Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50907
Рецензій: 95680

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 18090, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.210.77.73')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Футуристична лірика

Тарасович або Третій Гетьманат. 13. Помилка з журналісткою

© Владислав Івченко, 23-09-2009
Вже за півгодини я дивився відео з подій на київській трасі. Хлопці зі знімальної групи тремтіли від хвилювання, називали Славка тільки Великим Гетьманом і казали, що в житті такого ще не бачили. Зважаючи на те, що вони попрацювали в "Житті по-справжньому!" досить довго, слова ці були варті багато чого.
Ось вони їдуть. Славко в автобусі з кількома десятками тарасистів. Полковник Москаленко хотів відправити свої кращі сотні, але Славко вибрав автобус з новобранцями, наказав залишити зброю і поїхав. Це був ризик на межі божевілля. Я так і не зрозумів, чи Славко навчився дуже добре прораховувати ситуацію, чи він діє навмання, куди кривий кінь вивезе. Вони мчать по трасі. На ній дуже мало машин. Люди сидять вдома і чекають, чим усе закінчиться.
Автобус гримить по шосе, Славко відкриває "Кобзар" і починає читати його в голос. Усі повторюють. Камера знімає обличчя. Усі серйозні та захоплені, повторюють строчки з "Кобзаря" з такою завзятістю, наче починають бачити якийсь їх таємний та дуже важливий зміст. Отак і їдуть, аж поки на дорозі не з'являється танк. Потім ще один і кілька бронетранспортерів. Вони дають сигнал зупинитися. Автобус стає на узбіччі, видно переляк на обличчі тарасистів. Можна нічого не розуміти у військовій справі, але видно, що танки зараз можуть вирішити все одним пострілом.
- Не бійтеся! Батько з нами! Тарасович йде і врятує країну нашу! – каже Славко і виходить з автобусу. Іде до танків. Ті наводять на нього свої дула, видно, як солдати вискакують з бронетранспортерів і залягають в придорожніх кущах. Один постріл і Славка немає.
Він наче не розуміє цього, йде легко і впевнено, тримає в руках "Кобзаря". Знімальна група біжить трохи попереду його, ледь встигає. Молодці хлопці, не злякалися.
- Стій! – кричать Славку.
- Не можу стояти, хочу поділитися з вами браття радістю! Йде Тарасович нам на порятунок! Врятує він Україну, то радуємося і славимо Кобзаря! – кричить Славко. І посміхається, наче не на нього дивляться десятки великих і малих стволів, наче він зітканий з повітря, якому не страшні постріли, а не з плоті, яку розірве розпечений метал.
- Вогонь! – чується чийсь крик. – Вогонь я сказав! – волає хтось. Але солдати не стріляють. Вони підводяться, кидають автомати за спину у йдуть до Славка.
- На нього вказав Шевченко! Він охоронець Тарасовича! Він – Великий Гетьман! – кричать солдати, підходять до Славка, падають перед ним на коліна і цілують йому руки.
- Прийми нас до себе, батько! – просять вони. Славко цілує їх у лоба і каже, що тепер вони солдати Тарасовича.
Камера показує трьох офіцерів, які стовбичать на танку. Один з офіцерів намагається вийняти пістолет з кобуру, але його товариші хапають за руку.
- Ні. – каже підполковник, мабуть він тут найголовніший.
- Але наказ! – кричить офіцер.
- Ні! – каже командир. – Ось це наказ.
Коли Славко доходить до танку, командир вправно плигає з танку і віддає честь.
- Дозвольте відзвітувати! – гримає він.
- Дозволяю. – каже Славко.
- Я підполковник Сербінов, це окремий розвідний підрозділ третього моторизованого полку. Ми раді вітати Великого Гетьмана!
Підполковник витягнувся, підполковник хвилюється перед неозброєним хлопцем з жовтим обличчям. Дива.  
- Зроби мені зв'язок з твоїм керівництвом. – каже Славко.
- Слухаюсь! – підполковник плигає на танк, потім повертається з навушниками і мікрофоном. – командир військової групи "Центр" генерал Падалка на зв'язку.
Славко одягає навушники.
- Це Великий Гетьман Славко Зерно. Які у вас плани, генерале? – тиша. Секунд двадцять, потім щось хрипить. Славко посміхається. – Генерале, вам наказав президент, а мені сам Тарас.
Він говорить це спокійно, наче не відчуває фальші цих слів. Який Тарас? Він же помер ще коли! Але Славко говорить найбільші дурниці так, наче то вся мудрість світу. Він переконує, хоча повинен викликати сміх.
