Ніхто не живе стільки,
скільки хоче (однокласнику присвячується).
Сухо в роті, шкребло ржавими гвіздками. Очі мутніли, а купані потом долоні терлися об голе тіло. Під ногами стукіт металевого містка—голова крутилась назад. Очікувала появи. Ноги прискорювались у силі, але слабшали в русі—топило холодним свинцем, перетворювало на живу статую.
Ще раз обернувся—за двадцять метрів сіра пляма. Навколо: весілля вітру й дощу. А мав би бути білий день… Сірість плями перейшло на кілька тонів у світлішу сферу—з’явилось лице, знайоме. Тіло—витягнуте, підігнане під той же зріст—очі на одному рівні—вивчали глибину дзеркала. У одних—страх і неясность, в інших—німе «зрозумій».
Пішли. Вдвох. Один тягнув іншого, хоча інший сам ухопився за протягнуту руку.
Дерево, широке гілками й густе листям підпирало брудну драбину.
«Полізли…»
«Не можу, не хочу!..»
Кусав руку. Свою, бо вона тримала, вона стискала до болю й німоти в пальцях, вона підкорялася «написаному», але не мозок, не тіло—важким мішком тягнуло назад.
Упав—не боляче—легко, хоч і страшно. Перед очима знову він—посміхається. У білій формі моряка.
Язик прилип до неба, а у вуха: «Скоро…».
Прокинувся. Тіло в плівці холодного й вогкого. Важко дихати.
Антон глянув на годинник—четверта ранку. Світанок уже увійшов у офіс володінь, але до роботи ще не приступив.
Він швидко вмився, одягнув давно самотній у шкатулці мами срібний хрестик. Ще раз глянув на червоні раннім підйомом очі і мішки від перебору зі спиртним. Вечір вдався, а ніч ще більше—насниться ж таке.
До ранку дивився комедії, лазив по інтернету, шукаючи запізнілих виходом знайомих співрозмовників.
Сьома ранку—зателефонував старості й подякував собі за передбачливість: першої пари не було. Ще півтори години відпочинку.
Двадцять хвилин приготували жовту суміш чужого прибутку (сухий концентрат рисового супу). Антон не був гурманом, тому під час сніданку думав тільки про «хороше», запив зеленим чаєм з хлібом і маслом, а тоді згадав, що пропустив ранкову зарядку. Пізно вже—шлунок повний. Після пар.
Ввечері, втомлений читанням книги на лекціях, зателефонував старому знайомому, з яким зв’язували останні два роки школи. Давно чув, тому й вирішив зробити виключення з переважного правила, коли долі однолітків розходилися навчанням у місті й новими друзями з одного боку і осадом вдома з п’яною пляшкою й такими ж розгніваними на долю з іншого.
«Андрій помер… убили.»
Кінець розмови вимушений обривом—Антон не вірив. Так не могло бути, принаймні з його знайомим. У фільмах, книгах, новинах у кінці кінців, але не з людиною яку знав. Завжди, у найгірших випадках, все одне надієшся на щасливе завершення, навіть тоді, коли обставини складають смертну мозаїку. Навіть тоді думаєш, що це не станеться так тупо, що це не обірве напрацьовані роками думки, плани, волю до життя, характер, погляди… Ніяк не обірве, адже це дуже цінне, такої грудки особистості вже не буде. Ніколи. Страшно.
Вечір, що вже давно відрапортував своєю затримкою ночі. І пуста холодна постіль.
Пізня ніч, що вже переходила у ранній ранок. Знову холодний піт і шалений стукіт серця.
Той самий сон.
Пішов у церкву.
Прокинувся не першим. Ось тут і притупив—п’ятдесят чоловік із казарми вже прокинулися, поскидали ковдри й прогулювалися у напрямку вмивальників. Воняло шкарпетками й особистим підігрівом когось із нестриманих, але то байдуже—сьогодні перший день відпочинку. Увал.
Приїжджають брат і друг. «Що може бути кращим?»
Ще рік назад гуляв ледащем, шукаючи привід для склянки «вогняної». Був менший на шість сантиметрів, худий і жовтий. Водився з місцевим нижчим сортом, а зараз—моряк, підкачаний тугими м’язами, з веселим поглядом і рум’янцем на щоках із примітивним заробітком у процесі навчання. Нове життя.
Шикування на плацу, крик ура і групки зв’язаних дружбою чи просто міцним знайомством розійшлися у продиктованих фантазією сторонах.
Біла, від утюжена тридцятьма хвилинами зосередженості, форма світилась. Так як і радісна посмішка, що перебрала волю очей, які впускали обіднє сонце. Тепле, яскраве, підігнане під настрій дня.
Брат уже двічі телефонував. Він уперше приїхав в Одесу, чекав на Дерибасівській, біля завмерлого міддю стільця.
- Чого так довго? – весело, з братськими обіймами, що в останнє торкалися молодшого ще дев’ять місяців назад, прокричав старший брат—Вадим.
- Ці кляті інструктажі. Взводний перетягнув, падло. – черга обіймів із другом—Гошею.
- Ну, куди поведеш, місцевий морячок? У море вже виходив?
- Пару разів, але недалеко—на кілька днів, вздовж берега. Що там вдома? Як мамка, батя? Коли приїдуть?
- Блін, а ти нормально витягнувся, на турніку висиш? – від Гоші.
- Доводиться.
- З мамкою все добре, правда скучає дуже… Сам знаєш, якби не робота, вирвалася б перша за нас. – посмішка й хлопок по змужнілих плечах молодшого, - А батя, як завжди, типу сильний, а сам ледь не плакав. Передавав тобі краба, так що тримай. – Вадим міцно вчепився в зап’ястя молодшому. Сміх трьох.
Набережна. В руці по літровій пляшці пива й сухарики. В сідниці давив бетон перегородки, на фоні неба—іграшкового розміру кораблики, а з права—фенікс-сонце, що кожного дня топило червоні спалахи в спокої бірюзової води.
Андрій, морячок, запускав камінці—дрібні тотожні морщини води колами розходились від епіцентру старіння. Брат, Вадим, підхопив забаву і, обіймаючи молодшого за плече, запускав далі—хвалився силою на п’ять років старшого.
Повз трійці проходила різнобарвна маса людей, кожний знаходився в оболонці байдужості щодо іншого. Але в друзів була перевага—їхня оболонка була потрійною, єдиною на всю компанію. Це зближувало, здіймало простір на жарти, а вуста на затерту повторами посмішку. Щиру, радісну.
- Не відмітити гріх. – заключив дискусію старший, а молодший під пасивну згоду друга потягнув усіх на вокзал. Бабусі з надписами щодо житла—завзяті «трудоголіки»—стояли і сивого вечора.
Домовились за однокімнатну квартиру до одинадцятої ранку. Добре, що йшли недалеко, хвилин з десять і це при максимальному порозі, який задавала квола хода бабусі.
Шустрість погляду, веселість обов’язку, романтичність думки—стан трьох друзів, що, заплативши наперед і вислухавши настанови щодо порядку, отоварювалися на одному з вуличних ринків—металеві ряди якого працювали цілу ніч.
Вирішили відпочити в повний зріст.
На розі вулиці тимчасового житла і вулиці ринку—жінки комерційного сексу. Розмальовані, відкриті, нав’язливі проханням відвідати їхній плід. Не першої свіжості, але ж… Поцілунок. Цікаво, яка вона на смак (Андрій дивився на наймолодшу, найскромнішу, приховану опущеною головою і золотавим під ліхтарями волоссям)?
- Ось цю. – «Як прудко брикається її маленький рожевий язичок?..»
- Візьми щось серйозніше. Досвідчену. – шептав на вухо брат.
- Як тебе звати?
- Оля.
- Не бійся. Не проти скласти мені компанію? – Андрій, наскільки міг, мило посміхався. Вадим стукав у спину, а Гоша вже під руку з дамою, що легко змагалася з його мамою по віці, спускався до їхньої квартири. Вільна від обіймів рука тримала важкий пакет.
Замість відповіді Андрій отримав хлопок довгими повіками і простягнуту руку. Вибір Вадима ржав. Саме ржав, адже жіночим сміхом там і не пахло—лише глибоко голосне гигикання з гострими брудом жартами.
Гуляли. Пили. Зганяли сексуальну напругу і знову пили.
Перша ночі. Свідомість трьох розмазалась у байдужі до оточуючого мазки, хотілося пригод, драйву, а Андрію просто персиків. Тим більше, що вони були вічним товаром на цілодобовому ринку.
«Мама зараз теж їх продає…» З романтикою подумав моряк і підбив усю компанію на похід за персиками.
Дівчата сміхом, хлопці жартами й сміливим окриком до перехожих, що вони тут головні, рухалися у верх, до ринку. Над головами холодні ліхтарі—більш контрастніші ніж напередодні, ніч стала глибшою, тихішою, але все одне шумною.
Металева банка під ногами кілька разів поміняла хазяїна удару, а тоді з приглушеною луною впала у стічну яму. Весело. Поцілунок у щоку, а тоді й в губи—правил проституток для Олі не існувало—лише приємний гарний хлопець, який говорив, обіцяв, п’янив бажаним, хоч і сам був п’яний.
Вадим першим відкрив раунд переговорів, запитав ціну.
- Двадцять п’ять за кіло? – з викликом, гнівно перепитав старший брат, Гоша цілувався поруч, Андрій підтримав брата:
- Ви тут взагалі одуріли? Та в мене мамка продає їх за вісімнадцять.
- Нє хочеш—нє бєрі. – смуглявий, гірського походження, продавець відвернувся аби закінчити процес появи чорної міцної кави.
- Ні, я все таки візьму, але за п’ятнадцять. – заключив Андрій, підбадьорений присутністю брата, друга, і тимчасовою любов’ю, що тягнула за руку.
- Пошлі вон отсюда. – горянин гримнув і різко махнув рукою.
Андрій кинув п’ятдесят гривень і взяв весь ящичок із фруктами—кілограма чотири.
З матюками, агресією і закликом колег чорний вибіг за хлопцями, що вже розвернулися йти.
Підбігло ще четверо із сусідніх ларьків. З кусками арматури в руках. Всі завмерли.
Андрій стояв із високо піднятою головою і низько опущеною впевненістю. Шансів на успішний кінець не багато—їх лише троє і всі в дошку прибиті цвяхами алкоголю.
Але дурна сміливість не зважала на мить раціональної іскри—відштовхнув чорного і пішов далі. Спускався вниз.
Удар у затилок. Ледь відчутний, але опорно-рухова система тіла цього не розділяла—упав на коліна, персики розсипалися. На один упав обличчям. Позаду чоловічий рик і глухий удар, потім ще один—уже жіночий писк і віддалений біг трьох пар шовкових ніжок.
Андрій піднявся, глянув назад—брат бив продавця ногами, друг—«махався» з двома—упав, але встав Андрій і швидшим, розтопленим адреналіном, тілом вдарився у перепону зі спини того, хто бив ногами друга. Теж попав у затилок, але успішніше, ніж йому самому—чорний упав, випустив шмат металу.
Андрій миттєво взяв її і замахнувся на другого, що не переставав бити Гошу. Не встиг. Удар збоку. Уже відчутніший. В очах помутніло, права сторона лиця стала теплою, липкою, а тоді ще й прибитою асфальтом. Хтось наступив на руку, ліву, хруснув палець. Не боляче. Просто звук такий неприємний. Знову били. Голова пульсувала, думки шматками зводили прості накази, аби допомогти брату й другу—не виходило. Холодно в щоку. Запах пилу й свіжого металу—крові.
Знову крик, хтось підняв за голову, тоді перехопив за плечі. Потягнули. Вода—в обличчя, на тіло—холодна.
Ліве око висвітило брудного брата, веселого й збудженого, з розбитим носом і губами, порваним одягом. Але веселого. Радісного.
- Ми їм дали!
- Ми ж тікали. – вставив Гоша.
- То тактичний хід—не вмирати ж там. А трьох-то ми таки винесли. – Вадим міцніше перехопив брата, поклав його руку собі на плече й охопив за талію, - Двох я, цього дебіла, що не хтів продавати і того, що бив вас обох. Одного Андрій. Ну й ти, Гошак, трохи наслідив.
- Ти як? – звернувся до Андрія Гоша.
- Голова болить. Щось нудить мене.
- Добряче ж вони тебе, братику, стукнули. Суки, не могли по-чесному на самих лише кулаках. Може в лікарню?
- Ні, все нормально, просто треба трохи відпочити. Зараз приляжу і все пройде. А зранку розберемось.
Сміх двох і важке дихання одного дійшли квартири. Вийшли на третій поверх, випили по сто грам і завалились спати. Брати лягли разом.
Ранок, уже з сонцем, теплом і болем у шлунку й голові—чи то «бодун» чи наслідок бійки, невідомо. В роті засохло. Треба випити води.
Вадим із другої спроби піднявся. Андрій спав, спокійний такий і блідий. Похмілля все поправить. Гоша, за метр, на іншому ліжку, теж спав. Його храп супроводжував усі хвилини короткої ночі.
Вадим вдало спустив зайву рідину в унітаз, вмився, почистив пальцем зуби і зі штучним будильником зайшов у кімнату.
- Підйом, рихлі! Зараз йдемо на море, на пляж, до дівчаток! Кому дівчаток? – Вадим штурхав брудне плече брата, але той спав, з рота загусла слина. Витер, дбайливо, по-рідному. Лице холодне, тверде. Торкнувся ще раз. Боязко.
Лице холодне. Крижане. Сині губи запеклися краплиною крові.
Торкнувся ще раз. Жарт. Не може бути. Треба швидше вкрити його ковдрою.
- Ей, братик, ти чого? Давай вставай. Треба йти гуляти. Ей!.. Вставай давай!!! Вставай, чуєш?!? Я ж до тебе приїхав! Веди мене гуляти! – Вадим істерично тряс тілом брата, не живим, закляклим. Вся подушка брата була в крові, холодній, страшній чорнотою, очі напіввідкриті…
- Вставай!!! – прокинувся Гоша, підбіг до ліжка, нарвався на жах очей Вадима і тваринний рик, удар в груди—Гоша упав. Вадим захищав тіло брата. Розмальоване запеченою кров’ю тіло.
Пестив поглядом, обіймав руками, кричав душею… Марно. Брат уже кілька годин як вмер.
П’ять хвилин ослабили словесну хватку—Вадим пошкодив голосові зв’язки, упав на рідне тіло. Плакав. Потім сльози висохли, не було для них рідини—зайшли міліціонери і медики, яких викликав Гоша…
Через два дні два брати повернулися додому. В різних вагонах. Після похорон старшого забрали до психіатричної лікарні, на тиждень.
У церкві було пусто, лише зігнута поклоном бабця у чорному платку біля ікони. Молилася.
Антон не уміло перехрестився, підійшов до вівтаря і повторив жест бабусі. Молитви не знав, тому просто витягнув хрестика, тричі поцілував, заховав назад за пазуху і поклонився—видумував молитву. Потім піднявся, не обтрушуючи бруд на колінах і підійшов до стійки із сотнями людських благань—свічок. Запалив свою, поставив за упокой.
Стало легше.
Вийшов на двір. На сході—рожево, в душі так само. Пішов у цілодобове кафе—поснідати.
Вночі—той же сон, тільки з маленькою деталлю: тепер Андрій-морячок тримав руку і більше її не відпускав, тягнув за собою.
