Дивно, та чим менша відстань до товариша, тим далі ти від нього. І винаходи науки насправді не зближують, а віддаляють.
Колись ми по кілька днів чекали, поки дійде лист, а тоді поспішали відповісти на нього, щоб відповідь летіла у далеке місто, мов поштовий голуб. Здавалося, наче відчуваєш, як подорожує конверт, знаходячи поштову скриньку друга.
А телефони! Як тремтить серце, коли чуєш голос вірного товариша через шипіння міжміського зв’язку. Та розмову не перечитати як лист. І після розмови важко викладати думки на папері, легше зателефонувати.
Потім з’явився Інтернет. Стало не треба боятися, що лист загубиться на пошті. Його завжди можна скопіювати і відправити вдруге. Та в друкованих літерах не прочитати тремтіння схвильованої руки, а сльози не перекодувати в нулі та одиниці. В тих листах є тільки слова. Більшість яких – мертві.
За Інтернетом прийшли мобільні телефони. Тепер завжди, будь-якої миті, можна зателефонувати другу чи відправити SMS. Але чомусь не телефонуєш і не відправляєш.
Ти можеш зробити це ЗАВЖДИ, і тому не робиш. Коли не стає перешкод для спілкування, віднаходиш їх у собі. І все частіше копіюєш шматки з листів (слава комп’ютерам, які це дозволяють), та користуєшся смайлами замість того, щоб змальовувати справжні почуття. Неймовірно, та мить, коли слова стають мертвими, не помітити і не відчути. Але вони мертві усі, це правда.
І однієї ночі, коли у всьому місті вимкнеться світло, а разом з ним Інтернет, і замовчить мобільний, бо ти забув його підзарядити, тої ночі ти зрозумієш, наскільки самотній. Самотній вже багато років. Бо в змертвілих словах згасає спілкування, і мобільний дзвонить все рідше.
Знайдеш свічку і підеш знайомитись... із сусідами.
Опубліковано в журналі "Молодь Дніпропетровщини", серпень, 2009, №20
