Після того, як ми полагодимо свої життя, ми залишимося з ними сам на сам. Тоді всі ці загадки природи і нас самих заговорять уголос. Тоді треба буде не з’їхати з глузду, щоб дізнатись про все.
Я бачу ві сні коридор. Довгий та чорний. Забитий усілякими кабелями, дротами, розбитими ліхтарями, пилом... А попереду це нестерпно біле світло. Раніше я думав, що то бог. Потім я думав, що то – небуття. Аж нещодавно я зрозумів, що то – сніг. Це сніг з якихось вершин, куди той чорний тунель вивів. Відтоді з білої плями ще й віє морозом.
Людину, що має власний будинок і подвір’я, рятує повітря, на яке вона може будь-якої вийти. Людину, що тісниться в багатоповерхівці, рятують вікна. З них віє несвіже, але нове повітря. В них можна висунутися вночі, коли прокидаєшся спітнілий і спраглий. Гірка кип’ячена вода тлумить спрагу, а вікно вдихає шанс вижити до ранку. В будь-якому разі, в нього завжди можна вийти, як там що. І не треба казати, що я не маю права... Мене ніхто не питав, коли зачинав і народжував. Саме тому і маю право. Бо інакше життя – це насильство.
З кожною ніччю я все ближче до білої плями. Я спраглий того снігу. Не знаю, куди далі, але так хочеться стати босим на кригу і відчути, що я – живий, що холод пестить мене всього, з усіх боків. Це ж таке щастя... Холод на зміну цьому нудотному теплу, що все пдітримують батареї/кондиціонери... Я нещасний тут, лише там – у чорному коридорі, бо там є надія на білу пляму. Надія на сніг і мороз. Раптом відчуваю, що я одягнений в лікарняну сорочку. Вона вся забруднена і рвана. Не скидаю її лише тому, що хочу відчути, як її буде тріпати вітер. Той вільний вітер, що живе на вершинах. Пневматика... бог – це пневма. Так казав хтось із тих, хто вже крокнув з підвіконня на той бік реальності. Ніхто не летів угору.
Стіни завжди сірі. Їх фарбують, їх заклеюють шпалерами, а вони все одно проступають назовні. Сірі та вологі. Страшні. Ці стіни пласкі. Вони наче папір, що записує нас, поки ми в кімнаті. Гірше за будь-яке відеоспостереження. Це не шоу, це просто реаліті. Тому це страшніше. Тут нема режисерів. Тільки хіба що ті, хто переклеює шпалери. Персонал. Це клініка чи тюрма? Певно, те, що посередині – психушка. Божевільня. Дурдім. А ми – дурні. Особливо ті, хто крокує із вікон. Бо повітря за ними все одно несвіже. Вікна – то просто надії. Віддушини. Дірки в стінах. Вікна не записують нас, тому вони здаються такими дружніми. А стінам хочеться наказати зупинитись. Бо це невірно. Це не те, що треба записувати... Не так-не так-не так! Невірно! Але хіба можуть такі стіни записати щось інше? Вони ж такі самі пласкі, як і кожний крок по кімнаті. Ці фотоапарати не запускають інакшого світла, тому не сприймають нічого іншого, окрім нас – пласких, наче папірці... Я прокидаюся знову спітнілий. Добре, що є вікно і гірка кип’ячена вода...
Волів би писати листи, складати з них літачки, пускати за вікно. Хтось там, унизу, взяв би й прочитав. Усміхнувся б... за кожний такий лист я мав би показувати стінам, де пришивається рукав. Нате, викусіть! Я роблю все вірним. Тепер ви не можете записати мене всього, бо частки мене тепер літають і осідають в чужих головах. Я розмножуюся, наче бог. Мої літачки – то сперматозоїди... Дочекаюся персонал, і попрошу рулон шпалер. Звісно, якщо буде. А то можуть прийти з фарбою... Нічого. В мене є час чекати. Я вмію чекати. Така мрія гідна чекання...
А пляма все ближча... А все холодніше стає. Я спотикаюся об кабелі. Вони тріщать невдоволено. Ну вибачте, пане, що заважаю вам тут лежати. Здається, ніби, окрім холоду, від плями віє ще звук. Це такий м’який хорал... Певно, що так співають вітри. Сніг шумить й утворює звук. Сніжний хор. Хор гірських духів. Вони надто високі й відмінні від людського, аби бути добрими чи злими. Вони просто літають і співають. Таке життя...
- Чому диваки ходять з вікна?
- Тому що бовдури.
- Мабуть їм чогось не вистачає?
- Є їжа, є дах, що їм ще потрібно? Бовдури.
- А чому мені сумно, якщо все є?
- Бо ти теж бовдур. Ще трохи, і підеш з вікна.
- А що треба зробити, щоб не було сумно?
- Займися чимось. Ставай персоналом.
- Клеїти шпалери? Це так цікаво?
- Принаймні, сумувати ніколи буде.
Конфлікти перетворюються на гру. Вони не мають значення. Нікуди тікати з підводного човна. Най він і жовтий, але все одно – конфлікти сенсу не мають, бо... байдуже... байдуже, байдуже. Надто багато часу, тому і конфліктують. Треба, щоби було мало часу, тоді не будуть конфліктувати. Нічого витрачати час на якусь маячню. На іграшки. Конфлікти – то гра, що закінчується з часом. Час виконує роль миротворця. Чи гільйотини? Конфлікти виникають через різність. Якщо вони більше не мають значення, то й відмінностей більше нема? Час робить всіх однаковими? Могила – для всіх, тому давайте жити дружно? Яка маячня. Так нецікаво. Не-ці-ка-во. З таким тільки у вікно – вихід.
Біла пляма не сниться. Наблизився до неї майже впритул, і все. Більше вона не сниться. Сумно.
Гарцював уночі. Бив ногами стіни. Щоб розвіятися. Прислали персонал. Скрутили і сказали, що бовдур. Тільки бовдур прагне спілкуватися з персоналом вночі. Лайно. Нудно. Конфлікти не мають значення. Тепло краще холоду, спека гірша за тепло. Сказали, що почнуть забивати вікна. Бо надто вже багато бовдурів.
Без білої плями – тяжко. Вона – сон, а все одно – з нею весело. З нею – ідеал, з нею – надія. Почав її уявляти. Ляжу на підлогу, втуплюся в стелю і думаю про неї. Як вона росте у чорному коридорі. Бува так замріюся, що забуваю про час. Добре. Тоді він не може мене помирити зі стінами. Фотографуйте, суки, свого ворога. Ви – погане черево, тому я – поганий плід. Буду лежати і витріщатися на стелю. А в голові буде – біла пляма. А далі робіть, що хочете.
Нарешті зрозумів, що писати на шматках шпалер. Умовив персонал лишити трохи. Папір ніякий, зате папір. Вони сказали, що бовдур, і дали шмат. Сказали, щоб не ходив у вікно. Я починаю підозрювати, що їм далеко не так байдуже... Щось у тому є – у бовдурах. А значить – у мені? Можливо. Пишу: „Мрій про білу пляму!” Літачок летить униз, у туман. Перетворюється на сіру тінь і зовсім зникає. Щасти тобі, літачок. Сподіваюся, потрапиш у чиєсь серце...
Самі ви бовдури!
Здається, зрозумів нарешті. Білої плями не можна дістатися уві сні, бо то сон. Неї не можна дістатися в уяві, бо то уява. Треба зробити її тут. Вікна не просто так віють надією. За ними сховано значно більше. Жаль, що через бовдурів персонал погрожує їх забити... Треба встигнути зрозуміти, як витягти білу пляму назовні.
Вікна – то сірі плями. Чогось не вистачає.
Персонал щось часто ходить. Прибирають. Обіцяли дати нове ліжко, килимець. Такі лагідні. Навіть жодного разу не назвали бовдуром. Очі ховають. Бояться? Якщо так, то це викликає у мене усмішку. Треба провести експеримент.
Експеримент. Бити ногами в стіни вночі. Приїхав персонал. Посадив і читав нотації. Лагідно так. Читали і тримали за руку. Наче мами. Такі собі великі мами в сірих халатах. Руки вільні. Не крутили. Таки бояться. Дуже. Головне, щоб не дізналися нічого.
Б’ють у двері.
- Відчини, паскудо!
- Самі ви бовдури! Ідіть шпалери клейте!
Стіни вібрують. Стіни тремтять. Певно, це дає можливість сподіватися на краще. Стою на підвіконні. Отже, кажу перший і останній раз, бо тут ви мене більше не побачите. Бовдури не туди ходили. Вони ходили у вікна, а то лише половина відповіді. Повна відповідь – це біла пляма. В неї треба йти. Тут, а не уві сні. Підеш в сіру пляму – полетиш слідом за літачками, підеш у білу – полетиш. Персонал того боїться. Стіни того бояться. Того боїться весь цей клятий будинок. Окрім бовдурів, звісно. Так от. Бери пляму, став перед очима. Відчини вікно, перенеси її туди. І як тільки відчуєш холод – іди.