- Генерале, або переходіть на наш бік, або залиште межі області. Я не хочу крові, я не хочу війни. Так, у вас є присяга. Але ви присягалися служити Україні. І я кажу вам, що зараз Україна то ми. Година на роздуми? Генерале, тут немає чого думати. Або ви з нами, або ви проти України. Я не хочу війни, але якщо щось стане на заваді Тарасовичу, я почну війну. Добре, відводьте війська.
Славко знімає навушники.
- Генерал відходить. Якщо хочете, їдьте за ним. А ні, то служіть Тарасовичу.
- Ми будемо служити Тарасовичу! – кричать хором і солдати і офіцери. – Великий Гетьмане, ми за вас!
- Добре. Залишайтеся тут. Ніхто зі зброєю не повинен пройти на Суми. Бо там Тарасович чекає свого часу, щоб народитися і врятувати нас! Слава Тарасовичу!
- Слава!
Солдати кричать, починають плигати на місці, щось наспівувати, бити в долоні. Ні, це точно щось у повітрі!
- Чи готові ви покласти життя за Тарасовича? – питає Славко.
- Готові! – кричать солдати.
- Чи пройде тут ворог?
- Не пройде! – солдати хапаються за автомати.
Славко наказує повертатися до Сум.
- Великий Гетьмане, візьміть бронетранспортер! Ми чули, що є кілька груп диверсантів, яким дано завдання вбити вас. – каже підполковник. Показує на один з бронетранспортерів на якому майорить жовто-блакитний прапор. Хтось вже намалював на ньому чорним літеру "Т".
- Не бронею врятуємося, а вірою у Тарасовича. – каже Славко. - Техніка потрібна тут, на передовій. Будьте сміливі і пам'ятайте, що правда за нами, а слава наша попереду.
Славко сідає в автобус.
- Він свята людина. – каже оператор, який дивиться відео разом зі мною. – Він свята людина! Щоб було, якби він не з'явився?
- Знаєш, є таке прислів'я. Якщо у тебе кохання з першого погляду, то подивися ще раз. – відповідаю я.
- Що ти маєш на увазі? – дивується оператор.
- Те, що він не святий, він звичайна людина. Я добре знаю Славка. Так, тут щось розлите у повітрі, що затьмарює розум, але треба мати сили бути чесними.
- Ти не віриш у Тарасовича? Не віриш у те, що каже Великий Гетьман?
- Не вірю.
- Але чому? Він же скільки разів ризикував життям заради нас! Хіба хоча б цім він не заслужив довіру?
Я дивлюся на оператора і думаю, що і цей захворів. Раніше б я звільнив його, чи відправив у відпустку. Щоб людина охолола, прийшла до тями. Але зараз мені ніким його замінити. То припиняю спір і відправляю відео. Приїздить група з Конотопа. Ед виявив себе непоганим командиром. Впустив колону урядових військ у місто, а потім оточив. Вони не схотіли гинути і здалися. Ед вирушив на північ, хотів узяти Шостку. Здається, у нього звідти подруга, може тому так старався.
Прибіг охоронець.
- Чути канонаду.
- Канонаду?
Я вискочив на вулицю. Точно, з півдня.
- Знімальна група за мною!
Ми поїхали в облдержадміністрацію, де був тепер штаб. По дорозі нас кілька разів зупиняли. Та коли бачили, що "Життя по-справжньому!", то відпускали. В штабі на порозі зіткнувся з Москаленком.
- Що за канонада?
- Губернатор, підор, наробив справ!
- Яких справ?
- Схотів узяти під контроль нафту! Повів війська не на харківську трасу, а брати вишки та нафтопереробній завод.
- І що?
- А те, що його охороняли військові частини. Почалася війна. Спочатку так собі, автоматами, а зараз з Харкова підтяглися танки та артилерія!
- Я з вами, полковнику!
- Був полковник. А зараз я - генеральний військовий осавул.
- О, вітаю! То візьмете?
- Ні, тебе Славко чекає.
- Хоча б знімальну групу!
- Добре, групу візьму.
Вони поїхали, я побіг в губернаторський кабінет. На вході кілька десятків бійців, почали мене обшукувати. Я спитав де отаман Глушко – миттю пропустили. У кабінеті йшла нарада. Славко сидів у главі столу, праворуч Ед, у військовій формі, з пілоткою, хвацько встромленою під погін. Був ботанік, став військовий! Ліворуч Вєра з текою. Далі якісь люди, здебільшого у камуфляжі. Серед них пізнав Глушка, Вороненка, мєра, начальника міліції, двох місцевих бізнесменів. Обговорювали питання протидії ворогу в Сумах.
- Треба провести арешти! Всі депутати міськради на свободі! А вони ж вороги! Треба провести арешти, а майно конфіскувати. Нам же потрібні гроші! – шумів мер.
