Той будинок, вочевидь, виглядав геть недоречно серед ошатних сусідських котеджів на чистенькій добропорядній вулиці приватного сектору… Більш, аніж просто недоречно – навіть образливо. Принаймні, батьки Арсена однозначно висловили б цілковиту солідарність стосовно цього, – що саме по собі було великою рідкістю, – якби здогадувалися про його існування, звичайно…
Останнім часом – до переїзду – їм дедалі рідше вдавалося знайти спільну мову, вони спали в різних кімнатах старої квартири і обговорювали тільки шкільні справи сина.
Жека, – найближчий і взагалі, як на те пішло, єдиний справжній Арсенів друг, – безапеляційно заявив, що вся ця мутотінь свідчить про близьке і неминуче розлучення.
– Твої старі скоро розбіжаться, от побачиш… Батя, певно, завів собі подружку на стороні, а маман просікла… – Жека вибудовував такі гіпотези як більш досвідчений у подібних речах, адже його власна сім’я розпалася ще два роки назад.
Напевно, саме до цього воно й ішло, хоч Арсен в глибині душі сподівався на протилежне. В їхній домівці постійно смерділо страхом – від матері, та роздратуванням – від батька. Хлопець зненавидів ці стіни, просяклі отрутою. Вони з Жекою допізна швендяли вулицями міста, тинялися абиде, щоб тільки якнайдовше не повертатися додому. Жека зазвичай говорив у таких випадках:
– Моя мамуня була б щаслива, якби одного вечора я просто не повернувся. Мене ковбасить від її вигляду, а її – від мого, – після цих слів приятель, за неписаним звичаєм, смачно відхаркував і презирливо мружив очі, та все ж Арсен не вірив йому до кінця.
Сам він любив своїх родичів, попри все. Навіть незважаючи на те, що спілкуватися з ними стало просто нестерпно.
Та близько місяця назад трапився один вечір, котрий змінив багато що. Геть усе, якщо замислитися.
Спочатку була валіза.
Татова шкіряна валіза в передпокої, – спакована і загрозлива, наче перші ознаки Армагедону. Коли Арсен увійшов до хати і побачив її, то на мить мало не дозволив собі розплакатись, – як паршивий десятирічний гівняр. Але в свої п’ятнадцять хлопець досить добре навчився контролювати емоції. Тому він просто визувся і пройшов на кухню – в пошуках бодай якоїсь хавки. Мама вже кілька тижнів нічого не готувала, тільки жменями ковтала свої пігулки. У вітальні чулися приглушені голоси. Це трохи насторожило, а ще більше здивувало Арсена. Якщо він і чекав діалогу, то, принаймні, на підвищено-істеричних тонах. Натомість предки балакали досить мирно і тихо… Повагавшись, Арсен прочинив двері до зали і зазирнув усередину. Мама й тато сиділи поряд на канапі – вже неймовірний факт, – і обіймалися. Хлопець не повірив своїм очам.
– Заходь, Арсенчику, йди сюди, синку, – батько давно вже не розмовляв із ним так лагідно.
– Ми маємо тобі дещо сказати, – ці слова за інших обставин прозвучали б як реквієм за їхньою родиною, одначе не зараз…
Мама виявилася вагітною, – на третьому місяці, а ще, – вони переїжджали в інший мікрорайон. Напередодні батько саме отримав значне підвищення на роботі, тож тепер вони могли дозволити собі невеликий будиночок у передмісті, – звісно ж, у кредит… Арсену шкода було залишати свою школу, розлучатися з Жекою, звичною обстановкою, проте ці жертви були виправданими, – так він гадав.
Тож на початку березня вони оселилися в новій домівці. Придбаний будинок був дуже зручним, доглянутим, хоча й доволі старим – зведеним ще в позаминулому столітті, «за Австрії». В цій частині передмістя новобудов майже не траплялося, тут жили переважно шановані родини місцевої «аристократії», котрі вкрай повільно й неохоче впускали новоселів у своє коло. Чи не найбільше за все тут цінували добру репутацію та респектабельність. Тому Арсенові довелось відмовитися від окремих частин власного неформального іміджу, – таких, як високі шнуровані берци і розшита хромованим залізяччям шкірянка. Довжина волосся залишалася поки-що неторканою, однак мама не покидала наполегливих спроб переконати сина змінити зачіску.
