Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45780
Рецензій: 89570

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Готика

Весілля

© Silverwolf, 21-09-2009


За сімейним переказом, колись мій батько зустрів на весіллі мою матір, свою майбутню дружину. ЇЇ примхливу дівочу увагу одразу привернула розкішна чуприна незнайомця, коли він, спізнившись на дві години, пружною спортивною ходою, світячи глибоко посадженими блискучими очима з-під густих  зрослих брів, увійшов у весільну залу, повну розморених гостей, наче вовк у кошару.
Я не сентиментальний. І рідко згадую родичів. Проте сьогодні, зайшовши у прикрашену повітряними кульками і стрічками простору бенкетну залу із довгими, порожніми іще столами, я, бозна чому, раптом уявив свого старого десь отако в моєму віці – таким, яким пам’ятаю його із чорно-білих альбомних фоток. Високий, широкоплечий, як і я, але худіший і підтягнутий, з армійською виправкою. По-модному довга хвиляста густа шевелюра: повернувшись із армії, батько  відростив волосся. І ось я стою посеред залу, розпрямивши плечі, недбало запхавши руку у ліву кишеню піджака та злегка розхитуюсь на підошвах черевиків уперед-назад, - напрочуд подібний до предка, як зліпок до ключа, мов він передав мені естафету, ні, утілився у мені, щоб через роки знову увійти до яскраво освітленої, повної людей зали, нітрохи не змінившись, - широкоплечий, м’язистий і підтягнутий, довгобразий і довготелесий, з такою ж густою темною чуприною, щоправда, коротко підстриженою. Я відчуваю його у цю мить, наче сам давним-давно стояв отак само, поблискуючи спідлоба гострими очима, - цілком у його манері. Ми триваємо далі у власних дітях. Старий тепер живе у моїх жестах, кроках, тембрі голосу, скороченнях м’язів, як і як колись житиму у своєму синові, - це і є отой глибинний спадок крові.

  З привітанням і врученням конверту з умовною кількістю умовних одиниць, себто, власне, з офіційною частиною дійства я швидко впорався. Проказав якісь чергові побажання усіляких гараздів, потис руку молодому, не без задоволення припав губами до губів молодої, - ось і усе, що було із мого боку щирого у всій церемонії, - і скромно та стримано відступив убік, загубившись у натовпі гостей. Про молодят я одразу ж і забув, вони перестали означати будь-що і перетворилися просто на атрибут свята, наче фігурки молодих, прикраса на весільному торті, яку бачиш у фільмах. Я зосередився на присутній публіці, вглядаючись, насамперед, у незнайомі мені лиця.
  Весілля у місті – річ убивчо занудна. На сільських святкуваннях можна розігнати кров доброю бійкою, махачем, розминкою для м’язів, - як глядач чи учасник. Люблю, коли усе по-дикунськи безпосередньо і відверто – ну там народ пов’язує краватки, збираючись на забаву, а опівночі роз’юшені пияки тягають за ті краватки одне одного по залі, - якогось із моїх знайомих середнього уже віку мало не придушили так замолоду, тягаючи поміж гостей за краватку, як кота за хвіст. Але тут і сьогодні розваг не передбачається. Залишається одне – знайти собі дівчину.
Як же її звали, оту молодшу дружку на бучній забаві у колишнього однокласника, років зо два тому?.. На... Настя. Ні, не Настя. Надя. Її пухка ручка із гострими овальними кігтиками під покровом скатертини повзла угору вздовж тканини моїх брюк, доки я, як галантний кавалер, по черзі накладав у тарілки дівчатам холодні закуски. Витягую дівчину у ніч, - блискавична подорож таксі, різкий прорив назустріч спалахам фар, - і ось ми уже у її кімнаті. За тоненькою стінкою – її батьки, занурені у добропорядний сон. Її дурнувате хихикотіння і голосне п’яне пирхання і форкання, що зненацька переходить у спазматичний неконтрольований регіт. Швидко затуляю слизький від помади рот долонею. Тепер кігті шкребуться по сорочці, здираючи її з мене. Заламую їй руки за спину. Під акомпанемент фантомного хропіння фантомних батьків – вони дійсно там, чи вона набрехала?... Оглушена алкоголем, вона й не думає противитися, що б я не робив. Здається, їй і не боляче. Оглушливе гупання крові у скронях. Виск гальм невидимої машини надворі у такт моїм конвульсіям.
  Потім, коли було по всьому, я хотів було піти, здиміти перелесником, нехай і не через димар, зате уночі до світанку, - доки не прокинулися її батьки. Атавізми порядності й доброго тону. Куди ти спішиш, зранку нормально зберешся і підеш. Твої батьки мене побачать. То й що? Не дурій, вийдеш нормально, зранку, кави з нами вип’єш. Трохи згодом у дім приповз мрячний похмільний ранок: із звуками закипаючого чайника, зливного бачка у туалеті, шумом душу у ванній і зі справжньою парочкою батьків за столом, із якими я заледве перемовився кількома словами. Чи розповісти вам щось?.. Про те, як я півночі бгав і жмакав, як фігурку орігамі, вашу припухлу і прим’яту, але таку чарівну зі своїми синцями під очима донечку? Після сніданку перелесник, вогненний змій з підібганим хвостом дякує за гостинність і покидає гостинний притулок, - через двері.
Ні, думаю, випинаючи підборіддя, від сьогоднішньої ночі я чекаю не цього. П’яні хвойди насточортіли. Я шукаю особливу дівчину. Я відчуваю, що вона десь тут.

Швидко, автоматично, мов тасуючи колоду карт, пробігаю очима по дівочим постатям. Можна і не приглядатися особливо, чуття усе одно не підведе мене і вибере найбільш підходящу. За дальнім кінцем столу завивають: «Ой гірка горілка». Ковтаю із рюмки, опускаю голову, закушую огірком і нарешті помічаю її.
   Готична Барбі. Худорлява, ні, радше кістлява, довгасте обличчя прикрашає скісне пасмо, відбілене на совість. Горбоноса, типово меріліноменсонівський профіль. Вбрана, певна річ, у все чорне. Приємна горілчана рожевість обличчя та шиї. Я одразу збагнув, що вона стане моєю музою цього нудного вечора. Ну, за тебе, мій анемічний янголе. Будьмо!
  Справжні леді п’ють не закушуючи. Рубіновим поглядом пропікаю «менсона». Крихітка вигадала собі забаву, щоб правити нудне застілля: зачерпує ложкою паштет і вистрілює ним у гостей за сусіднім столом. Дивно, що ніхто звідтіля не висловлює протест проти прицільного артобстрілу. Може, вони там настільки п’яні, що уже не помічають нічого?... Встає з-за столу, іде на перекур. Розстібаю верхній ґудзик сорочки. Які на дотик її руки? Що здалеку здаються гладенькими, блискучими і холодними, як кеглі? Запросити пластмасову кралю на palpfictionівський повільний танок? Безволосі пташині лапки обів’ють мою накачану бичачу шию, у той час як я уявлятиму щось приємне, наприклад, що прибиваю її кістляві кінцівки до одвірка моєї кімнати під мелодію Lordi Hard Rock Hallelujah. Вона заходиться від вереску, а мої руки ніби у червоних рукавичках. Стань моїм постером, а я буду твоїм фанатом.
Я упіймав себе на тому, що пильно розглядаю власну долоню. Знаєте, як часом пахне шкіра рук? Колись я зустрічався із дівчиною, чиї руки пітніли і мали специфічний запах. Просто сморід. До сказу доводить.