- Ті депутати не так вже небезпечні! Головне відслідковувати дії спецслужб. Як наших, так і іноземних. – відповідає Глушко.
- Треба почати розбудову нової влади. – каже Ед. – Це дуже важливо. Нова влада повинна бути по-справжньому народною і українською, а в той же час ефективною і спроможною вирішувати питання, які повстануть перед нами на шляху до головної нашої цілі: Тарасовича.
Всі слухають і кивають головами, Ед дивиться на Славка, наче питає чи можна продовжувати. Славко робить рух очима.
- У нас зараз вже двадцять тисяч козаків. Цю силу народу треба годувати. Поки ми так сяк обходилися старими запасами, але так довго не протягнемо. До того ж у випадку, коли антинародний режим в Києві піде на розв'язування війни з власним народом, нам знадобиться багато ресурсів, бо війна – справа дорога. – каже Ед. – То я пропоную заснувати гетьманську канцелярію, як центральний виконавчий орган Гетьманщини.
- І хто очолить канцелярію? – питає Вєра і закусює губу.
- Так, хто? – цікавиться мер.
- Той, кого призначить Великий Гетьман. – відповідає Ед. Всі дивляться на Славка. Той щось думає.
- Я думаю, що канцелярію повинна очолити людина з досвідом керування. – каже Вєра.
- Я думаю, що канцелярію очолить людина на яку вкаже Великий Гетьман. – парирує Ед.
Славко мовчить. У Вороненка дзеленчить телефон. Він притискає його до вуха. Слухає, потім кахикає.
- Я вибачаюся, з аеропорту доповідають, що прилетів літак з делегацією нафтовиків. Вони просять аудієнції у Великого Гетьмана.
Славко мовчить, потім підводиться.
- Я призначаю керівником канцелярії Едуарда.
- Великий Гетьмане! Дозвольте залишитися мені в військах! – зненацька каже Ед.
- Це наказ. – відрізає Славко. – Зустрінься зараз з нафтовиками. А я поїду до Великої Матері. Не турбувати. Тільки якщо щось термінове від Москаленка.
- Слухаюсь! – відповідає Ед. Бачу, як зиркає на нього Вєра.
- Я теж з вами. – підхоплюється вона.
- Ні, я сам. В тебе є тут багато роботи. – каже Славко у уходить.
Нарада продовжується далі. Її веде Ед. Він віддає накази. І всі слухняно кивають головами. Навіть Вєра. Швидко закінчують.
- Владюшо, можеш залишитися? – каже Ед, коли всі починають розходитися. Я дуже заморився, за день багато чого сталося, я хочу відпочити, але залишаюся. Коли всі уходять, Ед дістає зі стола віскі.
- Залишилося від губернатора. Колишнього губернатора.
- Колишнього? – дивуюся я.
- Так, за вчинені помилки я звільнив його і призначив нову людину.
- То ти тепер керуєш кадрами?
- Ну, не зовсім.
- Чому не зовсім?
- Залишається ще ж Вєра.
- А хто вона?
- Ну, взагалі то ніхто, але вона має деякий вплив на Великого гетьмана.
- Вплив?
- Ну, розумієш, пане гетьмане молодий здоровий чоловік, а вона досить гарненька молода дівчина...
- Вона його коханка?
- Ну, я не знаю подробиць, але її слово багато зараз важить.
- Навіщо ти це мені розповідаєш?
- Мені потрібна твоя порада.
- В чому?
- Як вдарити по ній.
- По Вєрі?
- Так, щоб вона зовсім не закрутила Великого Гетьмана.
- Ти не про те думаєш.
- Не зрозумів?
- Ви програєте інформаційну війну. Юля ліпить з вас кривавих вбивця, антисемітів і русофобів. Ти бачив кадри зі спаленої конотопської синагоги?
- Коли ми увійшли в місто, вона вже палала! Це справа СБУ, їх спецпідрозділів, вони застрелили кількох жидів і підпалили будівлю!
- Але увесь світ думає на вас. Так само, як Росія дратується коли чує, наче ви вбиваєте усіх, хто не розмовляє українською.
- Але це ж брехня!
- Слухай, ти ж журналіст, ти ж повинен розуміти, що та реальність, яку створює телебачення, вона важить не менше, ніж звичайна реальність. І якщо люди в Європі чи Америці будуть вважати, що ви вбиваєте євреїв чи росіян, то не матиме значення, чи ви дійсно вбивали. І тоді ви програєте.
- Що ти пропонуєш?
- Нічого. Я просто хочу нагадати, що до перемоги далеко, а ви вже почали ділити шкіру невбитого ведмедя.
- Не я це почав! Це Вєра. Вона призначила кількох покидьків на різні посади! Призначила ректора держуніверситету! Призначила керівників трьох районів, призначила митника!