І, звичайно, в цьому тихому закутку для Арсена не знайшлося бодай когось мінімально підходящого на кандидатуру приятеля. Нікого, з ким можна було б перехилити по плящині пива, організувати посиденьки з бульбулятором, – наука доброго старого Жеки, а то кого ж би ще, – послухати гідну музичку, погундосити під гітару… Таке западло пережити було непросто, однак заради сімейного благополуччя Арсен до пори до часу тримав свої претензії при собі. Батькам наче тут подобалося, мама помітно повеселішала, її вагітність проходила нормально, без отих жахливих токсикозів, чи як там їх називали… Вони вже знали, що в неї буде дівчинка.
Тож Арсен спершу обходився віртуальним спілкуванням у мережі та рідкісними вилазками в центр, де часами щастило нарватися на компанію таких самих неприкаяних душ і зависнути в якомусь милому продимленому кублі…
Та згодом і ці невинні розваги припинилися, – коли непритомного хлопця притягнули додому два малознайомі панки, що теж перебували на грані повного занурення в астрал.
Тому, коли Інтернет вже став Арсенові поперек горла, йому не залишилося нічого іншого, як потроху досліджувати околиці передмістя.
Отаким чином, заглиблюючись все далі й далі в закрути тутешніх вуличок, Арсен і виявив одного разу Хату. Власне, то не був навіть будинок у повному сенсі слова, – радше перекособочена халупа, така собі хатинка на курячих ніжках. Стіни були глиняними, покрівля – з древньої, наче світ, черепиці, порослої мохом і лободою… Вікна й двері – забиті дошками, садок довкола хати перетворився на непролазні хащі… Недовго думаючи, Арсен пробрався через гущавину здичавілої малини, аґрусу та ще якоїсь фігні, підважив прогнилі дошки, сяк-так поприбивані навхрест на одвірках, і сміливо переступив засмічений всілякими трісками, клаптями паперу й іншим непотребом поріг.
Перші відвідини Хати майже нічим особливим Арсену не запам’яталися. Там було вогко, порожньо, стояв густий запаморочливий штин, а ще – скрізь було повно павутиння й пилюки, – от і все.
Пройшло близько двох тижнів, перш ніж Арсен знову навідався до занедбаної оселі. Весь цей час хлопець майже про неї не згадував, одначе й не забував зовсім. Так, наче на дні його пам’яті заховалося щось – непримітне, майже неіснуюче… та воно все ж таки було… і чекало.
Тож одного дня він просто йшов собі вулицею, – і раптом зрозумів, що знаходиться зовсім поряд із Хатою, всього за кілька дворів…
Перехняблені двері були прочинені, – Арсен вже не міг пригадати, чи то він їх так залишив, чи ні. Та виглядала Хата зараз набагато привітніше, якось навіть гостинно. Арсен цього разу більше уваги приділив оглядинам дому зсередини. Там було три кімнати, як зазвичай у таких будинках, розділених вузьким коридорчиком, та ще невелика комірчина. І, звичайно ж, горище, дістатися на яке можна було по драбині, ще достатньо міцній. Арсену дедалі більше починало тут подобатися. Йому спало на гадку, що варто було б спробувати навести деякий лад у домі. Спочатку ця думка видалася йому безглуздою і навіть смішною, а потім хлопець зрозумів, що це буде не так уже й важко зробити.
Наступного разу він повернувся до Хати з оберемком старого ганчір’я, великим пластиковим відром, віником та аерозольним освіжувачем повітря. Шість годин наполегливої праці, – і сморід вивітрився нарешті з кімнат, а павутиння і купи сміття щезли. Зі стінами було складніше, – закіптюжені, наче аж просяклі сажею та пилом, вони потребували значно радикальніших заходів, аніж кілька помахів віника чи вологої ганчірки. Втім, Арсен був задоволений результатами своєї роботи. В Хаті помітно почистішало, тепер уже легше було повірити в те, що колись тут могли мешкати люди.
Тим часом розпочався навчальний рік. Нова школа була такою ж нудотно-впорядкованою, як і весь мікрорайон. Хоч як Арсену не впадло було сидіти на уроках, поряд з вічно насупленими, зацикленими на навчанні ботанами-однокласниками, – звісно, не всі вони були такими, проте Арсен аж ніяк не збирався витрачати свій час на близьке знайомство з кожним, – але він змушений був скоритися. Натомість увесь вільний час хлопець проводив у Хаті. Зрозуміло, що за таких розкладів ані висока успішність, ані нові друзі в нього з’явитися просто не мали шансів. До пізньої ночі просиджував Арсен з лептопом на колінах у своїй таємній резиденції, годинами слухав улюблені хард-рокові гурти, лазив сайтами, часом – то й щось почитував при світлі потужного акумуляторного ліхтарика,– бо електрики, звісно ж не було.
Вересень потроху спливав. Бабине літо снувало в повітрі пухнастими мотовилами павутиння, останні теплі дні дарували примарну надію на те, що, можливо, трапиться диво і цього року звична осіння сльота пройде мимо, не зачепивши їхнього міста. Мама почала серйозно готуватися до пологів, виконувала всілякі там дурнячі вправи, діставала усіх нудними сентенціями про те, що дитинка сьогодні се, дитинка завтра те… Життя тривало.
Той день почався так само, як і будь-який інший. У батьківській спальні продзвенів будильник, зашуміла у ванні вода… Запахло свіжозвареною кавою. І хоча Арсен спокійно міг би покимарити бодай іще з годинку, сон уже не йшов.
– Марійко, ти не бачила мого нотатника? Я добре пам’ятаю, що залишив його вчора на письмовому столі, а зараз ніде не можу знайти… – в підвищеному голосі батька чулося нетерпіння і стримуване роздратування.
Мама, напевно, відповіла, що не бачила, бо тато продовжував шуміти в кабінеті, перевертаючи вміст шухляд і час від часу обурено лаючись. Загалом для старого не було притаманним розкидати власні речі по цілому домі, а робочий нотатник узагалі відносився до недоторканих святинь.
За кілька хвилин ляснули вхідні двері, завівся двигун батькового «Порше».
Арсен підвівся з ліжка, – була без чверті восьма, пора збиратися до школи.
Поснідав, одягнувся. Тихцем, – не хотів турбувати маму. За звичкою шпурнув у джинсовий рюкзак грубий зошит, – звичайно ж, один для всіх предметів, незмінний і вже досить таки роздовбаний mp3, пошнирив на столі у пошуках якої-небудь ручки, не знайшов, нахилився глянути, чи не закотилася вона випадково куди-небудь у куток…
Батьків нотатник у чорній шкіряній палітурці з тисненням спокійнісінько лежав собі в Арсена під столом, наче саме там йому було і місце. Хлопець відчув, як від здивування йому відвисла щелепа. Ніколи в житті без дозволу він не торкнувся б такої важливої для батька речі, тим більше, не взяв би її. Та і навіщо? То ж не авто, на якому можна знімати дівчат і шикувати перед приятелями…
Після уроків Арсен, як завше, прийшов до Хати. Засидівшись за переглядом нового фільму, не помітив, як швидко проминув час. Пора було збиратися додому. І тут щось дивне привернуло його погляд. Спершу хлопець подумав, що то велетенський павук…
– Привіт. – сказала чорна пляма посеред стіни.
Арсен протер очі, – від безсоння, в нього, схоже, почалися глюки. На сірій поверхні вицвілих шпалер, приблизно на висоті людського зросту розповзалося щось неоковирне, кострубате… і воно виглядало доволі живим, як не дивно…
– А хочеш, змінимо твоє життя? – тепер брудні обриси почали набувати певної чіткості, нагадуючи пичку якоїсь волохатої істоти. – Ти ж хочеш позбутися їх, їх усіх еге ж?
– Ти хто? – абсолютно нераціонально вихопилося у хлопця – адже він знав, що розмовляє з витвором своєї уяви. – Як ти тут узявся?
– Скажімо так, я люблю зміни, – хриплуватим голосом відповів витвір. – Ти повернув мене до життя змінами. Цей будинок має вуха, і має очі, і він зумів зазирнути у твоє серце й почути те, про що ти волієш мовчати.
Арсен спробував іронічно всміхнутися
– Он як? То ти в нас реформатор? А ім’я в тебе є?
– Аякже. Загалом їх у мене багато, але тут мене зазвичай кликали Рейвах.
– Рейвах? – чомусь це слово дуже розвеселило Арсена і він зареготав.
Морда на стіні й собі всміхнулася. оголивши два ряди гострих білих зубів.
– Ага. Тобто я люблю перевертати все з ніг на голову. Це досить весело, як гадаєш?
– Напевно, – з деяким сумнівом відповів хлопець. – А прикольний ти глюк, Рейвах…
Чорна патлата пика втомлено позіхнула і закотила очі догори, всім своїм виглядом демонструючи ображену невинність.
Під ногами Арсена зненацька розтеклася калюжа смердючої, брудної води. Хлопець мимоволі відскочив убік.
– От бачиш – зміни, – то велика сила. Нехай вони і звичайнісінька ілюзія…
Калюжа так само раптово зникла, і морда широко усміхнулася.
– А ось тобі приємний сюрприз, – і на підлозі так само нізвідки з’явився маленький пухнастий кролик. Зіщулене, перелякане звірятко з круглими сірими очицями.
Кролик був справжнім, однозначно.
– Іноді межа поміж реальністю та ілюзією настільки тонка, що людина не в змозі її завважити.
– То кролик живий, чи ні?
– А ти – живий, як думаєш? Пам’ятаєш батьків записник? Моя робота…
Арсен замовк. Розмовляти зі стінами, – що могло бути більш божевільним? Йому стало страшно і трохи шкода себе. Втім, якщо про це нікому не розповідати, то, можливо, якось минеться…
– Я можу зробити так, що твої батьки разом з усіма іншими проблемами зникнуть назавжди… От, наприклад, ця маленька погань, що має з’явитися на світ, – хіба б не краще було всім, якби вона просто щезла?
Арсен злякано відсахнувся.
– Ні. Я не міг уявити собі таке… Я ж насправді цього не хочу.
– Хочеш… навіть якщо боїшся зізнатися в цьому. Але то все, – тільки справа часу, – пика на мить замовкла, поринувши в роздуми.
– А зараз от що, – йди-но додому.. Приходь завтра, пограємося… А наостанок можеш попросити щось – не що завгодно, звичайно, я тільки-но відходжу після сплячки, але все ж… Якусь дрібничку, що принесе тобі приємність…
Арсен, звичайно ж, не мав наміру нічого просити. Він збирався просто піти і більше ніколи сюди не повертатися. Чому ж тоді в останню мить у хлопця вихопилося:
- Хочу, аби мамин вазон сьогодні розквітнув.
То була найзвичайнісінька герань, однак чомусь вона дуже довго не цвіла, хоч і розрослася на ціле підвіконня. Мама кожного дня шукала на гілячках бодай найменшого натяку на пуп’янки, та марно.
Рейвах мовчки кивнув.
Тільки-но відчинивши хвіртку і ступивши на подвір’я дому, Арсен відчув, як засмоктало під ложечкою – герань у вікні веранди червоніла рясними суцвіттями. Втім, мама чомусь змін не помітила…
Так розпочалася його дивна дружба із Рейвахом. Вони багато спілкувалися в той час. Рейвах вперто відкидав припущення Арсена, що він – просто забутий всіма домовик.
– Ці ваші казочки, – суцільна брехня. Мій рід набагато древніший і мудріший за ваш. Нам просто трохи не пощастило…
Іноді Арсен просив щось у Рейваха, – той залюбки допомагав. Здебільшого то були дурниці, – як-от підправити оцінки з алгебри чи привернути увагу Зоряни – дівчини з паралельного класу, яка вже давно подобалася Арсену.
Хлопець не міг не помітити, як змінювався його таємничий приятель із кожною новою витівкою. Поступово контури його зображення на стіні набували якоїсь… рельєфності чи що… ніби наповнювалися матеріальною сутністю…
Щось почало змінюватися і навколо самого Арсена. Вдома, на вулиці, в школі, – він став помічати різні дрібнички, на які, можливо, за інших обставин і уваги б не звернув… Направду, все було досить безневинно – спочатку. Мамин квітчастий халат з рожевувато-бузкового зненацька зробився бордовим. Гербери на клумбі в сусідки чомусь виявилися хризантемами. Ротвейлер Сергія Павловича – відставного полковника КДБ, який мешкав навпроти, – змінив забарвлення з чорного на брунатне і замість звичної гордої клички Цезар став відгукуватися на дивацьке ім’я Пассадена…
Коли Арсен заговорив про це з Рейвахом, той лише невдоволено хмикнув, скрививши свою кошлату мармизу.
– Гадаєш, це я розважаюся, так? Люди завжди вішали на мене усіх можливих собак. Нічого страшного, я звик…
Закінчилося все тим, що хлопцеві ще й довелося вибачатися за безпідставні підозри… Тому, коли на місці вітальні у їхньому будинку опинилася якась запилюжена комірчина, напхана різним мотлохом, – Арсен уже не казав нічого. Помалу він знову повернувся до тривожної думки, що божеволіє… Кілька разів хлопець навіть майже зважувався поговорити про це з батьками, та в останній момент щось не давало йому розтулити рота. І це був зовсім не страх, не сором… Це було щось поза його власною волею. Арсен почав відчувати страх перед Хатою, перед пронизливим поглядом чорної примари, вкарбованої у її стіни.
Так пройшла осінь. То була найдивніша осінь в його житті – погода змінювалася ледь не щохвилини, в потрібний момент парасолі не виявлялося в сумці, хоча Арсен твердо знав, що брав її з собою, іноді дорогою зі школи він потрапляв у найнезвичніші місця, а часом раптово опинявся вдома, не пам’ятаючи, як дістався туди.
З огляду на все це, Арсен одного разу і заявив своєму потойбічному другу, що більше не хоче з ним спілкуватися.
– Розумієш, я починаю шизіти, – а це недобре…
Рейвах пильно глянув у вічі Арсену.
– Як хочеш… Тільки гляди, – не пожалій потім.
Чомусь хлопцеві здалося, що ці слова прозвучали достоту як погроза…
І справді, раптом почали щезати люди.
Першою пропала тітонька Марфа, – шляхетних манер бабуся, що інколи вгощала Арсена абрикосами й сливками з власного садочку.
Загалом не трапилося геть нічого, – просто одного дня її будинок виявися порожнім і занедбаним, наче в ньому вже декілька років ніхто не жив.
Арсен обережно спробував розпитати сусідів, – в кращому випадку на нього здивовано витріщалися, в гіршому, – посилали до дідька, або й за більш промовистою адресою.
А потім настало 26 листопада. День, коли не прийшла до школи Зоряна. Здавалося б, – нічого такого… Ну, захворіла дівчина, чи просто вирішила прогуляти, мало там що… Але якраз на той день вони домовилися піти погуляти. Коли дівчина не з’явилася й наступного дня, занепокоєння Арсена переросло в тривогу. А найдивнішим було те, що ніхто, – жоден із однокласників чи вчителів, – не обмовився й словом про її відсутність.
Третього дня Арсен не витерпів і, влучивши момент, зазирнув на перерві у їхній класний журнал…
Грабовської Зоряни серед учнів 9-Б не значилось. Як і будь-якої Зоряни взагалі.
Паніка охопила Арсена. Щось відбувалося з ним, – щось достоту жахливе… І це було не божевілля.
Притьмом кинувся хлопець зі школи додому. Якесь важке, фатальне передчуття гнітило його. Маршрутки чекати було марно, – щось підказало йому, що сьогодні місто живе за іншими законами. Тому залишалося одне, – бігти щодуху. І Арсен побіг.
Він мчав знайомими вулицями – і не впізнавав їх. Ошатні крамниці, кафешки, ресторани, – все кудись зникло. Натомість вздовж вулиць шикувалися убогі шеренги обшарпаних багатоповерхівок. Обабіч тротуарів не росли звичні клени, каштани та липи, – якісь примхливі, вузлуваті дивовижі тягнулися до брудно-пастельного неба хижим лапатим віттям… Перехожих не було взагалі, зникли навіть голуби, – постійні тутешні мешканці. Тільки великі, розжирілі ворони знущально наглядали за хлопцем з ліній електропередач.
Скільки він отак пробіг, Арсен сказати б не зміг навіть під страхом смертної кари. Яким чином йому вдалося правильно обрати маршрут, не загубитися серед плутанини вуличок, провулків, переходів? Хтозна.
Та все таки настала мить, коли хлопець опинився перед воротами рідної домівки. Щоправда, вони були всуціль вкриті іржею та неймовірно брудні. Відчинити хвіртку не вдалося, – настільки глибоко вона вгрузла в землю, – тож Арсену довелося перелазити через огорожу.
Будинок стояв у сутінковому надвечір’ї мовчазний і похмурий. В жодному вікні не світилося. Колись акуратні, доглянуті газони й доріжки – тепер заросли бур’янами, високою травою, кропивою. Схоже, тут уже давно ніхто не ходив.
Кулею кинувся Арсен до будинку. Шарпнув на себе вхідні двері, – чомусь він думав, що вони мають бути зачинені. Та двері піддалися легко, навіть не рипнули. В кімнатах панував шалений розгардіяш. Одяг, постільна білизна, меблі, – все було розкидане шкереберть, наче тут довго і наполегливо щось шукали. І пилюка, скрізь була пилюка товщиною на півпальця.
– Мамо, де ти? Мамо, – кликав хлопець раз у раз, та йому не відповідало навіть ехо, – воно також покинуло цей дім.
Арсен піднявся сходами на другий поверх. Двері батьківської спальні були трохи відхилені. Зненацька йому здалося, що він чує якийсь звук за ними. Арсен кинувся туди.
Переступив поріг кімнати, – і опинився в просторому, вогкому підземеллі. Зі стін на кам’яну долівку стікали струмочки води, під склепінням неясно вовтузились зграї кажанів, – або якихось інших істот. Звук повторився. Тепер Арсен вже міг розібрати його природу. То був плач немовляти. Хлопець насторожено прислухався, намагаючись визначити, звідки саме долинає це жалібне схлипування. Цієї миті щось торкнулося його плеча, – холодне, м’яке на дотик. Арсен здригнувся від несподіванки, – чи переляку, – і рвучко озирнувся. Перед ним стояла Зоряна, – у довгій декольтованій сукні, бліда як смерть, одначе зі звабливою посмішкою на вустах.
– Привіт, Арсенчику, – заговорила вона, – я так довго на тебе чекала…
Її переливчастий радісний сміх рознісся під склепіннями сотнею срібних дзвоників.
– Зоряно, що з тобою? Що ти тут робиш? – запитав її Арсен, проте очі дівчини залишалися порожніми, а посмішка – так само штучною.
– Я так довго тебе чекала… Ходи зі мною, – млосно прошепотіла вона.
Арсен раптом відчув як сильно він втомився. Хоча і не зовсім притомна на вигляд, Зоряна все одно йому страшенно подобалася. Він уявив, як пестить її струнке тіло, як цілує в губи, в шию, потім нижче, нижче…
Хлопець ступив крок до неї, потім ще один. Зоряна простягнула руку…
І тут немовля заплакало знову. Арсен наче отямився від глибокого сну і, як ошпарений, відсахнувся від спокусниці.
– Ти не розумієш, там моя сестричка… – розгублено прошепотів хлопець.
– Вона тобі не сестра, вона тобі не потрібна… Ходи зі мною, – Зоряна манила його і потроху відступала назад, в імлисті похмурі глибини підземелля.
Та мить слабкості була позаду. Арсен притьмом рванув на звук дитячого ридання. Послизнувся, упав, підвівся і побіг далі. Знову впав. Тим часом плач то наче ближчав, то знову віддалявся. Аж раптом вдалині заблимав тремтливий вогник і в його світлі Арсен загледів маленьке дитяче тільце, розпрострете на сирому камені й помчав уперед. Він уже був за декілька кроків, уже готувався підняти дитя, коли зненацька щось змусило його глянути вниз.
Серце на мить зупинилося, кров перетворилася на в’язку холодну смолу. Просто під його ногами зяяла чорна пащека безодні. Провалля було завширшки зо два метри… Арсен міг спробувати… спробувати перестрибнути. Але страх і відчай ніби паралізували його. Десь за спиною продовжувала кликати Зоряна.
– Саме в цю мить мала, напевно. вмирає, – промайнуло в голові у хлопця.
– Ну і нехай. – огризнувся злий втомлений голос, дивовижним чином подібний на голос Рейваха. – Втікай, поки не пізно. Поки ти не застряг тут на віки-вічні…
Дитя більше не плакало. Та навіть не ворушилося.
Арсен набрав у легені якнайбільше повітря, відступив на кілька кроків назад, щосили відштовхнувся підошвами, – стрибки з місця ніколи не були його сильною стороною на уроках фізичного виховання, – і полетів… над прірвою, над власними страхами, над собою вчорашнім…
Здавалося, що стрибок триватиме вічність.
Можливо, саме так воно й було.
Коли він приземлився потойбіч урвища, то був уже зовсім іншою людиною.
Посиніле мале тільце було легшим за пір’їнку. Арсен обійняв дитинку, намагаючись зігріти її теплом власного тіла. Крихітне серце все ще билося в грудях, – значить, надія залишалася…
Цієї миті дитина розплющила очі. Вони були чорними, геть чисто чорними, безмежно-чорними як сама ніч…
Пухкенькі вуста розтулилися в подобі посмішки, оголивши два ряди гострих білих зубів.
– Привіт, – сказало дитя. – От ми і знову разом, Арсенку. Цього разу ти від мене вже не втечеш.
З пітьми до них наблизилася тонка граційна постать Зоряни. Вона йшла, не дивлячись під ноги, йшла до Арсена.
– Ні, Зоряно, зупинись! – вигукнув хлопець, та було вже пізно… Крок, – і дівчина канула в прірву, так і не опустивши безтямний погляд з Арсенового обличчя.
– Там їй і місце, – немовля зненацька гидотно захихотіло, – поміж нами немає місця для когось іще…
Арсен тільки тепер збагнув, що й досі тулить страхітливого покруча до своїх грудей…
Індикатор зарядки батареї застережливо блимав уже хвилин десять…
– Здихаєш, Бруте? – скрушно зітхнув підліток і зачинив кришку ноутбука.
На сьогодні з літературними вправами, вочевидь, було покінчено… А жаль, до речі, – тепер весь вечір буде обдумувати можливі варіанти розвитку сюжету, мучитися сумнівами… Звісно, можна піти додому і засісти за комп, але ця ідея була ще осоружнішою…
Мамуня, певно, привела чергового залицяльника… Вони там хлищуть коньяк і трахаються по-собачому… Всю цю блядську правду жізні він уже проходив, годі з нього… Жека кілька секунд подлубався в кишені широченних джинсів і витягнув звідти пожмакану пачку цигарок… Там залишалося всього нічого – чотири штуки.
Яка убогість, – сьогодні був не його день, однозначно. Стрельнути б у когось, та в цьому сраному районі самі старі пердуни, і всі, як на гріх, облишили куриво… Певно, в молодості такими праведними не були…
Жека презирливо скривився. Тре було терміново чимось себе зайняти. Поритися на горищі, дослідити підвал абощо… Покинутий будинок, звичайно, не був таким кіношно-готичним, як вигадана Жекою Хата, але все ж таки добряче скидався на неї… Власне, саме тут і народилася ідея написати оте… оповідання, мать його. Письменником надумався стати. Сумна посмішка майнула занадто вже дорослим, як на його вік, обличчям.
Жека був самотнім, зовсім самотнім. Ніякого Арсена в його житті не існувало. Ніяких неформальних тусовок, ніяких приятелів-металістів… Зате мамуня, – о, вона була цілком реальна.
В куті захламленої кімнати стояла міцна дубова скриня. Вона правила йому водночас і за стіл, і за тапчан… Яким дивом ця річ досі тут втрималася, – було незрозуміло. Хлопець замислено глянув на свої долоні. Вони були просто огидно брудними. Не дивно, – адже тут скрізь була чорна масна пилюка.
– Скільки можна сидіти в такому свинарнику? – майнула роздратована думка. Жека, не довго думаючи, витер рукавом джинсової куртки широке різьблене віко. При цьому він так і не зауважив, що куртка уже не темно-сіра, а синя…
Чомусь.