…Про що це я згадував…

…Розумієш, він садист, якось сказала вона. Моя колишня дівчина, одна із моїх колишніх. Я насторожився і почав прислухатися до того, що вона говорила. Раніше пропускав усе повз вуха. Що ти маєш на увазі? Ну, садист, він любить робити боляче. І як це проявляється, недбало поцікавився заінтригований кавалер. Я не хочу про це говорити, відмовила вона. Я скипів. Захотілося зробити їй дуже боляче. З розмаху копнути носаком туфлі під коліно. Але навколо були люди. Життя вчить нас стримувати свої потаємні бажання. Світ постійно обламує нас.
Розумієш, він викручує тобі руки, просто ламає. Або штурхне під ребра, так що сльози виступлять. Чи обійме так, що аж кістки хрупотять. Б’є по спині. Він, за її словами, постійно вправлявся на дружині. Діставалося і тещі, і навіть їй, коли провідувала сестру.

Аж кістки хрупотять.

…Marilyn мерзлякувато кутається у чорний шовковистий піджак. Може, вона не п’яна, а курить якусь гидоту? Щось сказала хлопцеві, що сидів поруч, і раптом тріснула його долонею по стриженій потилиці. У залу повернулися музиканти із бубоном і гармонією. У кращих традиціях давніх масових народних гулянь. Викрикують якісь ідіотські куплети про сім музичних нот:
- Ну а восьма нота – Ю!
    Нам горілка по… нулю!


   Повільний танець. Кружляю навколо неї, поступово звужуючи кола. Танцюю з іншими, принагідними дівчатами. Її не запрошую, намагаюся не привертати до себе її уваги. Необачний чорний нічний мотиль пурхає на танцювальному майданчику. Топчучись у парі із якоюсь товстухою, дивлюся лише на неї, уявляю, як згодом, коли ми залишимося наодинці, я благоговійними руками розгортатиму чорні крила її комашиного убрання, лускатих крилець, вилущу її, як насінину із шкаралупи. Мої пальці слизнуть угору вздовж її хребта, я міцно ухоплю її і тоді…
Пурхнула геть. Немає. Розчарований і спустошений, покидаю свою партнерку посередині танку і повертаюся за осиротілий стіл. Тим часом гулянка у розпалі - звідкілясь вигулькують двоє засмаглих, символічно одягнених блондинок, - гурт «Ніжки» подарунок когось із родичів нареченого молодятам,  і починають зграбно витанцьовувати всередині кола глядачів та синхронно, не збиваючись, відкривати роти під фонограму. Чоловіцтво шаліє від ніжок гурту і хором підспівує:
- Я горіла…
    - Від любові…
                  - Спалахнуло моє тіло!
Хто пише їм тексти, думаю крізь свій душевний дурман. Томас Торквемада?

  Ні, я більше не можу чекати. Торквемада мусить знайти жертву. Ця юрма, що жує і п’є за столами, дратує до нестями, шарпає по нервах. Хапливо озираюся, шукаючи очима свою готесу, що так і не повернулася із чергового перекуру. Ніж голосно скреготнув по тарілці. Відкладаю його і кладу обидві руки на коліна, щоб люди за столом не зауважили, як сильно вони тремтять.
Все, іду за нею. Час познайомитися ближче. Розговоритися, покурити удвох, прогулятися біля будівлі. Притулившись до стіни коридору, пропускаю ватагу гостей, що вертається знадвору. Дружба, у темній від поту сорочці, бреде останнім, похитуючись, і вхопивши якусь із кольорових кульок, розвішаних у коридорі, намагається роздушити її рукою.

Послухайте, у цю мить, поки я спускаюся сходами на перший поверх до виходу, поспішаю, щоб перестріти її, і поки усе завмерло і стихло у мені, завмерло перед… Зараз я можу пояснити, чому, що спонукало…  А, до біса усе. І вас. І причину моїх дій – до біса.
Є такий голосний, як постріл, різкий і сухий звук, який із іншим не сплутаєш. Він потрясає до глибини душі.
   Підлітком я ходив у секцію вільної боротьби. Контактний від спорту просто не обходиться без травм, бодай розтяжки м’язів. Але тренер найбільше застерігав нас проти застосування прийомів у бійках із хлопцями, що не займаються боротьбою.
- Ти його кинеш через себе і «зламаєш», - повторював він нам на тренуваннях, - він покалічиться, а тебе посадять, ясно?
   Мені було ясно. Хоч я якось мало не переламав хребет якомусь хлопцеві, влітку на березі озера. Чимось він розлютив мене і я утратив над собою контроль. Пам’ятаю, як підскочив до мене його батько, білий він злості, тряс мене за плечі і обзивав дебілом і недорозвинутим. А мене тоді мов перемкнуло. Вирвавшись з рук розлюченого чоловіка, я забіг кудись на безлюддя, заховався за крутим горбом, що заламаним кашкетом стирчав на лисій рівненькій потилиці піщаного берега. Там я лежав, як потопельник, якого викинули хвилі, втупивши сліпі осклілі очі угору. Скрик і хрускіт кісток, - хоч я перед тим і змагався на турнірах і просто так бився, - зненацька виштовхнув щось на волю із самої глибини моєї душі, - так через десятиліття після війни піднімаються із морського дна затонулі ще  час бойових дій міни.
Для цього я і шукаю дівчат. Завжди тонких і звинних, убраних у чорне. З маленькими гадючими голівками. А знаєте, як убивають гадюк? Їм перебивають хребет.
Так я виливаю свій гнів. Ламаю їх. І мені легко робити це – оцими от довгими горилячими накачаними ручиськами.

  Ні, не пригадаю, ніяк... Точно знаю одне: у дитинстві якийсь час я справді бігав із правою рукою, сповитою у гіпс, тягав її, виставивши перед собою, мов невдаха-черевомовець незграбну й неоковирну ляльку.  Стояло ліниве нудотне дачне літо, повне височенної кропиви під парканом і дзижчачих жирних мух, і я намагався втекти із двору, щоб поганяти із хлопцями у футбол – я був незамінним у футбіку! Істеричний крик матері. Кості змістяться, зростуться неправильно, і тобі ламатимуть руку ще раз. Я гратиму ногами! Ні, я сказала, ти сидиш тут, маму твою так ( у більш дорослому віці я б покепкував із цієї парадоксальної насебеоберненої «самолайки»). Десь тоді старий остаточно і безповоротно щез із мого поля зору, вузького, як окуляр бінокля, тінню серед інших тіней минулого розтанув у сірому клаптиковому тумані, який ми шаблонно іменуємо «спогадами дитинства». Невже це він і зламав мені руку?.. І я чув хрускіт власної кістки? Голосний такий хрускіт.

Не можу згадати. Суцільна темрява.

-  Ти впав з балкону, із другого поверху на дачі. Добре, що тільки руку зламав.
  - Я не хочу про це говорити. Ти чув, що я сказала.
- Не знаю, що з ним сталося. І знати не хочу.
… - у житті дитини лише мати має значення. Лише мати дійсно турбується про неї. Батькам начхати на своїх дітей. Батько, це так, випадковість,  набір хромосом. Де тепер твій батько, ти хоч знаєш? Він тебе мав знаєш де…
  - Я йому тоді сказала, все, досить. Будеш виламувати двері, подзвоню у міліцію. Напишу на тебе заяву, і всі сусіди підпишуть, вони чули, що ти влаштовував...
…  - поліз у петлю. Він був психічно хворим… раз підстеріг, коли хлопець вертався зі школи…
- А після того, як ми розлучилися, він спився і помер.

Прохолода ночі. П’ятикопійчаний, блискучий, хоч затертий по краях місяць. Наче маяк, блимає вогник сигарети у темряві. Ось і вона, моя дівчина, моя нічна оксамитно-жалобна мрія. Просто переді мною.
- Привіт.

Would you like a monsterman?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Сеанс психоаналізу

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Галич (Консуело), 23-09-2009

брутальна жіноча проза

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Захар ван дер Бюйтен, 22-09-2009

..

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Charovlyva, 21-09-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0232360363007 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …