалі темно і тихо. Тут почуваюсь більш впевнено , вмощуюсь на синьому кріслі, починаю звикати до гучних спец ефектів. В тишу прокрадається чиєсь запитання: «Це чотирнадцятий?..» Киваю. Хлопець шумно розпаковує чіпси, заважає гучним хрумкотінням. На екрані розпал Другої Світової. Деякі з оточення Гітлера готують змову. Пригадую улюбленого Ремарка і його незбагненне «Час жити і час помирати». Добре, що не всім німцям задурили голову, що не всі піддаються дресируванню…
- Славік, - кидає репліку сусід.
- Це Ви до чого?
- Знайомлюся. А вас?
- А я думала Ви поперхнулись чіпсами, - відрізаю.
- Довге ж ім.*я у Вас.
- Це мало бути дотепно?
- А хіба не так? – сміється, але все ж ніяковіє. Підліток і край.
Відвертаюсь і знову заглиблююсь у фільм. В контратаці молодому фріцу відриває голову і він ще кілька хвилин бігає колами. Славіку це чомусь здалося смішнимі він заливається тонким істеричним реготом, як жінка…
- Ого. Це вже проблема… - бурмочу з огидою.
- Вибачте. Він схожий н курча з відірваною головою.
- Він – людина. Жодна смерть не може бути смішною.
- Але ж він – фашист, ворог.
- Для кого? Для Вас? Що він Вам поганого зробив?
- Мені нічого. Я тоді ще не народився..
- Війна – це масовий психоз, люди вбивають один одного. Не дивлячись в очі, прикриваючись сумнівними гаслами!
- Війна – політика і гроші. Вона не повинна бути вигідною тим, хто від неї потерпає
- Ось бачите. Ви самі розумієте, що це безглуздо і не смішно. Він мовчки киває, ніби витактовуючи хіт. Дивак!
Після фільму сідаю в кав*ярні. Люблю самотньо помулити каву, якщо вона справжня. В дверях з*являється вдоволена міна Славка.
- Дубель два! Можна біля вас присісти? – без вагань сідає. Я при піднімаю брови..
- Для чого?
- Хочу знати ваше ім*я.
- Для чого?
- Цікаво.
- А мені –ні!
- Бо ви його вже знаєте…
Я не витримую і посміхаюсь. Щось таки є в цьому безголовому бовдурові. У всякому разі такі люди безпечніші, ніж натхненні розумники. Двома ковтками допиваю каву і йду… в центрі людно. Розміреним кроком прямую до Усипальні Потоцьких – сучасний Музей сакрального мистецтва. Звідти лунає барабанний бій – дивно.
- Презентація. Молоді франківські групи часто виступають тут… - чую поза спиною. От заноза!
- Ти чого тут?
- Люблю музику.
Ми заходимо всередину.
«Ти ховаєш в долонях правду
Стискаєш в обіймах моє майбутнє
Принижуєш надмірною увагою…»
- Це хто? – питаю у Славка.
- Не знаю. Подобається?
- Ні.
- Мені теж. Ідем звідси.
- А може я не хочу?!
- Тоді не йдем.
Вже через годину ми були на виставці в Художній галереї. Абстракціоністи завжди мені здавались схибленими або бездарними. Кілька раз я нагружалася, силуючись щось в їхній мазанині. Не дано!
Спостерігаю за дівчинкою в синіх армійських джинсах з такого ж кольору волоссям. Вона нервово жестикулює. Пояснюючи щось чоловіку в костюмі. Він похитує головою в такт її жестам з порожнім холодом в очах.
Одна з картин – смілива і яскрава. В розмитих силуетах впізнаю жіночі гені талії, кольори проступають крізь подряпини кремової масляної фарби. Придивляюсь до назви. В кутику обережно виведено «Окуляри».
- Ти бачиш тут окуляри? – питаю.
- Лінзи бачу, очі бачу. А окуляри певне ще не дошкрябали.
- Ти такий самий експерт в живописі як і я.
- О, так! Я розуміюся на цьому, - сміється. – Тут  неподалік є чудове кафе. В самому центрі…
- «Реприза»?
- Так. Звідки знаєш?
- Ну ти ж сказав чудове…
Славко працює в банку. Напевне він не завжди такий пустомеля. За короткий час я розповіла про себе більше, ніж треба, сама того не помічаючи.
- І чим сьогодні живе Коломия?
- Мріє про веселі часи. В нас нема місць, де можна було б непогано відпочити… розвалений кінотеатр не працює,театр переповнений дитячими виставами. А єдиний у всьому місті диско бар цікавий хіба школярам.
- І як ти відпочиваєш?
- Кафе, комп*ютер, роверандум.
- Як у Софії Андрухович?
- Майже, - звідки він знає Софію Андрухович???
- Останній раз я був у твоєму місті в 2005-му. На концерті «Океану Ельзи».
- А хіба вони не були в межах туру у франківську?
- Я не знаю. На той час тільки повернувся з навчання.
- А де вчився?
- В Києві. Торгівельно-економічний. А ти?
- В Чернівцях, - він очікувано глянув. – Журналістика.
- Серйозно?
- Так, а що?
- Це цікаво.
- Кожна професія по-своєму цікава. Колись мріяла стати археологом, але з часом зрозуміла, що українська археологія і «Пригоди Джека Хантера» - різні речі.
- Так. Акторська майстерність зазвичай теж асоціюється з алеєю зірок і аж ніяк не з роллю Діда Мороза на вечері у дитсадку…
- Точно! – ми сміємось.
Задзвонив телефон. Це Марта. Я вийшла на двір.
- Наталі, ти де?
- Я ще не вдома.
- А коли будеш?
- Яка зараз година?
- Сьома.
- Сьома? В дев*ятій буду.
- Приходи в кафе. Ми чекаємо.
- Добре.
Повертаюсь до нашого столика.
- Я мушу бігти.
- Що сталось?
- Поки нічого, але якщо не встигну на останній автобус, то будуть проблеми.
- Тоді ідем.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

легко і невимушено

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Захар ван дер Бюйтен, 25-09-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.69958901405334 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …