“Кохання тільки тоді справжнє, коли не взаємне” (Епіграф нумер один)
“Головне самому кохати, а чи матимеш відповідь, власне, не так вже і важливо” (Епіграф нумер два, хоч і майже ідентичний попередньому, зате такий же дибільний)
І розмірковуючи над цими шедевральними висловлюваннями, перенесімося до… Лотульфа? Ні. Він такий похнюплений їде на своєму білому коні, що мене аж нудить від нього. До короля ми теж не звернемо нашої уваги (так, я знаю, що тут потрібне було “на”, але я зараз не в тому стані, жеби заховивати реґули), бо король зараз геть нецікавий, він захопився гонитвою за Лотульфом: піна з коня, піна з рота короля… огидне видовище, я навіть описувати його не буду. Хто ж є ще? Про кого ми забули? Кого нам бракує в цій жахливій історії?
Нас можна пробачити: та, про яку ми забули, сама щойно прийшла до тями, озирається і відчуває дикий біль. Ну, ви вже здогадалися. Це принцеса. Вона чудом вижила в екстремальній ситуації ціною поламаного ребра. Вона лежить під крилом здохлого дракона, а це не дуже приємно, бо динозавр сей, розумієте,… е-е-е… stinking. Тож вона виповзає, притуляється до дерева і починає все обмірковувати. Їй ясно, що її вже всі подумки поховали. Але думки розбігаються…
і тут ми її і залишимо, бо мені потрібно пояснити підозріливому читачеві, що каліцтво (тимчасове!) принцеси є не сворідною помстою за (див. епіграфи), а є цілковитим відтворенням дійсности, що дана нам У (що таке це “У”, абревіатура чи якийсь кабалістичний знак, мені невідомо, але воно непогано допомагає при розтлумаченні незрозумілого у житті). Я – ,взагалі, найт у шайнінґовому арморі, взірець самозречення та мазохізму. Не вибачатимусь перед читачем за сей авто-біо-графо-ліричний відступ від головної теми, адже він був конче потрібний, щоби принцеса перепочила, остаточно очуняла і вирішила або повертатися додому, або присвятити життя помсті драконам, батькові й Лотульфу. Перепочіньмо і ми.
Post scriptum. “Ах, яке це чудове відчуття - бути у стані перманентної закоханості!” Та пішло воно…