- Митника?
- Так! Вона почала усюди ставляти своїх людей, хоча хто вона така?
- Ти сам знаєш хто.
- Вона використала слабкість гетьмана!
- Дивлюся, тут у вас справжнє гадюче кубло.
- Вона гадюка!
- То вбий її! Це ж так завжди буває. Що люди роблять революцію, а потім перегризають один одному горлянки гірше за ворогів. Тільки у вашому випадку ви ще далеко не виграли. Вам вдалося протриматися день, але Юля – вона бігун на довгі дистанції. Вона вміє вичікувати і наносити удар, коли не чекаєш.
Він тягне віскі і мовчить.
- Владюшо.
- Що?
- Очолюй інформаційний курінь.
- Що?
- Ти єдина людина, яка зможе переломити хід протистояння в інформаційній сфері.
Я сміюся. Дивний день. Спочатку мені пропонували гроші, тепер посаду, а ще кілька разів я був поруч зі смертю. Насичений день, та й годі.
- Ти розумієш, що це міністерська посада? Коли ми переможемо, ти будеш контролювати телебачення, Інтернет, всі інші медіа, взагалі ідеологічний напрямок. Це дуже цікавий і відповідальний шмат роботи!
- Ні.
- Чому ні?
- Бо я - журналіст.
- Владюшо, тобі ж тридцять п'ять років! Ти будеш до кінця житті бігати за своїми чудовиськами?
- Буду, мені це дуже цікаво.
- Та ти хоч розумієш, що зараз в тебе є шанс робити історію? Не пасивно спостерігати, куди воно вийде, а самому вирішувати! Таке трапляється дуже рідко!
- Ти дійсно вважаєш, що робиш історію?
- Так!
- Я так не думаю. Історія робиться сама, робиться і робить інших. Тільки дурень може думати, що робить історію.  
- Ти просто боїшся!  - кричить він.
- Боюсь. Бо хто я такий, що робити історію? Тобто віршувати долі інших! Чим я заслужив це?
- Просто треба використовувати можливості!
- На скільки ти вже використав?
- Що?
- Ну, скільки у тебе вже грошей. Готівкою. П'ять валіз? Десять? Двадцять?
- Про що ти кажеш?
- Слухай, я далеко від влади, але і мені пропонували гроші, щоб я поговорив зі Славком.
- Невже ти вважаєш, що я роблю все через гроші? Я роблю це заради України!
- Не вірю.
- Якби я хотів грошей, я б продався Юлі! Знаєш скільки мені пропонували?
- І знати не хочу.
Ми мовчимо. Він допиває віскі, наливає ще.
- Я хочу тебе попередити.
- Про що?
- Вєра на тебе дуже розлючена. Через ті кадри, як вона вбивала снайперів. Коли Славко дізнався про той випадок, він мало не вигнав її. Якби не це, вона б очолила канцелярію. Вона дуже ображена. І вона небезпечна. Якщо ти очолиш інформаційний курінь, вона вимушена буде рахуватися з тобою. Вона не зможе просто наказати своїм охоронцям вбити тебе, бо у тебе будуть свої охоронці.
- А так вона може це зробити?
- Думаю, що може.
- Цікаву нову Україну ви будуєте. Небезпечну для людей.
- Я зроблю все, щоб тобі нічого не загрожувало. Але мені легше буде захистити тебе, якщо ти очолиш інформаційний курінь.
- Ні.
- У майбутньому ти будеш згадувати цей момент і жалкувати, що вирішив саме так.
- Можливо. Я пішов.
- Зачекай.
- Що?
- Це бесіда повинна залишитися між нами.
- Я здогадуюся.
Вже біля дверей зупиняюся.
- А як прізвище нового митника. – цікавлюся про всяк випадок.
- Що?
- Прізвище нового митника?
- А, якийсь Кривін. Кажуть той ще негідник. – Ед каже, наче просто так, але ж я бачу, як він напружився. Посміхаюся. Значить ті євро пішли Вєрі.
Спускаюся сходами. Зненацька мене перестрівають двоє хлопців.
- Наш начальник хоче з вами поговорити.
Я впізнаю їх, це манкурти Вєри. Невже вона настільки без голови, що вирішила помститися тут і зараз? Ми йдемо на четвертий поверх. Кілька кабінетів на ньому зруйновані бомбою, але є і вцілілі. Вєра зайняла кабінет мера. Мабуть відчула риму і вибрала саме це місце. Я захожу, манкурти залишаються за дверима, Вєра сидить за столом і щось пише.
- Що ти хотіла? – питаю я, бо хочу скоріше піти поспати. Вєра дивиться на мене. Дивиться так, наче бачить мене наскрізь, наче давно вже все знає про мене, дивиться якось звисока, як доросла на малого бешкетника. Мабуть це посада, оте розкішне чорне шкіряне крісло дають їй впевненість ось так дивитися. Як же смішно. Цирк та й годі.
- Я хотіла поговорити.
- Вєрочка, говори і скоріше, я дуже заморився.
- А я не спала вже два дні.
Я хотів пожартувати про те, що у мене ж все ж розумова праця, а не крутить задом та махати пістолетом, але втримався. Чого це я буду з нею жартувати?
- Кажи, що хочеш?
- Мене хвилює інформаційна ситуація.
- Хіба цим займається не Ед?
- Ні, тепер це моя парафія. А Еду цікаво тільки призначати людей, бо за це добре платять. Йому наплювати, що ми програємо висвітлення конфлікту.
- Не просто програєте, а просираєте зі свистом.
- Я поговорила зі спеціалістами. У нас зараз є можливість накрити трансляцією майже всю територію області і значні частини сусідніх регіонів. Я підписала наказ про відновлення роботи обласного телебачення. Ми повинні протистояти ворогу хоча б на власній території.
- Успіхів вам.
- Я б пропонувала тобі очолити телебачення, але знаю, що ти не погодишся.
- Ні, не погоджусь.
- То я пропоную тобі стати моїм інформаційним радником. Прошу допомогти в розробці концепції інформаційного стримування. Це буде добре оплачувана і цікава робота.
Вона дивиться на мене, кліпає очима, справжнє янголятко.
- Оплачувана?
- Так.
- Пачками євро?
- Не зрозуміла. – янголятко починає перетворюватися на розлючене кошеня.
- Я не хочу ставати нічим радником. Я працюю в "Житті по-справжньому!", ця робота, як улюблена жінка, я не хочу зраджувати їй ані з ким. Але дам кілька порад. Побільше напирайте на Шевченка. На його вибір. Ваші супротивники намагаються замаюсити цю тему, наче пам'ятник нічого і не вказував. А це ж дуже важливо, це сильний козир. То активізуйте  його, примусьте робити на себе. І робіть побільше сюжетів про міжнаціональний лад та спокій в області. Показуйте сумську синагогу і російський культурний центр. Пошукайте євреїв або росіян у власних лавах. Як їх немає, то знайдіть, запропонуйте посаду. Щоб якійсь осавул Зарічного куреню Борис Бронштейн розповідав про те, що розповіді про антисемітизм Шевченка перебільшені, а який-небудь Іван Тяжлов хвалився, що у нього в курені дві третини російськомовних. Оце такі напрямки, працюйте над ними.
Вона щось швидко занотовує.
- Я хочу запропонувати тобі охорону.
- Мені? – дивуюся я. – Навіщо?
- Можуть бути провокації. Бо режиму треба відвернути увагу від того, що співробітники найпопулярнішої передачі країни сидять за ґратами. Вони можуть потім хвалитися, що у нас вони принаймні живі, а тарасисти їх вбивають.
- Вбивають? Це ти про мене?
- Так. Може бути і внутрішня провокація. Зараз розповсюджуються плітки про те, що я, начебто, дуже роздратована на тебе.
- А це не правда?
- Ні. Так я вбила тих людей, бо їм було наказано вбити Великого Гетьмана. І я буду вбивати усіх тих, хто буде загрожувати йому!
- Диви, яка ти турботлива.
- Він – свята людина. – каже вона і я бачу в її очах той вогник пафосу, до якого я вже почав звикати. Інфекція якась?
- Це мені вже сьогодні казали. – жартую я, але вона не помічає моєї іронії.
- Він думає тільки про Тарасовича, а про себе - ні. Хоча для нашої справи Великий Гетьман не менш важливий. Бо без нього Тарасович не прийде до влади. То я поставила для себе за ціль піклуватися про Великого Гетьмана. Думати про нього, бо він сам про себе не думає.
- Молодець. Ти говориш, як ідеальна дружина. Може вам побратися?
Вона червоніє. Дивиться мені в очі, наче хоче зрозуміти, чи знаю я щось, чи ні. Але навряд чи вона побачить щось в моїх очах.
- Я ж кажу – він свята людина. Майже монах, який присвятив себе служінню Україні.
Я ледь стримаюся, щоб не засміятися. "Майже монах", це щось на кшталт "трохи вагітної". Тут або монах, або ні. Я повертаюся до дверей.
- А якщо тобі запропонують посаду радника Великого Гетьмана? – чую я її голос. Це, мабуть, останній козир.
- Ні, я був в "Житті по-справжньому!" і залишуся там.
З великою радістю ухожу з будівлі облдержадміністрації, прямую до автобусу. Хлопці, які охороняють його, сплять прямо на мішках з піском. Але двоє чи троє чергують. Молодці, тримають дисципліну. Всередині дивлюся телевізор. Дзвоню групам, які на півдні. Перша поїхала ще з губернатором, друга з полковником Москаленко. Чи з генеральним хорунжим Москаленко. І ті і інші поза зоною досяжності. Хоча отаман Вороненко хвалився, що відновив роботу мобільних операторів, зібравши техніків і пообіцявши поставити їх до стінки, якщо не дадуть зв’язку. Але на півдні війна, там, мабуть, ставлять до стінки з обох боків.
Сів подивиться телевізор. Українські канали і далі гнали пургу про криваві злочини тарасистів та гнівну реакцію світової спільноти. Щоправда, з реакцією спільноти було погано. Малася лише заява уряду Ізраїлю в якій обіцялося прикласти максимум зусиль, щоб врятувати сумських євреїв. Та ще гриміла Росія, яка обіцяла не допустити геноциду російськомовного населення східних районів України. Євросоюз мовчав, НАТО заявило, що поки не збирається надсилати свої війська в Україну. Західні канали крутили відео про те, як Славко особисто зупиняє танки, як солдати та офіцери цілують йому руки. А ще кадри з Конотопу, де Ед показав, що не дарма закінчував режисерський факультет. Колона урядових військ, яку оточують люди з квітами. Ні, на балконах і у дворах сиділи озброєні тарасисти, які легко б могли влаштувати новий Грозний. Але спочатку квіти. І солдати не витримують, починають присягатися на вірність Великому Гетьманові. На прапори нашивають літеру "Т". Ця війна без крові повинна добре діяти на західного глядача.
Я вже збирався трохи поспати, коли побачив на одному з українських каналів дивний сюжет. Тобто серед всіляких побрехеньок про тарасистів новина про те, що в Києві зникла журналістка одного з телеканалів. У мирний час це була б перша новина, але не зараз. Дивно, що її показали. А потім ще і ще. На всіх каналах, що контролювалися урядом. Це було дивно і мені здалося, що це підготовка до чогось. Не знаю для чого. Показували фото зниклої і воно здалося мені знайомим. Я мало кого знав з київських журналістів, бо моя робота була в провінції, де я відшукував чудовиськ. Я не ходив на усілякі вечірки та інші гламурні заходи, на яких тусили столичні колеги. Але цю дівчину, я бачив. Бо вона була з Сум. Так, у новинах згадувалося кілька її біографічних фактів. Закінчила педуніверситет, трохи попрацювала на сумському телебаченні і відправилася підкоряти Київ. Типовий шлях. Гарненька білявка, с трохи дрібними рисами обличчя. Де я її міг бачити?
Тоді я зателефонував Еду. Він добре знав усіх своїх сумських колег. Ед ще не спав, відповів дуже радісно, можливо подумав, що я погодився на його пропозицію. Коли я назвав прізвище зниклої, то дуже стривожився.
- Так знаю. А що таке?
- Вона зникла в Києві і цю тему зараз розкручують урядові канали. Я не розумію до чого.
Ед почав лаятися. Це тривало десь хвилину.
- Заспокоївся? Тепер розкажи в чому справа.
- Великий Гетьман був закоханий в неї!
- Що?
- Невдало, але все ж!
- Це та дівка, яка уїхала в Київ і по якій Славко вбивався?
- Так, це вона!
- Йо! Тоді чекайте великих неприємностей!
- Вони вбили її?
- Не здивуюся, якщо жорстоко. І все це повісять на Славка.
- Яким чином?
- Та просто. Знайдуть якихось покидьків, які зізнаються, що отримали наказ від Славка вбити дівчину.
- Але як вони її знайшли?
- Вони перевіряли усі контакти Славка, так і знайшли.
- Лайно!
- То будьте готові.
Я далі дивився телевізор. Приїхала група, яка їздила зі Славком до Великої Мами, тобто до купальниці. Ту сховали десь у бомбосховище, щоб вберегти від нападу з повітря. Але лікарі, які досліджували дитину, доповідали, що два рази на день виносять подихати свіжим повітрям, плід розвивається нормально і причин для хвилювання немає. Славко сів поруч з купальницею і щось довго думав. Ну, цей шматок я вирізав, як не цікавий.
- Владюшо! – це телефонувала група, яка поїхала з Москаленко.
- Слухаю.
- Вони вбили їх! Вбили!
- Що?
Виявилося, що група, яка поїхала з губернатором, загинула. Губернатор легко узяв сім нафтових вишок, а на восьмій його чекала засідка. Кортеж розстріляли з кулеметів. І знімальну групу теж. А потім ще підпалили машини. Залишки оператора вдалося знайти тільки завдяки тому, що він притискав до себе камеру. Точніше її залишки.
- А ви де самі?
- Ми вже біля Сум.
Я хотів спитати ще про події на півдні, але не зміг. Згадав Сеню, оператора і його помічника, зовсім ще молодого хлопця. І ось від них залишилися якісь шкварки.
- Дай горілки. – наказав я водію. Він приніс пляшку і чарки. Я розлив. Собі, йому і двом хлопцям зі знімальної групи.  Розповів, що трапилося.
- За упокой душі наших товаришів. – ми випили, закусили яблуком. – Тепер треба берегтися. Нас залишилося небагато. Але сюжети ми робити повинні.
Хлопці кивали головою. Знову телефон. Номер, який неможливо було з'ясувати.
- Алло.
- Це, Владюша?
- А це хто?
- Це ваш друг з Києва.
- І що?
- Точніше друг ваших друзів, які зараз в СІЗО.
- Слухаю.
- Я хотів би запропонувати вам невеличку угоду.
- Кажи, не тягни.
- Ви припиняєте роботу. Їдете з Сум, їдете з країни.
- Що?
- А ми випускаємо ваших товаришів. Увесь колектив "Життя по-справжньому!". Сімдесят людей.  
Вони навіть не знали, як невчасно зателефонували. Якби трохи раніше, якби я не знав про хлопців, які загинули, я б ще думав, зважував, вирішував. Але не тепер. Коли гинуть люди, все змінюється, стає іншим. Хлопці загинули, щоб "Життя по-справжньому!" тривало. Вони поїхали в саме пекло і були там до кінця. Я теж піду до кінця.
- Вас будуть чекати в Харкові. – продовжував невідомий абонент. - Там вам видадуть паспорт з візою до Німеччини, квиток і гроші, вашу зарплатню за наступний рік. В Мюнхені, ми знаємо, що вам подобається це місто, так ось в Мюнхені, ви будете чекати своїх колег, які приїдуть за кілька днів.
- Пішли на хуй. – спокійно і виважено кажу я. – "Життя по-справжньому!" триває. Дивіться у наступних випусках!
Я був злий. Це вже виходило за межу. Схопити людей і торгувати їх життям. Суча Юля. Я ніколи не був її прихильником, мені здавалося, що вона легко може скотитися до фашизму. Ось зараз ненавидів її.
Знову телефон. Я аж сіпнувся, думав, що то передзвонює друг друзів з Києва. Але то був Ед.
- Ти дивишся?
- Що?
- Українське телебачення.
В нього був такий голос, що миттю опинився біля телевізора. На екрані був той хлопець, з Києва, з яким я їхав до Сум ще перед всіма подіями. Він був у синцях і крові, але я впізнав його. Він тремтів і говорив, що виконував наказ. Наказ викрасти ту дівчину, журналістку. Наказ від самого Великого гетьмана, від Славка Зерно.
- Де вона? Де вона? – почали гримати на нього перед камерою і хлопець почав плакати. Мабуть, йому сильно дісталося. Перебинтовані пальці. Можливо йому штрикали голками під нігті. Він тремтів, а потім з ним зчинилася істерика. Далі кадри з тою дівчиною. Нарізка. Ось вона жива, якийсь її сюжет для новин, а ось її тіло. Її вбили! Голос за кадром каже, що вбили по наказу Славка Зерна, яким не зміг пробачити їй, що вона пішла від нього.
- Великий Гетьман не віддавав такого наказу! – кричить Ед.
По телевізору зачитують його листи до тієї дівчини. Листи повні образи і гніву. Вони зламали її електронну поштову скриньку, чому ж та дівчина зберігала листи Славка, до того ж такі неприємні? Далі показують її подруг, які розповідають, що останнім часом вона боялася його помсти. Хотіла поїхати за кордон, але їй не відкрили візу до Греції, подумали, що вона звичайна проститутка. І знову фотографії її тіла. І рядки з листів. Фотографії Славка. Все правильно роблять, вибудовують ряд асоціацій: Славко=кривавий вбивця. Це подіє, сильно подіє.
- Він кохав її, він би не зробив нічого поганого їй! Ніколи б! – верещить Ед.
- Але цей хлопець. Він же з куреню контррозвідки, не підставний якийсь!
- Зараз з'ясовують, як він там опинився. Але ж він був з Києва, міг просто поїхати до родичів, а його схопили і примусили набрехати про наказ Славка!
- Можливо, але виглядає сильно. Сотник куреню контррозвідки тарасистів вбив дівчину, яка відмовила Славку Зерну, який називає себе Великим Гетьманом. Вони вбивають навіть у столиці, що там вже казати про Суми!  
Я це сказав, а за мить цю фразу, майже слово в слово, повторив диктор.
- Ти що їм, сценарії пишеш? – зло питає Ед.
- Та в них є кому писати.
- І що тепер робити?
- Не знаю, думайте, як виправдатися.
- Я не про те.
- А про що?
- Як сказати про це Великому Гетьману?
- Та просто скажи та й все.
- Ні, він же кохає її!
- Кохає?
- Так. Я боюся, що коли він дізнається про її смерть, то наробить дурниць.
- Ти ж казав, що він з Вєрою?
- Ну, ти ж розумієш, що з Вєрою там лише секс. А тут кохання.
- Ситуація КОРІ?
- Яка?
- КОРІ - абревіатура. Кохаю одну, роздягаю іншу.
- Ну так.
- Але краще скажи, бо він все одно довідається. Скандал же гучний.
- Розумію.
Він вимикається. Потім приїздить група з півдня. Зливає відео. Дивлюся на обгорілу машину і кістки. Людські кістки. Рештки наших хлопців. Це важко. Я перемотую. Далі полковник Москаленко, який віддає накази. Наступ, стрілянина, щось горить.
- Вони запалили нафту! Всіх покласти! – ричить Москаленко.
Якась гонитва, потім видно колону машин, здебільшого джипів, які стрімко мчать кудись.
- Накрити їх. – кричить Москаленко. За хвилину з'являється літак і починає знищувати колону. Легко, майже граючи, шматує машини ракетами та чергами.
- Це була приватна охорона нафтовиків. Їх там усіх поклали. До одного. В полон не брали.
Робимо сюжет, відправляємо за кордон. Скоро їх вже показують західні канали. Війну за нафту і вбивство журналістки. Бідна дівчина, треба ж було потрапити в таку халепу.
- Владюшо, він дізнався. – сповіщає мене Ед.
- І що?
- Вигнав усіх з кабінету і виє.
- Виє?
- Як поранений звір. Боюся навіть подумати, що буде далі.
- Я скоро у вас буду.
Беру одну знімальну групу, поспішаємо до облдержадміністрації. Перед приймальнею багато народу, в приймальні лише найбільш довірені. Москаленко, Ед, Вєра, Глушко, Вороненко і ще кілька людей. Навіть через подвійні двері чутно, як Славко виє в кабінеті. Чекаємо. Хвилин десять чи двадцять. Потім він стихає. Ще чекаємо. Нарешті він виходить. По його обличчю я все розумію і даю знак почати зйомку.
- Ми йдемо на Київ! – каже Славко. – Я не хотів війни, я уникав крові! Але наші вороги, вони не зупиняться ані перед чим. Вони вбивають людей лише для того, щоб потім вказати, наче я винний! Вони будуть вбивати далі, якщо ми їх не зупинимо! То я кажу - на Київ! Узяти столицю, вичистити її від покидьків і підготувати трон для Тарасовича! Вперед!
Славко крокує повз завмерлих підлеглих. Вже на сходах його наздоганяє Москаленко, каже що війська вийшли на підступи до Харкова, що вранці візьмуть місто, а потім вже двинуться на Київ.
- Ніяких потім! Всі війська зараз же двинути на Київ! Ми повинні відрубати голову тій кривавій сучці, що сидить на Банковій!
- Слухаюсь!
Я бачу побіліле обличчя Славка і розумію, що Юля помилилася. У запалі провокацій, вона не зрозуміла, що не треба було чіпати ту дівку. Не буди лихо, поки тихо. А ось вона розбудила. І лихо йде до Києва. Він дійде і він візьме столицю.
Я побіг готувати сюжет. Скоро його вже показували західні канали. Також вони розповідали, що в Києві зчинилася паніка, всі шляхи забиті біженцями, квитків на літаки не купити, всі тікають, в тому числі і високопосадовці, які не вірять запевненням Юлі, що банди будуть розбиті, тільки-но вийдуть за межі Сумщини. Президент знову звернулася до НАТО за військовою допомогою. Далі стало відомо, що війська, зібрані під Пирятином, перейшли на бік Великого Гетьмана і почали просування по київській трасі. Спротиву їм ніхто не чинить і ще до обіду вони повинні бути в Києві. Почалася евакуація іноземних посольств. Росія виступила з заявою, що готова військово посприяти відновленню конституційного ладу на територію братньої держави. НАТО наполегливо просило Росію від цього утриматися. Євросоюз закрив кордони з Україною, перед якими накопичилося кілька сотень тисяч біженців. В Криму почалися масові заворушення. Юля пообіцяла, що бандити будуть розбиті на березі Дніпра. Щоправда, не вточнила на якому саме: лівому, чи правому.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.65333008766174 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …